Наталя Джанполадова
Три роки тому, 24 грудня 2011 року, на проспекті Академіка Сахарова в Москві відбувся один із найбільших опозиційних мітингів періоду «протестної зими» 2011-2012 років. Акція проходила під гаслом «За чесні вибори» і була продовженням масових заходів, що почалися в Москві на початку грудня, на знак протесту проти результатів виборів до Державної думи Росії. На тому опозиційному заході вперше побували колишній міністр фінансів Росії Олексій Кудрін (незадовго до цього відправлений у відставку), політик і бізнесмен Михайло Прохоров, телеведуча Ксенія Собчак. На що сподівалися учасники того мітингу і які з цих надій виправдалися?
Три роки тому мітинг на проспекті Сахарова зібрав натхненну попередніми протестними акціями публіку: кілька десятків тисяч людей вийшли на вулицю з білими стрічками та креативними плакатами. За оцінками організаторів, в тій акції брало участь до 120 тисяч осіб. Один з лідерів того протестного періоду, Олексій Навальний, який незадовго до мітингу був звільнений після 15 діб адміністративного арешту за акцію 5 грудня на Чистих прудах, позитивно оцінив зміни в країні, що відбулися за цей час: «Ми сідали в одній країні, а вийшли в іншій», – сказав Навальний.
Люди на митинге за честные выборы в Москве
Під час самого мітингу на проспекті Сахарова Олексій Навальний закликав людей продовжувати виходити на вулиці і вірив в те, що найближчим часом влада зміниться мирним шляхом. Ось фрагмент його виступу три роки тому: «Усі, хто зараз знаходяться в Кремлі, знаходяться там не тому, що у них є підтримка, а тому що у них є телевізор, трохи міліції та кілька продажних суддів. У них немає підтримки, у них немає джерела влади. Ми будемо виходити на вулиці доти, поки нам не повернуть те, що належить нам. Ми не хочемо нікого лякати, ми віримо, що наступного року влада зміниться мирно, влада буде належати тим, кому вона має належати. Влада – народу! Ми всі підемо на вибори і викинемо за шкірку тих, хто намагається фальсифікувати голоси».
На тій акції також виступали журналіст Леонід Парфьонов, письменник Борис Акунін, музикант Артемій Троїцький, політик Борис Нємцов, Гаррі Каспаров та інші. У той день вперше опозиційну акцію відвідав політик і бізнесмен Михайло Прохоров, а зі сцени виступили телеведуча Ксенія Собчак і колишній міністр фінансів Олексій Кудрін. Кудрін запропонував організувати майданчик для діалогу з владою, яка, на його думку, давала шанс на мирний розвиток подій.
Ось виступ Олексія Кудріна на проспекті Сахарова, 24 грудня 2011 року:
Загальний натхнений настрій тих днів описують слова одного з активістів, сказані на завершення мітингу на проспекті Сахарова: «Тепер бути в Росії порядною людиною знову не соромно».
Проте вже відразу після цієї акції не всі її учасники були налаштовані оптимістично з приводу можливих змін. Якщо, наприклад, лідер «Лівого фронту» Сергій Удальцов, який до мітингу записав відеозвернення, а на самій акції не був присутній, оскільки реабілітовувався у лікарні після тривалого голодування, вважав акцію успішною, то біоінформатик Михайло Гельфанд, який виступав зі сцени, був більш скептичний. Він звертав увагу на те, що людей об’єднала ненависть до чинної влади, а не конкретна творча програма.
Політолог Микола Петров, через три роки після тієї протестної зими, звертає увагу на те, що протестна активність громадян почалася не в 2011 році, а раніше – в 2009-2010 роках, із соціально-економічних протестів у регіонах. У 2011 році хвиля прийшла в Москву і стала несподіваною з точки зору масовості не тільки для влади, але й для самої опозиції. На думку Миколи Петрова, поява на проспекті Сахарова помітних політиків на кшталт Олексія Кудріна і Михайла Прохорова стала наслідком того, що «протестна зима» була спрямована не просто проти конкретного підрахунку голосів на виборах, а висловила невдоволення людей тим, яку роль їм відводить влада в ухваленні рішень.
– За кілька років до цього в Москві відбулися відверто фальсифіковані вибори до Московської міської думи. Коли були оголошені результати, всі партії думської опозиції на знак протесту заявили, що не братимуть участі у засіданні цієї думи, а громадян, москвичів, які через два роки вийдуть на Болотну і на Сахарова, це абсолютно не схвилювало. Тоді протест думських партій зійшов нанівець. У 2011 році вибори співпали зі зростом бажання політично активної частини суспільства змінювати стосунки з владою. До цього вони будувалися за принципом: ми вам забезпечуємо зростання рівня життя і не ліземо у ваші справи, а ви не лізьте в наші справи, включаючи вибори і все інше.
Мені здається, що результати виборів 2011 року стали деяким поштовхом, але не першопричиною. На тій хвилі політичної активності громадян ми бачили не тільки політиків, які були або вважалися опозиційними, в тому числі і Кудріна і Прохорова, але і в Кремлі тоді Сурков виступив із заявою про те, що протестують не вороги влади, а найбільш політично активні, найбільш творчі громадяни, і що влада повинна до цього прислухатися. Мені здається, що приєднання до цього протесту помітних політиків опозиційної частини політичного спектру демонструвало, що це сприймалося як початок якоїсь політичної модернізації, а не як дії проти чогось.
– З Вашої точки зору, чому не виправдалися надії тих, хто тоді вірив у можливість змін? Опозиція не змогла сформулювати чітку програму змін чи влада зупинила цей процес?
– Протести були спонтанними, їх організовувала не опозиція. Протести йшли безпосередньо від активних людей, включаючи творчу інтелігенцію – письменників, поетів. Те, що надалі сталося з цією хвилею протестів, не треба навіть намагатися аналізувати як помилку опозиції. Тут збіглося кілька важливих факторів.
У травні 2012 року влада вирішила: замість економічної та політичної модернізації піти на жорсткість режиму і на мобілізацію. Цей вибір був пов’язаний з двома головними обставинами: по-перше, поступово стало очевидно, що економічна ситуація буде і далі погіршуватися і влада позбавлялася можливості продовжувати популістську політику, яка до цього вела до збереження контракту, згідно з яким люди були задоволені збереженням зростання рівня життя і не втручалися в політику. Друге і головне – в тому, що Москва, де люди живуть в цілому краще, ніж в решті частини країни, продемонструвала завдяки протестній хвилі, що купівля спокою і лояльності перестає працювати. Справа не в тому, що людям не вистачає грошей, а в тому, що, задовольнивши спочатку свої базові потреби, люди хочуть чогось більшого – за пірамідою Маслоу, – вони хочуть самореалізації. І продовження моделі «спокій в обмін на зростання рівня життя» неможливий. І тут була важливе роздоріжжя: влада могла би піти на лібералізацію, але це б означало, що вона втратила свою монополію або, як вона і віддала перевагу, вона могла піти на жорсткість режиму чи використання мобілізаційних важелів, щоб сформувати лояльну більшість або придушити політичні протести. Це ми зараз і бачимо.
Біду для влади я бачу в тому, що першопричина протестів нікуди не пішла. І хоча зараз ми говоримо про те, що підтримка влади істотно зросла на хвилі взяття Криму та політичні протести в більшості своїй зійшли нанівець, ті причини, які тоді спонукали людей радісно піти на вулиці в грудні 2011 року, нікуди не пішли.
На думку Миколи Петрова, повторення масових протестів в найближчі роки в Росії неминуче. Перші сигнали вже надходять: суспільство негативно реагує на зміни у сфері охорони здоров’я та освіти, а подальший розвиток важкої соціально-економічної ситуації, як вважає політолог, посилить невдоволення громадян.
Оригінал матеріалу на сайті Російської редакції Радіо Свобода
