Київ – В українському суспільстві тривають дискусії на тему того, чи варто створювати національну автономію кримських татар у південних районах Херсонської області. Інститут демократії ім. Пилипа Орлика розпочав соціологічне дослідження на тему того, як жителі материкової України ставляться до появи такого утворення у них в регіоні. В інтерв'ю для Крим.Реалії координатор цих досліджень Наталя Беліцер розповіла про проміжні результати проведеної роботи та поділилася думкою про те, як саме в українському законодавстві мають бути захищені права кримськотатарського народу.
– Зараз ведеться багато дискусій з приводу необхідності створення кримськотатарської національної автономії в деяких районах Херсонської області. Однак далеко не всім зрозуміло, що вкладається в зміст поняття «національна автономія». Могли б пролити світло на це питання?
– Пояснити це дуже просто. Якщо хтось призабув або не звернув увагу 20 березня 2014 року Верховна Рада України ухвалила постанову, згідно з якою визнається статус кримськотатарського народу, як корінного народу України. Визнаються Меджліс і Курултай, як керівні органи. Доручається розробити детальне законодавство з цього приводу і так далі.
Одним із важливих пунктів цієї постанови є те, що Україна приєднується до декларації ООН про права корінних народів, яка була затверджена 13 вересня 2007 року, і визнає всі матеріали цієї декларації. Великий блок її положень стосується права на самовизначення корінних народів. Серед права на самовизначення знаходиться велика кількість способів і методів, включаючи створення автономії. Це цілком включається в загальну парадигму вирішення проблем кримськотатарського народу, виходячи з положень декларації ООН і затвердженої Верховною Радою постанови.
По-моєму, всі непорозуміння і нерозуміння того, що це таке, пов'язані з тим, що в останні роки цим питанням приділялася недостатня увага. І більше того, Україна не тільки не пропагувала і не інформувала населення про права корінних народів, а й при голосуванні за декларацію ООН, на жаль, утрималася.
– Так, а в чому полягає національна автономія, як механізм захисту прав корінних народів?
– У тому, що кримські татари де-факто мають гарантоване право на представництво в органах влади, як виборних, так і новообраних. Вони отримує право на реальне, а не декларативне збереження своєї ідентичності, включаючи мову, освіту, релігію, культуру. Меджліс не просто перестають оголошувати якимось нелегальним, нелегітимним або паралельним органом влади. Статус і роль Меджлісу закріплюється спеціальним законодавством.
Так, наприклад, у скандинавських країнах Європи функціонують парламенти корінного народу саамі. Ці парламенти повністю фінансуються з державного бюджету Фінляндії, Норвегії, Швеції. А розподіл отриманих державних коштів відбувається так, як вирішив сам парламент саамі.
Тобто паралелі і аналогії тут непросто прозорі, вони буквальні. У нас є моделі, які дійсно можна дуже легко реалізувати в Україні. Хочу відразу звернути увагу на зауваження тих опонентів, які починають говорити, що це порушення базових принципів демократії, де існують рівні права всіх, і одна людина – це один голос. Це дуже примітивні спрощені уявлення, тому що справжні сучасні моделі демократії припускають надійний захист прав різних категорій меншин. А корінні народи є дуже специфічною категорією меншин. Має гарантуватися, що більшість, яка завжди знаходиться в кращому становищі, ніж меншість, не нав'язувала свої рішення цій меншині. Деякі моделі навіть включають право вето на рішення більшості, якщо воно безпосередньо стосується прав та інтересів меншості.
– А як саме в Україні може бути практично реалізоване гарантоване представництво кримських татар в органах влади? За допомогою квот, спеціальних мажоритарних округів для представників кримськотатарського народу?
– Дозвольте мені згадати знаменитого першого верховного комісара ОБСЄ з питань національних меншин Макса Ван Дер Стула. У 1993 і 1994 році він рекомендував уряду України забезпечити пропорційне представництво кримських татар у всіх органах виконавчої влади Криму.
В Україні був досвід, коли діяв тимчасовий закон, відповідно до якого з 1994 до 1998 року існувала квота для кримських татар у Верховній Раді Криму. Ця квота становила 14 осіб. Вибори проводилися на досить конкурентній основі, своїх кандидатів висунули чотири різні суб'єкти тодішнього виборного процесу, які презентували кримських татар.
Коли ця міра була оголошена тимчасовою і скасована в новому виборному законі 1998 року, дуже багато авторитетних міжнародних організацій, громадських діячів висловлювали великий жаль з приводу скасування цієї норми.
Це один з механізмів. Є й багатомандатний спеціальний виборчий орган, є представництво на рівні загальнонаціонального парламенту. Наприклад, у Румунії гарантоване представництво кожній з національних меншин. Тобто у нас є досвід, як європейський, світовий, так і український. Є кілька різних моделей, які потрібно спокійно обговорювати, і з'ясовувати, що є найбільш підходящим для наших умов. Головне рухатися вперед, і не залишати це на рівні декларації та постанови.
– Перейдемо від теорії до практики. Ви проводили дослідження на тему того, як громадськість на материковій Україні ставиться до створення національної кримськотатарської автономії. Які їх результати?
– У мене є тільки попередні дані. Ми проводили дослідження шляхом експертних опитувань, глибинних інтерв'ю. Зовсім недавно проводили фокус-групи. Це відбувалося переважно на Херсонщині – регіоні, який безпосередньо межує з Кримом, і для якого це найбільш актуально. Ми також опитали кількох лідерів громадських організацій, провідних журналістів, профільних експертів-конфліктологів, викладачів Херсонського державного університету. На жаль, брало участь тільки двоє представників місцевої влади.
Дуже поширеною є думка про те, що лідери громадських організацій взагалі більш розуміюче ставляться до ідеї створення національної територіальної автономії кримських татар, ніж звичайні громадяни. Так це чи ні, ще доведеться з'ясовувати. Але сама думка, яка дуже чітко сформульована, показує більш високий рівень поінформованості з теми у цивільних активістів. І це підкреслює необхідність проведення інформаційно-просвітницьких кампаній. Наприклад, під час останньої фокус-групи студенти Херсонського університету показали, що вони наскільки не в темі! Вони ніколи про це не думали, для них все це нове, чуже і незрозуміле. Люди навіть не можуть мати усвідомленої позиції про те, за вони чи проти, в силу повного нерозуміння цієї теми. Більшість населення знаходиться в повному інформаційному вакуумі. Навіть на Херсонщині, де це найбільш актуально, ніж де б то не було.
– А які ще результати показало дослідження? Як люди ставляться до ідеї створення національної автономії кримських татар у них в області?
– Більшість відгуків позитивні. Експерти підтримали ідею і вважають її реалізацію відновленням справедливості відносно кримських татар. На їхню думку, кримськотатарський народ має право на власну автономію. Дехто згадує, що у кримських татар була своя державність.
Є спротив низки громадських активістів Херсонщини саме тому, що, коли існує брак інформації, то виникають якісь уявлення на рівні відчуттів, фобій і побоювань. На їхню думку, у місцевого населення може скластися думка про те, що у них хочуть забрати частину території і віддати її кримським татарам. Це абсолютно не відповідає дійсності й демонструє, що відбувається, коли немає об'єктивної інформації. Коли ці питання не обговорюються і немає публічного дискурсу, на цьому місці в порожнечі виникають негативні реакції й стихійний спротив, на що слід звернути увагу.
У поточній ситуації я вважаю, що стратегічно в Україні більшістю буде підтримана ідея створення національної територіальної автономії в Криму після повернення півострова під юрисдикцію України. А в самій Херсонській області замість формального проголошення національної територіальної автономії може має сенс провести якісь реальні заходи з реалізації таких заходів, як легалізація органів самоврядування, місцевих меджлісів в деяких районах, в якихось селах. Також, можливо, прийнятним буде створення дитячих садків, класів з навчанням кримськотатарською мовою. Такі механізми можуть бути спрямовані на збереження і розвиток ідентичності тих кримських татар, які були змушені залишити батьківщину і переїхати на материкову Україну.
– Тобто ваші дослідження показали, що перед тим як втілювати ідею кримськотатарської автономії в життя, потрібно провести широку роз'яснювальну роботу з населенням?
– Безумовно. Це висновок, який можна зробити з усього блоку вже отриманих результатів. Це дуже важливо, і є достатньо фахівців для цього. Можна було б, на мій погляд, у багатьох районах ввести факультативи в провідних ВНЗ України. Крім того, ознайомити з усіма цими позиціями було б дуже важливо, як представників місцевого самоврядування, так і районних та обласних адміністрацій. Оскільки рівень поінформованості там дуже низький. Також серед представників медіа дуже мало розуміння про те, що це все таке. Дуже часто доводиться стикатися з ляпами у журналістів, які висвітлюють ці або схожі теми.
– Які саме механізми має втілити держава, для того, щоб ідея кримськотатарської національної автономії стала реальністю? Потрібно ухвалити закон чи необхідні зміни на рівні Конституції?
– Це може бути складовою частиною загального детально прописаного закону про статус кримськотатарського народу, як корінного народу. Сучасні закони не маленькі. Це буквально томи, де все детально прописано. Положення про національно-територіальну автономію можуть стати окремим розділом такого закону. Після цього потрібний ряд нормативно-правових актів, які розробляються Кабміном, незалежною робочою комісією. В таких документах мають бути прописані конкретні механізми реалізації закону в окремих регіонах. Причому може враховуватися навіть те, скільки кримських татар проживає в різних регіонах материкової України, і як там реалізувати самовизначення і самоврядування в тих чи інших умовах. Хочу підкреслити, що про термінову розробку такого законодавства було сказано в постанові Верховної Ради від 20 березня. Минуло вже стільки часу, але ми досі не маємо такого законодавства. Нічого не розроблено і не винесено ні на громадське обговорення, ні на розгляд парламентською сесією.
