Дьюк Віллер
Україно! Зараз чи Ніколи!
Розірві кайдани москаля!
Досить ката називати братом!
Це Твоя, а не його земля!
Юрій Ільченко, Севастополь
– У мене квиток на вечірній київський потяг, можна мені без черги? – запитує до вже неабияк завмерлих людей чоловік.
– Та тут всі такі! – озивається черга.
Так, і справді, у багатьох, хто стоїть у черзі на пропускному пункті Чонгар, є квитки на потяги, які мали відправитися із Сімферополя або Севастополя до Києва. Однак після того, як «Укрзалізниця» раптово припинила залізничне сполучення з Кримом, а також припинили ходити автобуси, заїхати чи виїхати з анексованого півострова стало справжньою проблемою.
Для того, щоб потрапити в Київ, мені, як і їм, довелося йти на материк пішки. Вірніше, потрібно було якось дістатися до пункту пропуску, пройти пішки і потім дістатися до якоїсь залізничної станції. Оскільки з Новоолексіївки на цей день ще були квитки до Києва, перебирався через найближчий до неї пункт пропуску на адміністративному кордоні Криму і материкової України – Чонгар.
Щоб дістатися до Чонгара з Сімферополя можна було доїхати до Джанкоя, а там – якось до кордону. Але на автовокзалі в Сімферополі мене зустрів заповзятливий візник і запропонував за 750 рублів – підвезти до пункту пропуску, взявши ще трьох пасажирів.
Думав, скороти час поїздки. Але до Новоолексіївки добрався все одно тільки пізно ввечері.
Як виявилося, пункт пропуску Чонгар є стовпотворінням у кримському степу. З машин вишикувалася величезна черга, деякі стояли по 8 годин. Пішоходи склали свою чергу, яка просувалася не набагато швидше автомобільної.
Тут у кожного – своя, хоч і схожа на інші, історія. Хтось приїхав до родичів і тепер не може ніяк добратися додому, хтось – працює на півострові, а свята хотів провести вдома, хтось навпаки, живе в Криму, але їде до родичів або друзів, або з якихось інших причин.
Люди скаржилися, що пункт пропуску ніяк не обладнаний. Особливо важко було мандрівникам з маленькими дітьми.
Ставши в чергу ще вдень, я зміг помилуватися і заходом сонця в кримському степу, і блискучим нічним небом. Не на жарт промерзнути, але й поспілкуватися з кримчанами і жителями інших регіонів.
Один з хлопців, що приїжджав з Дніпропетровська в кримські гори, на другій годині очікування став пропонувати гарячі чай або каву. Питали: за якою ціною. Він посміхався і відповідав, що безкоштовно, потрібні тільки стаканчики. Оскільки стаканчика не було – підійшов і почастувався з його чашки, і хоч трохи зігрівся.
Періодично повз нас походжав російський прикордонник, світив ліхтариком, вдивляючись, що відбувається.
Коли всі вже страшенно змерзли, до нас заговорив інший прикордонник: «Ні, ну ви уявляєте, скільки стояти на холоді, щоб туди потрапити! Я на вашому місці вже б нікуди не поїхав, а сидів би у Криму. Зараз автобус до Джанкоя буде їхати. Можете встигнути повернутися на ньому». Черга не поріділа. Але стало якось гірко, тому що нам створюють такі труднощі, в такій простій справі – вільно пересуватися по цій землі.
Машини пропускали. А ми стояли і чекали невідомо чого. Нарешті, моя черга підійшла і прикордонник, вказуючи на мене, назвав цифру «двадцять» – значить, в цю двадцятку я проходжу. Хтось пожартував, що нас відбирають на кастингу «Україна має талант».
Але тут все теж виявилося не так швидко. Ще треба було вистояти нову чергу і пройти паспортний контроль. В обличчя моє вдивлялися, як звичайно, уважно, звіряючи з фото в паспорті. У когось в іншому віконці запитували мету поїздки.
Якийсь відрізок шляху підвозили, але до самого українського кордону ми йшли пішки і в темряві. Коли вже побачив український прапор, зітхнув з полегшенням.
Українські прикордонники ділили на десятки. Поділили першу. «А жінки з дітьми в яку чергу?», – запитала жінка, тримаючи на руках дитину. «У другу!», – відповів український прикордонник ...
Для перевірки паспорта працювало одне віконце. Але туди потрібно було просто здати паспорт, відійти і чекати. Паспорти повертали – всі разом – комусь із черги, хто перший підійшов. «Розбирайте. Але беріть тільки свій!», – вказував український прикордонник.
Якщо транспортна блокада була введена з міркувань безпеки, побоювань, що на материк могли потрапити диверсійні групи, то чому всі ці перевірки зводяться до порожньої формальності?
Мені тоді здалося це дещо дивним. Якщо транспортна блокада була введена з міркувань безпеки, побоювань, що на материк могли потрапити диверсійні групи, то чому всі ці перевірки зводяться до порожньої формальності?
Розмірковував про це вже і в автобусі з Чонгара до Новоолексіївки, який так і не рушив. Коли весь автобус був заповнений, нам оголосили ціну: «Проїзд 125 гривень. Влаштує?». Всі обурилися і вийшли. Кооперувалися один з одним і роз'їжджалися на таксі. Добре, їх тут було багато.
Добравшись знову ж таки з приватним візником до вокзалу в Новоолексіївці за 85 гривень з людини (нас було троє, і ми якось ще сторгувалися на 50 гривень менше, ніж пропонував таксист), я зрозумів, що поневіряння ще не закінчилися.
Вокзал був переповнений, людям – ніде сидіти, єдине працююче найближче кафе в цей час – як пояснювали місцеві: через міст і хвилин п'ять–десять пройтися, не особливо далеко, але без освітлення. Та й ніколи.
У єдиному працюючому на вокзалі банкоматі, звичайно, закінчилася готівка. Місцеві міняйли пропонують гривні за рублі – за курсом 2,5.
До єдиної працюючої каси – величезна черга. Хтось хоче здати, хтось купити квиток, чийсь поїзд оголосили, але його немає. Отримати квиток за кодом, купивши його через інтернет, охочих теж було чимало. За хвилин 15 до відправлення мені вдалося це все ж таки це зробити. Люди сидять на речах, на підлозі, іноді забігають бродячі собаки.
Зате ми пізнавали один одного: настільки довгий і важкий шлях якось зближує. Цікавилися, хто куди їде далі і як.
Розговорився із севастопольцем. «Ми перша сім'я в Севастополі, яка відмовилася від російського громадянства, – розповів мені свою історію Юрій Ільченко. – Відмовилися визнати себе громадянами країни-окупанта. Кримський кордон – державним не вважаю. Їдемо, щоб взяти закордонні паспорти для батьків. Звичайно, обурює така ситуація, що через одну людину, через цього злобного карлика, ми потрапили в таку ситуацію. Що я з батьками, яким по 60-70 років повинен пройти кілька кілометрів пішки».
Поруч був чоловік із Запоріжжя, стали спілкуватися разом і дискутувати, чи потрібно відключати в Криму світло, до бесіди підключилися й ті, хто сидів на вокзалі:
– Правильно, давно потрібно було!
– Раз вам потрібно було б, так чого ви в Крим приїжджали, сиділи б у себе на Україні.
– Так я теж з Криму. Я проти окупантів!
– Кого ти називаєш окупантами ???
Назрівав конфлікт. І когось відводили вбік родичі ...
Наступного дня я був у Києві. Але вже зовсім з іншим настроєм: чому?
Я розумію, що у воєнний час ми повинні бути готові до всякого роду труднощів у країні, але тоді ж і ви чиніть по-чесному. Якщо весь світ ввів санкції, то чому ви продовжуєте торгівлю з окупантами?
Це питання залишиться риторичним. Тому що і війна у нас – і начебто є, а ніби ніхто не помічає, і мій рідний серцю милий Крим завис в якомусь підвішеному стані – невизнаної республіки. Але... якщо весь світ піднявся на наш захист, так давайте і самі захищатися і допомагати своїм.
Якщо така ситуація з цими пунктами пропуску – подумайте хоч трохи про людей. Організувати хоча б елементарні умови, підвезення до населених пунктів – не безкоштовно, звичайно, але й не так, як зараз. Організуйте відповідну напливу пасажирів роботу вокзалу. Мені здається, багато з цих проблем можна було б вирішити. Або їх вирішують, але тільки на папері.
Дьюк Віллер, кримчанин
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
