Медведчук приїхав на обмін полоненими, як в гості – журналіст Шахіда Якуб

Ольга Мальчевська

Батальйон «Іграшки», устриці у шикарних донецьких ресторанах посеред війни, і бабусі, які голодують у підвалах, чвари між сепаратистами, та кум Путіна, який привіз на обмін українських полонених, – а ніби приїхав у гості до лідерів «ДНР». Це лише частина сюрреалізму, який вразив кореспондентку Шахіду Якуб, яка готує нову програму Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа «Настоящее время» для російськомовної аудиторії на пострадянських теренах. Журналістка щойно повернулася з «іншої» частини Донбасу, яку контролюють проросійські сепаратисти.

– Шахідо, у яких саме точках Ви побували? У яких населених пунктах?

– У Первомайську, в Макіївці, в Пісках, у Степанівці. До Луганська намагалися доїхати, але так і не доїхали, тому що треба було «згортатися». Дуже темно було. І дуже важко доїхати до Луганська, Вам чесно скажу. Тому що в «ДНР» дають акредитацію – і вона безлімітна. (Ну як, тиждень там перебуваєш, – влада невизнаної «ДНР» тобі видає акредитацію, яка і рятує на кожному блокпості.) У Луганську абсолютно інша ситуація, там акредитацію видають буквально на кілька годин. І за ці кілька годин треба встигнути щось зробити. Але поки ти доїдеш, поки встигнеш із кимось поговорити, у тебе ці кілька годин, як у Попелюшки, вже закінчуються! (сміється)

– Скільки – на око – Ви бачили військ і техніки? Якої? І з чийого боку?

– Я не можу сказати, що відбувається з іншого боку, але з боку «ДНР» техніки дуже багато. В останній день – день обміну полоненими – ми бачили БТРи, танки, які йшли то в один бік, то в інший. Ми не могли зрозуміти, що відбувається. Щоразу, коли ми підіймали питання: «Навіщо це все? Адже війна скінчилася?» – Нам відповідали: «Ні, війна лише починається».

– Ви кажете, що переміщувалася техніка. З якого боку і куди?

– Ви знаєте, мені важко про це говорити, тому що я погано знаю регіон.

– А як Вам в принципі вдалося туди потрапити? Наскільки я знаю, моїх колег із українських ЗМІ – як тільки бачать український паспорт – одразу розвертають, у кращому випадку.

– Ви знаєте, у мене британський паспорт, і я спокійненько з ним і туди, і сюди їздила. І з боку України, і з боку «ДНР» було складно – тому що, якась іноземка, та ще й російською розмовляє. Я вважаю, що потрібно зробити експеримент. Щоб зі мною поїхав хтось із українським паспортом, і показати, як насправді складно проїхати. Але, звичайно, на українських блокпостах вони дуже погано реагують на російські паспорти. Зі мною були дві колеги з російськими паспортами, і їм діставалося на кожному блокпосту.

– А як реагують на українські паспорти проросійські бойовики?

– Нічого не можу сказати. Зі мною не було нікого з українським паспортом. Але навряд чи вони будуть розстрілювати, катувати і мучити. Вони вже вийшли з цієї стадії. Усі розуміють, що краще цього не робити, щоби не розпалювати пристрасті. Мені здається, ці люди, вони прекрасно розуміють, що інформація йде однобока, і треба її якось вирівняти.

Знаєте, що мене неприємно вразило в цій подорожі – це той обсяг пропаганди, яка ллється з того, так і з іншого боку. Місцеві люди всі кажуть: «Хочу в Росію», тому що «українська армія по них стріляла».

– Цікаво, а як місцеві люди визначають, хто по них стріляє, українська армія чи проросійські формування?

– Тут, насправді, важко розібратися. Але для людей – для них для всіх – стріляє українська армія. У них немає жодної краплі сумніву в тому, що це може бути хтось інший, розумієте? Ось, що найстрашніше. Вони говорять: «Яка єдина Україна?! Вони в нас стріляли, вони нас залишили без нічого». І з цим треба боротися якось. Це вже не моя роль, як журналіста. Але вони насправді вважають себе покинутими – «всі банки заморожені», – і в усьому звинувачують Україну.

– Ви не питали цих людей, як, на їхній погляд, із Києва їм можуть доставити гроші, якщо гроші, які намагалися доставляти, відбирали сепаратисти?

– Так вони цього не знають! Ось у чому вся справа. В них інформація надходить тільки з одного джерела. Вони всі дивляться російське телебачення. Там, у «ДНР», також є своє телебачення – «Новоросія», канал «Опора». Їхнє, місцеве. І ось уявляєте, у них однобока йде абсолютно подача інформації. А так, як вони вже настраждалися, по них стріляли, вони опинилися в такій ситуації – вони просто не можуть сприймати іншу точку зору. Для них зараз один є страх – це Україна. Все, «заберіть нас у Росію».

– Ви казали, що місцеві мешканці із вдячністю говорять про волонтерів, які доставляють їм допомогу. За словами тих, із ким Ви спілкувалися, ці волонтери – росіяни чи українці?

– Допомога йде з двох боків. Села, які на кордоні з Росією, – отримують російську гуманітарну допомогу. Ті, хто ближче до України – з української сторони.

Але, знаєте, у мене таке відчуття, що вони навіть не замислюються, хто ці люди, які везуть цю допомогу, я вам чесно скажу. Ось раціональне мислення логічне, воно в якийсь момент відключилося просто. І все йде на рівні виживання. Вони ж прекрасно розуміють, що ось ці хлопчики й дівчатка, які привозять гуманітарну допомогу, вони привозять її з України. Але для них вже не має значення, хто. Тому що їсти нічого. Ще яка проблема. Там дуже багато блокпостів. Поки доїдеш і доберешся до цього села, у тебе йде день. А іноді просто блокпост закривається. От мені розповідали, що, за їхніми словами, замість гуманітарної допомоги з України, намагалися передати щось інше, – і вони просто закрили блокпост. Перекрили село. Два тижні село сиділо без нічого. Просто без нічого.

– Тобто, гуманітарна допомога з України йшла, але вони просто не пустили її?

– Не пустили, тому що там нібито «знайшли щось інше». Це за їхніми словами. Ми ходили до бомбосховища, – туди, де бабусі виживають. Там батальйон «Восток» (проросійських сепаратистів – ред.) поставив блокпост. І все! Дістатися до них неможливо! Потрібно просити дозвіл, щоб піти і бабусям віднести їжу. Ось бабусі мені розповіли, що вони місяць жили без нічого, і за день до того їм хтось приніс банку згущеного молока і банку тушонки. Все.

– А з російського боку намагалися їм якусь гуманітарну допомогу передати, після того, як перекрили шлях українським волонтерам?

– Ні! Ні. Там дуже все... Та й не забувайте, що якась частина там розкрадається. Не вся вона доходить, ця гуманітарка. Доходять крихти. На жаль, ніхто не веде звіту, яку кількість гуманітарки відправляють, а яку – насправді доставляють.

– Ви раніше розповідали, що складається враження, ніби якщо не буде вогню з українського боку, сепаратисти почнуть стріляти один в одного. Що між ними відбувається?

– У якийсь момент я зрозуміла, що кожен батальйон починає жити своїм власним життям і ніхто нікому не підпорядковується. Із боку «ДНР», наприклад, у них є свої формування. У кожного формування є свій командир. Але між ними теж є свої амбіції і якісь суперечності. Там свої проблеми, всередині. Потім, не забувайте, що зараз йде перерозподіл майна. Кожен свою територію визначає, і робить на цьому гроші. Хтось робить дуже великі гроші.

– Хто ці люди?

– Для того, щоби це дізнатися, потрібно провести там, як мінімум, місяць. Я була – тиждень. А це потрібно скрізь ходити, слухати, про що говорять люди в барах...

– У барах? При цьому працюють бари? Це як?

– Ось так! Усі бари відкриті, працюють 24 години на добу! До ранку. Там грає абсолютно західна музика, останні хіти. У ресторанах їжа, Ви знаєте, приголомшливо смачна! Я ще здивувалася: виявляється, устриць навіть можна у Донецьку поїсти!

Фотокореспондент Петро Шеломовский побував у Донецьку і зробив фотографії нічного життя в місті.

(Нічне життя Донецька)

– Тобто, бабусі помирають у підвалах, а в Донецьку відкриті ресторани?

– Так! Грають «Джинг-белз», різдвяна всяка музика. Я вам кажу – абсолютний сюр! У місті стоїть величезна ялинка, горять вогні. Але, салют, правда, вирішили новорічний не робити, слава тобі, Господи. Зате, зробили ялинку – навіть із музичним шоу. Що мене різонуло – презентер каже: «Ось, вітаємо наш батальйон «Іграшки»! Який нас охороняє...»

– Це що таке?

– Це нарядили людей в іграшки – у костюми тварин. Це був «батальйон «Іграшки»», який «охороняв». Прикольно, так? Там треба писати якусь сюр-новелу. Ходять ще дівиці ці в барах. Дуже красиві, все. Таке відчуття, що ти не на війні, а в такому нормальному місті. П’ють собі пиво-вино, прекрасно одягнені, на підборах. Навіть не зрозуміло, що комендантська година в місті. Комендантська година о шостій починається, а дівиці виходять із барів дуже пізно, сідають у таксі. І ніхто їх не зупиняє.

– А де вони заправляють машини, знімають гроші? Якщо банкомати не працюють, готівки немає, а людям їсти нічого.

– Працюють усі бензоколонки. Маленькі магазинчики в місті працюють. Гроші знімати їздять до Краматорська. Там, кажуть, до банкомату не підібратися. А великі гроші – які там, у барах-ресторанах – я навіть не знаю! Картки працюють тільки в одному великому супермаркеті в Донецьку.

– Ви не пам’ятаєте, в цьому супермаркеті термінал якого банку був?

– Ні, не пам’ятаю. У мене є міркування з цього приводу, але мені потрібно це перевіряти. Але от у мене відчуття це – ще з обміну полоненими – не дуже приємне. Я нейтрально ставлюся до цього конфлікту, наскільки це можливо. Але мені здалося, що українська сторона приїхала туди, як в гості.

– Що Ви маєте на увазі?

– Я звернулася з питанням до пана Медведчука: «А коли «ДНР» і «ЛНР» знову стануть частиною України?». Я далі хотіла запитання задавати, але він навіть мене не дослухав, став сміятися. Показує на Кононова – «міністра оборони» «ДНР». І каже: «А Ви запитайте у Кононова». І в мене, чесно кажу, було таке... здивування. У мене ще було до нього запитання: чому з українських автобусів із полоненими виходить стільки жінок? Вони що, військовополонені? На що мені відповіли, що на них усіх було заведено кримінальні справи. Але «суду не було, всі справи закрили». Це говорив Медведчук! Ви знаєте, і їх виставили в ряд усіх, і по десятеро людей випускали. Водночас з українських автобусів ці люди випадали, як горох. І ось ці люди – ці жінки – підбирали свої тюки і просто втекли в бік своїх автобусів. Що мене ще вразило, деякі люди йшли з перев’язаними джгутами руками. І у них кров була на руках. Коли я запитала, як таке може бути, – пан Медведчук так глянув на мене, Ви б бачили! У нього жах був на обличчі. Люди потім розповіли мені, що кров – тому що джгути в автобусі зрізали ножами. А цим, яких я побачила, видно, просто не встигли.

Радіо Свобода