Анатолій Канюков
Чи можливо, щоб «стокгольмський синдром» поширився на цілу країну? Вперше це поняття ввів в обіг журналіст Нільс Бейєрот у 1973 році, описавши стан, в якому перебувають люди, захоплені в заручники. Пізніше термін стали застосовувати і при описі стосунків у родині, але якщо його потенційне охоплення ширше, ніж здається?
Зовсім недавно Олексій Навальний черговий раз уникнув тюремного ув'язнення, отримавши умовний термін. Але для нього та його сім'ї це не стало полегшенням – брат Навального Олег отримав 3,5 роки колонії. Дні перед винесенням вироку минули в інформаційному протистоянні влади та опозиції: одні хотіли переконати суспільство в необхідності вироку, інші готувалися зібрати сили для нанесення контрудару. Влада не пішла на відкритий силовий конфлікт напередодні Нового року, може бути, щоб уберегти співгромадян від споглядання «святкових» бунтів на Манежній площі та співчуття до політичного засудженого; як відомо, це почуття легко збуджується в середньостатистичному росіянинові. Вирок не став трагедією ні для російського суспільства, ні для опозиції, але удар був завданий в саме серце Навального. Влада зробила низький, огидний вчинок, взявши в заручники брата свого супротивника.
Такий метод, як утримання заручників, був поширений в Середньовіччі монархами-тиранами, вітався він і на Кавказі. Недарма Рамзан Кадиров обіцяв покарати сім'ї терористів після грудневого нападу на Грозний. Захищаючи голову Ічкерії на своїй прес-конференції, Володимир Путін поділився вірою в те, що родичі терористів зазвичай знають про сферу їх діяльності, фактично назвавши цих родичів співучасниками злочинів.
Президент продемонстрував: спроба обмежити його владу рівносильна здійсненню теракту. І за це президент готовий мстити
Коли ми маємо справу з утриманням у заручниках родичів терористів, деякі гарячі голови можуть говорити про право кров'ю мститися за кров. Але за що можна мстити опозиції? За іншу точку зору, за відкриту незгоду з владою, за прагнення змінити політику країни, за бажання змінити владу? Засудивши брата Навального, суд – згідно з філософією Путіна – прирівняв терористів і опозицію. Інакше кажучи, державний апарат повідомив про своє право застосовувати методи терору для досягнення політичних цілей.
Виходить, що утримання заручників стає нормою для нашої держави: спочатку Чечня, потім Москва... Невже вся Росія? Якщо Путін має до цього відношення (у чому мало хто сумнівається), то президент показав: спроба обмежити його владу рівносильна здійсненню теракту. І за це президент готовий мститися. Але хіба нормальна демократія – це не обмеження виконавчої влади, не спроба затвердити в країні владу суспільства? Влада суспільства і влада окремої особистості взаємопов'язані – якщо в одного додасться, то в іншого обов'язково зменшиться.
Спроба взяти в заручники родичів тих, хто хоче змін, – в кінцевому рахунку спроба взяти в заручники майбутнє країни. Однак, вступаючи в політичну боротьбу, її учасники не повинні опинятися перед вибором між своїми близькими і своїми переконаннями! Володимир Путін з року в рік всім вселяє думку, що в нашій країні йому немає рівних. Верхом щедрості для системної опозиції є дозвіл критикувати всіх, окрім нього. А Путін – це людина, ім'я якої не можна називати, людина, яка знає відповіді на всі питання, людина, яка в Росії здатна виграти будь-які вибори. І всі ж в це вірять! Хто, якщо не Путін? Хіба хтось зможе краще захистити Росію від злісної України, готової розірвати росіян на частини? Хіба хтось може краще за Путіна протистояти домінуванню Сполучених Штатів? Хіба хтось може краще за нього зупинити НАТО? Чи хтось може краще ухвалити закон, що забороняє всиновлювати кинутих російських дітей? Або помститися за друзів олігархів, наклавши санкції на постачальників за національною ознакою? Або потурати багатомільярдним кредитам російських компаній цих же самих друзів, які здатні за один день обвалити рубль, зробивши людей вдвічі біднішими? Хіба Росія може вижити без такої людини? Ми всі знаємо, що це неможливо. Так, він недосконалий президент, так, він узурпував владу, так, він не справедливий, але решта ще гірші...
Росіяни прагнуть до стабільності настільки сильно, що не здатні чинити спротив. Їхнє бажання дистанціюватися від влади нагадує стратегію переможеної тварини, яка підставила шию під щелепу супротивника і завмерла в очікуванні смертного вироку, який, може, буде скасований з милості. Потрібно тільки трошки потерпіти, і все налагодиться – головне не рухатися, щоб потужна щелепа не зімкнулась.
Росія опинилася під владою «стокгольмського синдрому». Країна вірить у свого викрадача, але не вірить у свої сили. Ця захисно-несвідомий травматичний зв'язок обплутав по руках і ногах російське суспільство, яке живе в минулому і боїться майбутнього.
Анатолій Канюков, петербурзький політик, соціал-демократ
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
