Доступність посилання

ТОП новини

Путін: між кризою і війною


Ігор Ейдман

Керівництво Росії зустріло Новий рік у складній ситуації: почалася економічна криза, «новоросійська» авантюра зайшла в глухий кут, відносини із Заходом залишаються вкрай напруженими. Реальні перспективи на цей рік для російської влади безрадісні. Однак є відчуття, що вони там всі в Кремлі на чолі з Путіним хворі на манію величі і впевнені у власній непереможності й геніальності, а їхні найближчі плани цілком амбітні.

Путінське керівництво в 2015 році намагатиметься переламати ситуацію: не тільки зберегти захоплене, але й продовжити наступ. Політика Росії характеризуватиметься поєднанням імітації поступок Заходу і спроб його шантажувати. Як це вже було в минулому, кожен раз за імітацією відступу слідуватимуть агресивні дії з реалізації стратегічних цілей політики Путіна, якими залишаться реванш за поразку в холодній війні та російська гегемонія на пострадянському просторі.

Таку тактику можна назвати: «крок назад – два кроки вперед». Вона неминуче веде до загострення конфлікту на кожному новому витку протистояння. Після імітації відходу слідує ще більш нахабний наступ, й загроза великої війни зростає. Останнім таким виходом агресії на якісно новий рівень стала розпочата наприкінці серпня, після серії путінських відволікаючих «мирних ініціатив» (включаючи відкликання дозволу на використання армії в Україні), інтервенція російських регулярних військ на Донбасі. Потім Путін, щоб пом'якшити реакцію Заходу, знову імітував якусь готовність до поступок, про які велися переговори в Мінську. Однак новий російський удар неминучий і може бути ще підступнішим і потужнішим, ніж колишні.

Головним об'єктом агресії в новому році, як і в минулому, буде Україна. Але можливі відкриті чи таємні агресивні дії і проти інших країн: Молдови, Білорусі, Латвії, Естонії, Грузії і навіть Казахстану.

Очевидно, що путінські цілі не реалізовуються, а сам він перебуває у важкому конфлікті з реальністю

Мета Путіна у зовнішній політиці – дестабілізація політичної ситуації в Україні. В ідеалі Путін, звичайно, хотів би повернути до влади в сусідній країні проросійські сили, але, оскільки шансів на це практично немає, намагатиметься розвалити або хоча б максимально послабити країну. Слід рахуватися і з такими можливими факторами: визнанням світовою спільнотою та Україною де-факто анексії Криму; відновленням українського фінансування окупованих Росією територій у Донецькій і Луганській областях; використанням цих анклавів як плацдарму для подальшої російської агресії; відносну нормалізацію взаємин із Заходом, перспективу скасування або, принаймні, скорочення санкцій.

Найбільш імовірний розвиток подій такий: відносна економічна і внутрішньополітична стабілізація в Україні, зміцнення там держави і збройних сил; хаос і розвал в окупованих районах Донбасу, годувати які доведеться Росії; формування потужної антипутінської проукраїнської коаліції (Україна, Польща, країни Прибалтики, США, Канада, Австралія, Великобританія, можливо, Німеччина); посилення російського військового та економічного тиску на Україну, нова «холодна війна», санкції проти Росії.

Які цілі Путіна у внутрішній політиці? Зміцнення стабільності режиму, особистої популярності у населення, завойованої на піку патріотичної істерії в середині 2014 року. Недопущення розвитку масового невдоволення у зв'язку зі зниженням рівня життя, нової хвилі протестних акцій. Найбільш вірогідним сценарієм розвитку подій є зниження рейтингу влади і особисто Путіна; масові протести в Москві та інших великих містах; поява нової радикально націоналістичної опозиції, яка вважає, що «Путін злив Новоросію».

А ось економічні цілі Путіна: зупинити поглиблення кризи, падіння курсу рубля, відтік капіталу. Швидше за все, Росія зіткнеться з подальшим падінням курсу рубля і рівня життя населення, банківською кризою, ланцюгом банкрутств банків і підприємств, втратою вкладниками депозитів і вкладень у житло, що будується.

Очевидно, що путінські цілі не реалізовуються, а сам він перебуває у важкому конфлікті з реальністю. Однак Путін і далі всіляко намагатиметься реалізувати свої амбітні плани, роблячи, зокрема, несподівані кроки. Ймовірно, в 2015 році уряд Медведєва буде відправлений у відставку. Новий уряд, швидше за все, очолить квазіліберальний ринковик (типу Кудріна), ніж яструб типу Рогозіна. Попереду – чергова спроба Путіна імітувати відступ, щоб послабити міжнародний тиск.

Новому прем'єру буде доручено налагодити діалог із Заходом, зміцнити союз влади з великим капіталом, провести економічну лібералізацію. Боюся, однак, що одночасно з економічною лібералізацією посиляться репресії проти політичної опозиції (це в дусі політики чергування імітаційних поступок і агресивних дій). Триватимуть точкові репресії проти опозиційних лідерів. Як показала справа Навального, ці репресії проводитимуться з єзуїтською винахідливістю, камуфлювати під економічні справи, жертвами можуть стати родичі відомих опозиціонерів. Буде зроблена нова спроба здати «піратські республіки» на прокорм Україні при збереженні на завойованих територіях маріонеткової проросійської влади.

Коли Путін зрозуміє, що цей план не працює і ситуація зайшла в глухий кут, він може реанімувати ідею «великої Новоросії» і почати нову пряму російську військову агресію для формування ширшого проросійського анклаву на території України (судячи з недавніх зізнань першого прем'єр-міністра «ДНР» політтехнолога Бородая, Кремль не відмовився від цієї ідеї, хоч і відклав її реалізацію). Можливий і такий хід: у зв'язку з відмовою України фінансувати «піратські республіки» Росія повідомить, що змушена взяти на себе відповідальність за них, тобто проведе анексію де-факто, а потім почне нову війну з Україною під приводом захисту «опікуваних Росією територій» .

Якщо черговий «крок назад» не призведе до ослаблення міжнародного економічного тиску на режим, у Путіна не залишиться ресурсів на «два кроки вперед»

У путінського наступу можуть бути й інші тактичні цілі. Невдачі в Україні здатні спонукати Путіна на агресію проти інших країн з метою компенсації іміджевих втрат від неминучого провалу «новоросійської» авантюри. Цілком можливо, що після України наступною метою Путіна стане Білорусь. Думаю, що Росія давно готує заміну Лукашенку й аншлюс цієї країни. Білоруський диктатор останнім часом поводиться з Путіним дуже нахабно, просто грубіянить йому в обличчя. Путін, звичайно, хотів би Лукашенка позбутися і реалізувати нарешті повною мірою давнішню ідею створення Союзної держави Росії й Білорусі під своїм керівництвом. Причому він знає, що Захід не буде захищати таку одіозну фігуру, як Лукашенко.

Одночасно путінські спецслужби можуть почати мутити воду в російськомовних районах Естонії та Латвії. Проросійські сили зараз контролюють там місцеві органи влади і можуть в будь-який момент дестабілізувати ситуацію. Швидше за все, буде також продовжуватися тиск на Молдову і деякі інші колишні радянські республіки, а також активний підкуп західних політиків, формування проросійського лобі в керівництві європейських країн.

Спроба Путіна продовжити наступ за схемою «крок назад – два кроки вперед» неминуче призведе до наростання міжнародної напруженості. Головна загроза року – велика війна в Європі. Вірогідність її, на щастя, не дуже велика, але існує. Західна допомога Україні на тлі продовження російської агресії буде нарощуватися. У якийсь момент конфронтація між Росією і Заходом може загостритися до небезпечного рівня, подібного до рівня часів Карибської кризи. Боюся, якщо до цього дійде, Путіна, на відміну від Хрущова, не зупинить навіть загроза глобальної війни. Російський президент сконцентрував у своїх руках більше влади, ніж всі радянські лідери післясталінського періоду, яких Путін зумів перевершити ще й у самодурстві та неадекватності.

Усередині країни головна загроза року – масові репресії проти опозиції. Ця загроза може реалізуватися в умовах поглиблення кризи, наростання невдоволення населення і протестної активності. Якщо Путін переконається, що політика точених ударів у спину опозиціонерам не дає результату, він може перейти до масової «зачистки» опозиційно налаштованих громадян. Поки Путін при владі – ці погрози не зникнуть.

Всі путінські жести примирення і сигнали служать одній меті – отримати перепочинок для того, щоб потім у більш сприятливій ситуації і з новими силами продовжити реалізацію імперських стратегічних цілей. Путін ніколи не відмовиться від них, а значить, залишиться джерелом міжнародних конфліктів і нестабільності.

Мир у Європі буде відновлений тільки в тому випадку, якщо російський президент втратить економічні ресурси для продовження агресивної зовнішньої політики. Тоді його стратегія перестане працювати. Якщо черговий «крок назад» не призведе до ослаблення міжнародного економічного тиску на режим, у Путіна не залишиться ресурсів на «два кроки вперед».

Тоді в умовах наростаючої кризи агресія захлинеться, а сам Путін втратить владу.

Ігор Ейдман, соціолог і публіцист

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG