Крим: Із приходом Росії турбізнесу не стало

Мумін Шакіров

Радіо Свобода продовжує серію публікацій про те, як змінилося життя в Криму через 10 місяців після анексії півострова Росією. Наш кореспондент зустрівся з кримськими підприємцями, відставними чиновниками, з кримськими татарами і з'ясував, яким вони бачать майбутнє Криму.

Наш черговий герой – керівник туристичного агентства Intourist LTD з Ялти Лілія Іванова, яка втратила левову частку свого бізнесу після того, як Крим залишився без іноземців.

– Минуло десять місяців з моменту, як Москва анексувала Крим. Що змінилося в туріндустрії півострова, як виживає ваша компанія?

– У нас була своя ніша. Ми займалися обслуговуванням іноземних круїзних суден, які заходили не тільки в Ялту, а й в інші порти: Севастополь, Одесу, Сочі, Бургас, Варну і Несебр. Все зупинилося, немає роботи, немає прибутків, немає майбутнього, і скільки це триватиме – незрозуміло.

– Це пов'язано з падінням сфери туризму?

– Це пов'язано з санкціями, які застосували США і Євросоюз. Крим вважається окупованою територією, і в цей регіон, на жаль, не можуть заходити іноземні судна, півострів не можуть відвідувати зарубіжні групи, які ми багато років обслуговували. Екскурсії були не тільки Кримом, тур починався в Києві: Київ – Крим – Одеса, і вже з Одеси люди відлітали додому. Це були групи зі Швейцарії, Данії, Англії, інших країн, навіть із США, туристичні потоки стабільно приносили прибутки, і податки надходили в казну держави. Йдеться про колосальні втрати, які відбулися в 2014 році.

– Як сюди добиралися американці?

– У США дуже розвинена індустрія навколосвітніх подорожей. Туристи прилітали з Америки в Стамбул, сідали на пароплави, і починався круїз Чорним і Середземним морями. Інший варіант: приземлялися в Генуї, в Італії, і потім Середземне море, протока Босфор і заходять в Чорне море. В українському законодавстві вибудуваний чіткий ланцюжок тих законів, які передбачають послаблення для туристичного бізнесу, зокрема, йдеться про візи, а точніше, про їх відсутність для іноземних клієнтів. Люди купували авіаквитки, замовляли екскурсійну програму, сідали в літак і прилітали сюди.

– Віза ставилася в аеропорту Сімферополя?

– Для громадян Євросоюзу візи не було взагалі. Її скасували близько десяти років тому вольовим рішенням президента Віктора Ющенка. В результаті на Україну ринулися туристи. У 2014 році передбачалося, що до нас зайдуть 216 європейських і американських іноземних суден, з кожним роком їх кількість зростала. За міжнародними правилами, кожен турист, який прибуває на круїзному лайнері, має право 72 години перебувати на березі, наприклад в Ялті, не отримуючи візи. В Україні ця проблема відпала моментально, як тільки скасували в односторонньому порядку візовий режим.

– Чи є в Росії закон, що дозволяє відвідувати іноземцям морські порти без візи?

– Такий законодавчий акт, по-моєму, діє в семи містах: Санкт-Петербург, Калінінград, до списку увійшов і Севастополь. Але тільки для тих туристів, які купили екскурсійні путівки. Зазвичай 70 відсотків пасажирів купляють тур, решта тридцять просто хочуть вийти в місто, поспілкуватися з народом, погуляти набережною, випити чашечку кави, вони не хочуть купувати екскурсійну програму. У підсумку третина гостей не можуть вийти без візи в місто. Є ще один нюанс. У цих семи містах, які підпадають під безвізовий 72-годинний режим для іноземних громадян, діє правило тільки для туристів, що прибувають на поромах. У наші порти не заходять пороми. Значить, потрібно було написати «для круїзних суден і поромів».

– Чи втратили ви потоки туристів з України?

– З України турист сюди не їздитиме, поки не стабілізуються відносини між Москвою і Києвом. Багато речей були зав'язані на український регіон. Якщо ми говоримо про обслуговування іноземних і круїзних груп – це одна історія. Інша – ми проводили семінари для великих фармакологічних компаній, до Криму приїжджали делегації по шістсот чоловік. Все це зникло. Український регіон втрачений на довгі роки для Криму, тим більше, коли немає авіасполучення з материком, немає автобусних маршрутів, скасовані потяги, залишається особистий транспорт, який годинами простоює на Перекопі. Це крах і катастрофа.

– Що ще змінилося у вашому бізнесі з приходом Росії?

– З приходом Росії бізнесу не стало, от і всі кардинальні зміни. Переформатувати його складно, нам довелося скоротити десятки співробітників. На цей момент ми працюємо з документами, в штаті працюють гіди-перекладачі, вони перекладають папери з української російською і навпаки. Ми намагаємося знайти свою нішу з організації семінарів, конференцій для російського клієнта. Але поки не все виходить.

– У Росії живе 140 мільйонів людей, багато з них у змозі купити путівки до Криму. Чому б не спробувати їх заманити сюди?

– У Криму кожен займав свою нішу: одні туроператори запрошували громадян СНД, це Росія, Білорусь і Казахстан, вони донині працюють з ними. Хто займався іноземними групами, той залишився без клієнтів. Ну що ж, будемо пробувати працювати з Росією, правда, це вже інший турист. Якщо іноземний гість в'їхав, він не говорить ні російською, ні українською мовами, для нього організовувалася програма, яка передбачала відвідування екскурсійних об'єктів, розважальна програма, концерти і так далі. Російський клієнт інший, його не задовольнити відвідуванням музейних об'єктів, Лівадійського та Воронцовського палаців. Багато тут бували, бачили все це, тому придумуємо щось нове. Типу джип-сафарі.

– Що таке джип-сафарі?

– Джип-сафарі – це десяток джипів, для яких складається спецпрограма, ці машини можуть проходити гірськими схилами і пейзажами, туристів супроводжує гід, який може розповісти щось цікаве про Крим, про його історію. Але якщо корабель – це тисячі людей, то такі тури – на 10-15 осіб. Різниця велика.

– Чи зуміє Росія компенсувати приплив туристів за рахунок бюджетників, військових і пенсіонерів?

– Вона вже не зуміла компенсувати. Потрібно докласти купу зусиль для того, щоб сюди повернувся іноземний клієнт, український клієнт, але невідомо, коли це станеться. Були спроби попрацювати з російськими партнерами, торік ми обслуговували чорноморську регату і, повіривши компаньйонам на слово, не взяли передоплату, московська компанія нам просто не заплатила.

– Все-таки життя триває. Вам потрібно свій шматок хліба заробляти.

– З туризмом все зрозуміло. Туризму в Росії немає, тут теж його не буде. За минулий рік в Росії розвалили майже 25 туроператорів, в жорна кризи потрапили мої колеги, в тій же Москві, в Санкт-Петербурзі. Коли закінчиться цей хаос, не можу сказати. Життя в Ялті не змінилося в кращу сторону, тут я живу тридцять років. Це якась гонка з перешкодами – отримати паспорт, отримати СНІЛС (страхове свідоцтво), поліс, кадастровий номер, змінити номери на машини. Шалені черги і штовханина. Друзі, які працюють у бюджетній сфері, розповідають про скорочення, звільняють суддів і нотаріусів, закриваються малі та великі підприємства, у компаній немає доходів, нічим платити зарплату. По суті, працює продуктовий кластер; магазини та овочеві прилавки, які забезпечують харчуванням наш народ.

– Як ви сприйняли політичні потрясіння, які відбулися на Україні, зокрема і в Криму? Чи брали участь ви в референдумі?

– У референдумі ні. Я не брала участь, не бачила питання, на які би могла чітко відповісти, а точніше поставити галочку, що я – «За Крим у складі України».

– Які у вас були почуття, коли люди тисячами йшли на виборчі дільниці?

– Люди не встигли зрозуміти, що сталося! Їх залякали фашизмом, хунтою, міфічними бандерівцями, відключили українські канали, пішла зовсім інша журналістика. Ми навіть не припускали, що є така журналістика. А ті, хто не цікавився і не хотів нічого чути, вони йшли на референдум. Зараз люди втрачають гроші, втрачають бізнес, втрачають все і трошки приходять до тями.

– У будь-якій справі є переможені та переможці.

– Спочатку передбачалося, що виграли люди похилого віку та військові, у яких з'явилася гідна пенсія. Але, зараз, при підвищенні цін на продукти харчування, не думаю, що ці люди щось виграли.

– У російське громадянство ви вступили?

– Це був вимушений захід, підприємство не реєструється, якщо у тебе немає російського паспорта. Для мене це було одкровенням. Ми свого часу перекладали з російської українською мовою дуже багато російських паспортів. Велика кількість російських громадян купували тут нерухомість, отримували спадщину. За законом України вони мали отримати ідентифікаційний код і, згідно з цим кодом, йшли в нотаріальні контори і оформляли те, що хотіли: будинок, квартиру, земельну ділянку. Багато іноземців отримували посвідчення на проживання і працювали. Це було не заборонено. Зараз навіть з видом на проживання багато російських підприємств не беруть українців-резидентів на роботу.

– Український паспорт у вас в тумбочці лежить, як у багатьох?

– У серці. У кожної людини має бути своя батьківщина, якщо я в свій час вибрала батьківщиною Україну, то має бути Україна. Якщо мені доведеться жити в Росії, то мені складно сказати, чи влаштує мене цей варіант чи ні.

– Я розмовляв з тими кримчанами, які не хочуть бути громадянами Росії, але вони не поспішають повертатися під юрисдикцію Києва, дивлячись на Донбас і на те, як поводяться політики в Києві.

– Сенс повертатися в Україну є. Відповім чому. Коли ми працювали за українськими законами, ми навіть не припускали, що у Росії відстає законодавча база. Зараз, вивчивши документи, ми з колегами по туризму дійшли висновку, що це відставання від України – мінус 18 років. Наприклад, російська законодавча податкова база – це Радянський Союз, це мінус 23 роки. Припустимо, судові інстанції, оскільки є друзі, оскільки є приятелі, це мінус 10 років. Нотаріат мінус 15 років. Хто ж цього очікував?

– Ви хочете сказати, що українські закони досконаліші, ніж російські?

– Зараз багато компаній в Криму намагаються донести до нас особливість законів РФ. Ми маємо більш-менш плавно увійти в це законодавче поле. В Україні закони, якщо вони затверджувалися, створювалися, ось він, є закон – ти за ним працюєш. А в Росії до нас щотижня приходила дівчина з консалтингової компанії і розповідала про нові поправки. Вона відстежувала ці документи до того чи іншого закону і так далі. А працювати коли?

– Скажімо чесно, життя під юрисдикцією Києва теж було далеко не солодким, про це говорять незалежні експерти.

– Так, ми лаяли уряд. Багато речей були незрозумілі, у нас змінювалося законодавство. Але ми приходили в будь-якому випадку до консенсусу, мали право говорити те, що нам не подобається. Зараз всі розмовляють пошепки, бояться сказати слово «ні». Вибачте, але є речі в тій чи іншій галузі, де професіонали, як кажуть, собаку з'їли. Говорити, що це правильно чи неправильно робиться, ми в Україні могли, могли писати листи, на які отримували відповіді. Зараз складно говорити про наболіле. Якщо ти не зі мною, то ти проти мене. Ти можеш стати ворогом. Я вважаю, це неправильно.

– Чи стався у вас розкол серед ваших близьких, рідних, друзів щодо питання Криму?

– Так, стався. У мене є найкраща подруга, з якою з березня місяця ми просто не спілкуємося, яка «за Росію», «за входження Криму до Російської Федерації». Зрештою вона втратила роботу, втратила свій бізнес, який в той чи інший спосіб мірі був пов'язаний з туристами. Донині вона не може сказати: «Так, ти була права».

– Це страх?

– Ще й який! Багатьох залякала Федеральна служба безпеки. Вона всюди, всюди, але серед них теж є нормальні люди, але народ боїться говорити, народ боїться часом навіть думати, оскільки всі, хто неугодний, всі, хто поганий, мають поїхати – чемодан, вокзал, Україна. Зачекайте, у людей тут сім'ї, у людей тут житло, у людей тут бізнес. Що значить покинути насиджені місця і виїхати? Це депортація називається.

– Що вам додає сили долати цей страх, ви ж розумієте, що зі спецслужбами жартувати – собі дорожче?

– Я зі спецслужбами не жартую, не порушую закони, не збираю натовпи людей навколо себе і не розповідаю про те, що погано, що добре. Я вважаю, що кожна розсудлива людина має вміти аналізувати, що відбувається і дійти до істини своїм розумом. Я була законослухняним громадянином України, я законослухняний громадянин в цей час, нічого не порушую. У мене немає того страху, чому, якщо я цікавлюся, і більше читаю, і більше знаю, за це мене мають переслідувати. Мені це абсолютно незрозуміло.

– Є люди, які виграли від приходу Москви на півострів?

– У нашій індустрії їх немає. Якщо брати Крим, це туристичний регіон: готелі та ресторани, народ приїжджає, платить за своє проживання, харчується і т.п. Готелі пустують, ресторани закриваються. Не можу собі уявити, хто виграв від цього приєднання. Якщо ті, у яких ще не пройшла ейфорія, і вони раптом в задумі кажуть, що все налагодиться, все буде добре. Але водночас вони не можуть відповісти на питання: «Коли?»

– Чим відрізнявся іноземний турист за радянських часів від іноземного туриста сьогодні? Чи залишився страх перед КГБ-ФСБ?

– Як такого страху не було. Турист цікавився країною, якою його лякали: «пияцтво, горілка та білі ведмеді». Для них було дивно, що у нас дві ноги, дві руки, що ми думаємо, говоримо і міркуємо. У мене був один німецький турист, у якого я пізніше була в гостях у Німеччині. Виявилося, що деякі мандрівники пишуть щоденники, що йому сподобалося, що запало в душу, як вони перетнули кордон і т. д., кожен день описується. Я не пам'ятаю, про що я говорила тоді і що він питав, але, коли я приїхала до нього в Німеччину, у нього був запис: «Це перша людина в Радянському Союзі, яка не боялася говорити правду». Тоді я працювала гідом-перекладачем з німцями.

– Що його потрясло?

– Не пам'ятаю. Він, мабуть, запитував про політику. Ми вивчали 25-й з'їзд партії, складали іспит, все як годиться. Його здивувало, напевно, те, що я говорила відкрито про те, що мені не подобається: КДБ переслідує, чайові забирають, що ми не мали права, припустимо, давати свою домашню адресу. Це ж цирк, 150 перекладачів мали одну й ту ж домашню адресу: СРСР, Україна, Крим, Ялта, вулиця Дражинського, будинок 50.

– Як це зрозуміти?

– Ми давали підписку, не можна було розкривати домашню адресу. Наприклад, якщо іноземець хотів привітати з Новим роком, листівка приходила за єдиною адресою. Керівники груп, які приїжджали з туром, працювали то з одним перекладачем, то з іншим, отримуючи одну й ту ж домашню адресу, дивувалися. Як це? У Наді, Петі та Васі одна й та ж домашня адреса. Ви в одному будинку живете? Вони не знали, що ми не мали права давати домашні адреси.

– Якщо приходила пошта, вона фільтрувалася?

– Формальна процедура. Іноземці надсилали вітальні листівки з Різдвом і Новим роком, кагебешники їх не читали. Це була макулатура. Звіти писалися в іншому випадку. Перекладачі ділилися на групи, наприклад, на соцкраїни, куди входили угорці, поляки і чехи, і на капкраїни, група називалася романо-германською: французи, німці та італійці. У кожної був свій куратор, який сидів в окремому кабінеті в готелі «Ялта». Нашого звали Микола Скоринін, не пам'ятаю по батькові, полковник у цивільному, веселий дядько, міг прийти, привітатися, пожартувати, як він нас радий бачити. Це були тонкі психологи з гарним почуттям гумору.

– Вони викликали на килим?

– Ні. У нас був заведений порядок. Група виїхала, ти зобов’язаний написати звіт – що вони запитували, чого не питали, писали, висмоктували з пальця. Наприклад, турист Юрген запитував: «Яка погода, природа?» Вони не питали нічого протиприродного. Ми писали, що було насправді, а що там чекісти додавали до нашого щотижневого звіту від себе, ми не знаємо.

– Як у вас забирали валюту?

– Туристи давали на чай, 5-10 марок, не більше. Чекісти уважно стежили за процесом: хто поклав валюту в сумочку, хто в кишеню? Представник КДБ стояв на судні й спостерігав, як прощаються туристи. Вони цікавий народ, пишуть листівки з кожного порту. Купив в сувенірному магазині картку і тут же під час екскурсії написав: «Я тут у прекрасному місті Ялта, те-то і те-то». Він пише своєму другові, тітці, дядькові, додому. Йому важливо, щоб була наклеєна місцева марочка і вона дійшла до Німеччини. Коли не встигали, віддавали листівки нам пачками, щоб потім ми кинули їх у поштову скриньку і акуратно вкладали в конвертик пару дойче марок на знак подяки. Я спочатку кажу: ні, ні, не годиться, ми не можемо. Він все одно наполягає: я не можу купити вам букет квітів, візьміть, купіть від мого імені. Все це ввічливо було.

– Вас обшукували кагебешники?

– Ніколи. Коли ми помічали, що чекіст засік передачу валюти, він підходив до нас, а ти розпихаєш марки у різні кишені, з одної віддаєш, а в іншій щось залишається, різні були хитрощі. Якщо куратор не помітив, як ви отримали чайові, то просто питав, ми відповідали «так», будь ласка, візьміть, але знову ж таки, щось залишали собі.

– Вони здавали цю валюту державі?

– Не знаю. Але те, що вони просиджували годинами у валютних барах, де виручка і продаж тільки на долари і марки, це однозначно.

– Ви ж теж кудись витрачали валюту?

– У магазині готелю «Ялта». Брали за ручку туристів і купували косметику, сік, кока-колу в баночках, сигарети «Мальборо» – стандартний набір. Самі ми не могли шарудіти доларами і марками. Але був ще один привілей: нас одягали в спецмагазинах в західний одяг! Фінські представницькі костюми, фінські чоботи. Ми, гіди-перекладачі, мали належно виглядати. Це було своє життя, сервіс, який працював надійно, як швейцарський годинник. Коли розвалився Радянський Союз, весь цей цирк зник разом з дефіцитом, ми вже мали право брати чайові.

– Куди поділися куратори?

– Вони не зникли, змінилися їхні функції. Якщо раніше було стеження з політичних міркувань, то зараз це більше страхові послуги. Якщо турист залишався, хворів, могли когось прооперувати, треба допомогти іноземному громадянину вирішити проблеми. Були куратори, яким дзвонили, наприклад, якщо вкрали у іноземного туриста паспорт або він його десь загубив – вони займалися цими проблемами, візами, довідками, ВВІРом, і т. д.

– Чи було вам соромно, коли іноземці бачили радянську дійсність – ці страшні унітази, раковини, душові. Як викручувалися?

– Було страшенно соромно, особливо, коли я вперше побувала за кордоном, могла порівняти. Але ми викручувалися. Коли я працювала гідом, нічого не могла вимагати від об'єктів показу, але, перейшовши на роботу в фірму, все змінилося. Ми взяли під контроль всі об'єкти: кафе, ресторани, музеї, готелі. Аж до того, що ходили самі з освіжувачем повітря в туалети. Наприклад, я знаю, що в цьому музеї будуть мої туристи, ми заздалегідь купували мило і туалетний папір. Зайшло круїзне судно «Лівадія-Алупка», стандартна екскурсія для іноземних груп: музей і обід. Обід з фольклорним концертом чи з «Ансамблем пісні і танцю Чорноморського флоту». Все це до останнього часу контролювалося. Ми обслуговували найбільші страхові компанії Європи, коли вони нам замовляли виїзні семінари та корпоративний відпочинок для співробітників.

– З милом і шампунем все ясно. А як з кухнею? Продукти не завозили випадково?

– Ми контролювали меню, самі його складали. Припустимо, відкривався готель «Массандра». Це був один з перших приватних готелів після розвалу СРСР. Його викупив генерал КДБ, дружина стала господинею готелю. Був страшенно занюханий радянський готель, його реставрували, вклали чималі кошти і коли приїхали, подивилися, оцінили. «А давайте ми іноземців до вас сюди!» Це був перший досвід завезення в приватний готель іноземців. І аж до того, що ми складали меню. Яким буде сніданок, яким буде обід, якою буде вечеря.

– Чому господарі самі з цим не могли впоратися?

– Вони не знали менталітету іноземного громадянина. Не всі гості їдять на сніданок яєчню. І тут починається тренінг. Кава не одна чашка, а стільки, скільки клієнт хоче. Поруч з чашкою має бути термос з кавою і глечик з гарячим молоком. Далі – гречку з котлетою, як було при Радянському Союзі, туристи не їдять на сніданок, шматок сала і огірок – це теж не сніданок. Має бути варене яйце, або яєчня, або сирники. Як має виглядати обід? Припустимо, у мене заїжджає група Київ-Крим-Одеса, меню у всіх містах я роблю сама, щоб людина, заїхавши в Україну, не їла весь тиждень борщ. Не може бути такого.

– На цей процес ви могли впливати при капіталізмі?

– У Радянському Союзі було те ж саме. Ми групи супроводжували з середини 80-х років. Дзвонили в Київ і говорили: «Що у вас?» Вони говорили: у нас борщ і котлети по-київськи. Дзвонили в Одесу, говорили: «Котлети по-київськи скасовуються, нам потрібні ескалопи і смажена картопля, а не варена, варена картопля була у попередньому місті. З Одеси група їде в Ялту, їдять суп-локшину і свинячу відбивну плюс чай. Обов'язково має бути мінеральна вода». Якщо це літо, мінеральна вода має була бути холодна. Такі дрібниці завжди контролюються, і при Радянському Союзі, і при «незалежній» Україні.

– Директор ресторану не міг вас послати?

– Ніхто не посилав, іноземці завжди були привілейованими туристами. Ми могли подзвонити в готель і сказати: «Дорогий мій, треба так», перекладачі були особливою кастою в Радянському Союзі, вони могли передати те, що вимагають іноземці, – і все це беззаперечно виконувалося працівниками сервісу. Неважливо, це «Готель-Інтурист» чи готель «Аріадна».

– Ви користувалися своїм впливом?

– Звичайно. Спочатку 90-х в Ялті з'явилися перші шведські столи, в цьому є і моя особиста заслуга: сніданки, обіди та вечері. Далі, щоб турист відчував себе комфортно, ми опрацьовували всі дрібниці і деталі наших пересувань. Враховуючи, що всюди біля музейних об'єктів стоять шлагбауми, заборонні знаки, протягнуті мотузки і стрічки, ми попередньо дзвонили і домовлялися, щоб дали зелене світло. Повідомляли номери машин, назву турфірми, писали таблички і приклеювали їх на лобове скло автобуса. Я вимагала, щоб водій одягав білу накрохмалену сорочку, краватку, щоб ніяких швабр, віників в автобусі не було, або сімейних трусів, якими вони щойно помили підлогу і поклали як мокреньку ганчірочку, щоб вони ніжки витерли.

– Мітили територію?

– Так. З такими табличками автобуси безперешкодно заїжджали на територію музеїв, пляжів, палаців і т. д. Іноді для великих і солідних замовників ми закривали на день в розпал літнього сезону палаци і парки, в порту кидали якорі величезні білосніжні лайнери Queen Victoria й Island Princess, там близько тисячі наших туристів і клієнтів, які мають відвідати об'єкти і не стояти у виснажливій черзі.

– Влада все це дозволяла?

– Влада дозволяла багато чого. Іноземний турист платить валютою, яка надходить в казну. Ми обслуговували фінансові групи з Америки, для яких не тільки закривали палаци, але й споруджували сцену на набережній, де виступав «Ансамбль пісні і танцю Чорноморського флоту», артисти співали декількома мовами, декорували простір, кейтерінгова компанія накривала фуршетні столи з шампанським на сотні осіб. Це була справжня індустрія розваг. Клієнти були страшенно задоволені, все це було зовсім недавно, до анексії. Тепер Крим окупована територія, що знаходиться під санкціями США і Євросоюзу. Напівпорожній массандрівський пляж з пальмами, але без білих теплоходів... – розповідає керівник туристичного агентства Intourist LTD в Ялті Лілія Іванова.

Оригінал публікації –​ на сайті Радио Свобода