Сімферополь – Доля 87-річного Нарімана Маметова – наочний приклад тієї жорстокої несправедливості, яка спіткала весь кримськотатарський народ. З юних років він партизанив і всією душею підтримував радянську владу. Вона ж у відповідь позбавила його батьківщини і близьких.
Наріман Маметов народився в 1928 році в Сімферополі. Батько його був партійним працівником, незадовго до початку Другої світової війни він помер. Мати працювала вчителькою в школі. На момент початку війни Наріман вчився у школі, йому було 13 років.
«Я досі дуже добре пам'ятаю слова Левітана, що звучали в момент початку війни по радіо: «Говорить Москва, говорить Москва. Почалася війна». Полетіли бомби, почалося світломаскування, всі вікна закривали дошками. Пам'ятаю, як плакали жінки в той момент. Так і почалася війна», – згадує Наріман-ага.
Окупанти швидко завойовували Крим, і сім'я Нарімана змушена була тікати в Бахчисарай до родичів. Дядькові Нарімана на той момент було доручено підірвати радіостанції, мости й елеваторні станції для того, щоб все це не дісталося німцям. Він виконав завдання, після чого сховався в горах. Ховатися там доводилося і Наріману з мамою і бабусею.
Восени 1942-го була гостра нестача їжі, і Наріман часто ходив до родичів за їстівним. «В один із випадків, коли я повернувся, мене зустріла бабуся з сумним обличчям. Вона сказала, що прийшли німці з обшуком, шукали партизанів... Маму сильно побили і вдарили прикладом по голові, пролежала вона два дні, а на третій померла. Так я і маму втратив», – розповідає Наріман-ага.
Хлопчисько, залишившись сиротою, пішов до партизанів. Він вивідував, де знаходяться німці, що діється на залізниці і багато іншого.
18 квітня 1944 року, коли німці вже пішли, люди спустилися з гір. 20 квітня у дворі Ханського палацу відбувся мітинг. На ньому були і партизани. «Ми підкидали шапки з криками «Перемога! Перемога!..», люди, які спустилися з гір, знаходили один одного, обіймалися, плакали», – згадує Наріман-ага.
За його словами, в той час він і його соратники до такої міри вірили в радянську владу, що захотіли йти в діючу Червону армію. «У той час я жив з бабусею, допомагав їй по господарству і ось-ось уже збирався в армію, – розповідає Наріман-ага. – І тут настало 18 травня. Рано вранці в бабусиній хаті, в селищі Салачик, коли ще всі спали, почувся стукіт у двері. Встали, відкрили, бачимо солдатів. У них напереваги автомати ППШ, запитали, скільки в будинку людей, і дали 15 хвилин на збори».
Бабуся Нарімана вирішила, що їх ведуть на розстріл, як це робили окупанти з євреями, але солдати повідомили їй, що всіх кримських татар будуть вивозити з Криму.
«Бабуся взяла деякі документи і Коран. Відвезли на Бахчисарайську станцію, завантажили в товарні двоярусні вагони, там було дуже тісно. Я не міг повірити у все, що відбувається, «цього не може бути», – думав я. Я думав, що якщо Сталін дізнається про події, він все виправить, поверне все на круги своя. Пам'ятаю, коли наш вагон залишав територію Красноперекопська, жінки, старі, діти – всі ридали і говорили: «Прощай наш рідний Крим, ми ще повернемося!», – згадує Наріман-ага.
В Узбекистані, куди їх потяг прибув через 21 день шляху, від хвороб загинули більше 80% прибулих. Там же через місяць загинула і бабуся Нарімана. «Дуже багато людей загинули в той час, лікарів не було, навіть ховати нікому було», – каже наш співрозмовник.
Через деякий час Нарімана знайшов дядько і забрав його до себе.
У 1989 році Наріман-ага повернувся до Криму зі своєю дружиною. «До цього дня обживаємося», – додав Наріман Маметов.
