Рубрика «Погляд»
Сімферополь – Як уже повідомлялося, «заступник голови» «Громадської палати» Криму Олександр Форманчук на виїзному засіданні Громадської палати Росії в Сімферополі сказав: «Дуже важливо, щоб у Криму з'явилася українська національно-культурна автономія. Це було б дуже правильним, адже сьогодні в Криму живе понад 400 тисяч українців. Цей курс дуже правильний, перспективний і ним треба правильно користуватися».
Розглянемо, чи можлива взагалі українська НКАО в Криму?
Перш ніж розглянути питання з соціальної, історичної, юридичної, економічної точок зору і з точки зору міжнародного права та міжнародного досвіду, подивимося, як це було сказано. Уже в самій постановці питання одним з ідеологів нинішньої окупаційної влади Криму Олександром Форманчуком, криється підступ. З одного боку, потрібно, «щоб вона з'явилася», з іншого боку – «її треба правильно використовувати». Тобто в самій постановці завдання чітко позначена мета: автономія українців (втім, як і всі інші НКАО на території Криму!) буде створюватися не для вирішення проблем українців, а для того, щоб влада «правильно нею користувалася» в своїх цілях.
Українська АРК і російські НКАО – в чому різниця?
Порівняємо для початку дві автономії – Автономну Республіку Крим і НКАО, які вже створюються в Криму на базі російського законодавства. Для української АРК (хоча вона ліквідована окупацією де-факто, але продовжує існувати де-юре в усіх галузях життя в Україні) характерні дві особливості. По-перше, від самого початку батьки-творці кримської автономії Микола Багров, Леонід Грач та інші підкреслювали, що вона має територіальний характер за своєю формою. Але цим, по-друге, вони камуфлювали той очевидний сьогодні факт, що за характером АРК була російською національною автономією, і хоча вони й говорили про її багатонаціональність, але багатонаціональних автономій, як ми розуміємо, бути не може. Ця російська автономія спочатку мала надзвичайно широкі повноваження – видавала закони, мала президента, її відносини з Україною будувалися на основі договору про розмежування повноважень державних органів влади, хоча вони ним так і не скористалися жодного разу.
Інша справа, що недосвідчені й ангажовані кримські «законодавці» відразу ж наухвалювали сепаратистських законів, які тоді вже могли привести до ситуації лютого-березня 2014 року, а тому були загрозою національній безпеці країни, і тому були скасовані вищим парламентом. Досвід показав, що кримські «законодавці» на той момент не доросли до відповідального розуміння самостійності й розумно користуватися нею не можуть.
Але навіть після скасування 40 сепаратистських законів, Україна зі свого боку, по-перше, так і не скасувала закон про розмежування повноважень, по-друге, надала Криму знову ж широкі права в галузях як політики, так і економіки, аж до того, що в конституції 1998 року був (вірніше, є) п. 13 статті 18 про те, що всі податки залишаються в АРК. Інша справа, що АРК постійно була дотаційною, і зараховувати до себе у бюджет було просто нічого.
Тоді АРК, не як сьогодні «РК у складі РФ», сама призначала вибори, здійснювала правосуддя, укладала самостійно плани свого розвитку і реалізовувала їх. Та Конституція гарантувала і реально виконувала недоторканність житла, свободу слова і зібрань, свободу громадських організацій, друку, відповідний рівень життя. Крим був фактично демілітаризованою зоною, багато військових об'єктів були передані автономії для мирних цілей. Але всім комплексом прав у Криму тоді користувалися, в першу чергу, представники Російської громади Криму, які стояли при владі. У той же час, вони обмежували допуск до органів влади, кримських татар, представників інших національностей, обмежували розвиток національних шкіл, національної культури, релігій. Безперешкодне функціонування російської мови, російської культури, ЗМІ, літератури, єпархій Московського патріархату, використовувалося в політичних цілях для зміцнення росіянами своєї національної автономії. Україна дивилася на це крізь пальці, дозволяючи російським громадам і російським представникам влади відверто зловживати своїми можливостями, порушувати права інших національностей, домінувати в усіх галузях.
Київ, як бачимо тепер, безпідставно, вважав, що з часом ситуація нормалізується і толерантність переможе. Але де там. Складаючи 58% кримського соціуму, російська громада використовувала у своїх інтересах 98% шкіл, 99% ЗМІ, понад90% закладів культури. При цьому їхні громадські організації постійно твердили про «утиски» російської мови (хоча на її «розвиток» і проведення всяких фестивалів типу «Велике російське слово» витрачалося більше коштів, ніж на всю українську освіту разом узяту) і «насильницьку українізацію», чим камуфлювали своє домінування та русифікацію. Як ми пам'ятаємо, Конституційний суд України одного разу підтвердив, що АРК має також і свою територію, і в березні 2014 року російські сепаратисти цим скористалися, прихопивши не тільки всю територію АРК, а й ще шматки Херсонської області, а також надра і морський шельф, які за законодавством ніколи АРК не належали.
З цієї точки зору сьогодні очевидно, що створення в 1992 році в Україні Кримської автономії як територіальної за формою та російської за характером було стратегічною помилкою державних органів влади, що перетворило Крим на розплідник сепаратизму. При цьому, можемо сказати, що якби точно така ж автономія була надана кримськотатарському народу, то історія Криму сьогодні була б зовсім іншою.
З іншого боку, що ж тепер російська влада півострова пропонує українцям Криму у вигляді національно-культурної автономії? Хоча у теорії автономії бувають національно-територіальними, на практиці та в законодавстві Росії таких немає. Законодавство Росії обмежується тільки положеннями про культурну автономію. Пропонована НКА для українців – це своєрідний обман, який під виглядом того, що українцям щось дають, буде приховувати той факт, що у них забирають навіть ті права, які їм дані і богом, і нинішньою «кримською конституцією».
У положенні про НКАО немає і згадки про територію, економічні ресурси, право законодавчої ініціативи, участь в органах влади, нормативів щодо забезпечення гуманітарних та соціальних потреб її учасників. Так, якщо зараз українці Криму можу вимагати, щоб використання української мови було на рівні статусу державної за «конституцією», то після створення НКАО українцям скажуть: використовуйте свою мову в своєму середовищі, інші не хочуть нею користуватися, і з рівня державної, вона буде зведена до рівня регіонально-культурної, що буде порушенням «конституції», але коли в Росії таке порушення вважалося гріхом? Створення НКАО українців дозволить звузити коло українських шкіл з рівня державного, як має бути за конституцією, до рівня общинного, точно так само зі ЗМІ, закладами культури, духовно-релігійними установами тощо. Словом, ідея Форманчука полягає не в тому, щоб щось дати кримським українцям додатково, а в тому, щоб відібрати у них навіть те, що вже ніби є. І взагалі створення всієї множини НКАО в Криму, як у всій Росії – це фактор, який зміцнює домінування всього національного-російського, а зовсім не розширення прав інших національностей.
Російське законодавство і теорія
Власне, російські НКАО – це звичайні «клуби за інтересами», але тільки з національною специфікою. Хитрість законодавців виявилася в тому, що там надається можливість навіть будь-який гурток любителів мови та літератури назвати автономією, але від цього, як ви розумієте, вони аж ніяк автономіями не стають. Тепер Росія намагається цю помилкову конструкцію перенести і на кримський ґрунт. Кілька національно-культурних об'єднань, які існували за України, не довго думаючи проголосили себе автономіями, але від цього в них нічого не змінилося.
Представники влади тепер намагаються під цей процес підвести теоретичну базу. Інтенсивно використано для цього вже згадуване виїзне засідання Громадської палати Росії. Для виправдання фактично дискримінаційного характеру російської національної політики його речники повели атаку на принцип мультикультуралізму. Представник Московського будинку національностей Володимир Зорін розповів, що законом про НКАО скористалися представники понад 60 народів Росії, з яких 17 створили федеральні об'єднання. Загалом у країні 800 національно-культурних автономій. Але ж це говорить про наявність широкого прагнення національностей зберігати свої національно-культурні особливості, але не про те, що влада їм сприяє. Концепцію мультикультуралізму в додатку до Росії він порівняв з «кольчужкою», «яка явно замала». Хоча насправді «кольчужка» – це російське законодавство про НКАО.
Так, голова комісії Громадської палати «з гармонізації міжнаціональних та міжконфесійних відносин» Йосип Діскін, повідомив: «Курс Президента в національній політиці уникає двох крайнощів: не перетворювати Росію в «котел», в якому «переплавляються» народи, і не допускати мультикультуралізму. Реалізація цього можлива за однієї умови – політичній єдності, позбавленій етнізації». Тобто, ясно сказано – перш ніж створювати НКАО представники будь-якої національності мають відмовитися від етнізації, тобто своїх національних особливостей. Але саме це робить Росію котлом для «переплавлення» всіх народів, тобто для їх повної русифікації.
Далі Йосип Діскін говорить ще ясніше: «від громадянського суспільства потрібно взаємно відповідальне партнерство з владою». Інакше кажучи: якщо влада не виконує конституцію або порушує твої національні права – ти все одно маєш дотримуватися партнерства і порушувати свої ж права разом із владою, а для цього треба ще й об'єднатися в НКАО, щоб влада могла ефективно контролювати, наскільки ефективно ти їх порушуєш.
Що стосується концепції мультикультуралізму, то росіяни люблять повторювати міф про «крах мультикультурності в Європі», що настав у політиці на рубежі 2010-2011 років, наводять численні цитати про «кризу мультикультуралізму» та інше. У той же час, ці теоретики не враховують той факт, що крах в Європі зазнав не мультикультуралізм як такий, і проти мирного співіснування і взаємодії, спільного розвитку представників багатьох національностей ніхто не виступив, а крах насправді зазнав вульгарний мультикультуралізм ангажованих або некомпетентних політиків.
Цю думку висловив ще в березні 2011 року російський вчений Еміль Паїн під час дискусії проекту «Кримський політичний діалог» у Брюсселі. Він зазначив, що і Ангела Меркель 18 листопада 2010 року, і британський прем'єр-міністр Девід Кемерон 5 лютого 2011 року, і президент Франції Ніколя Саркозі в лютому того ж року говорили про перспективність кваліфікованого, але крах вульгарного мультикультуралізму. Більше того, на тій же конференції проекту «Кримський політичний діалог» у Брюсселі в Центрі Європейських політичних досліджень (CEPS) за участі представників ключових структур Європейського Союзу, включаючи Європейську службу зовнішньої дії, Європейську комісію, Європейський парламент, Європейську раду, а також Міністерства закордонних справ Великобританії, Постійних Місій в Євросоюзі Туреччини, Угорщини, Фінляндії та Місії України в ЄС, було відзначено, що «якщо навіть політика мультикультуралізму в Європі зазнала б краху, то в Криму вона має шанси на успіх». У цій конференції в Брюсселі тоді брав участь і на той час голова експертної ради Радміну Криму Олександр Форманчук, але зараз у Сімферополі на дискусії про НКАО, заперечити російським фальсифікаторам він не посмів. Побоявся?
«Автономія по-російськи»: практика
Факт безправного становища НКАО в Росії підтверджує історія НКА українців у самій Москві. Щось не сподобалося Кремлю, і мін'юст РФ у жовтні 2009 року призупинив діяльність організації, а Верховний суд 24 листопада 2011 року, незважаючи на численні протести та пояснення, ліквідував Федеральну національно-культурну автономію українців Росії, виключивши організацію з реєстру юридичних осіб. Голова організації Валерій Семененко пояснив, що звинувачення влади були необґрунтованими, і ліквідація автономії пов'язана з політикою.
Але українці виявилися живучими, зібралися земляцтва, і в травні 2012 року Мін'юст Росії зареєстрував нову Федеральну національно-культурну автономію «Українці Росії», але таку, на установчий з'їзд якої не пустили навіть українських журналістів. Її засновниками стали п'ять регіональних українських НКА: автономії Колима-Славутич Магаданської області, Мурманської області, Новосибірської області, Татарстанська і Регіональна українська автономія Москви.
Разом з тим, як відзначають аналітики, обмеженість прав і можливостей для діяльності НКАО в Росії робить їх функціонування повністю залежним від примх влади. Такі автономії є просто паліативним засобом, імітацією автономій, тому, що вони не можуть задовольнити повністю національно-культурні потреби національних груп. Досі навіть у Москві, де українців більше, ніж росіян у Криму, немає жодної української школи, жодної державної газети, єдина бібліотека, і та була нещодавно розгромлена, її фонд зазнав ревізії, і багато цінної літератури було просто конфісковано. І ось тепер такий стан пропонується українцям Криму?
Тому цілком очевидно, що, по-перше, національно-територіальна автономія українців у Криму неможлива тому, що не передбачена законодавством.
По-друге, повноцінна національно-культурна автономія українців у Криму неможлива тому, що «кольчужка» російського законодавства відніме навіть ті повноваження, які є в українців Криму зараз.
По-третє, в умовах репресивного окупаційного режиму нинішнього Криму, очолюваного українофобами Володимиром Константиновим та Сергієм Аксьоновим, які урочисто, під туш духового оркестру зносили навіть дорожні покажчики державною (!) українською мовою, і звинувачують Україну в фашизмі, будь-яка організація українців зазнає брехні та репресій звинувачень у націоналізмі й екстремізмі.
По-четверте, обов'язкова вимога законодавства і практики «співпраці» НКАО з владою позбавляє перспектив будь-яку автономію, оскільки як можна уявити собі співпрацю українців з окупантами, які анексували частину їхньої території та ведуть війну з українською державою? Українці – не зрадники своєї Батьківщини!
Сергій Кононенко, кримський оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
