Доступність посилання

ТОП новини

Віталій Портников: Століття-щуролов. Коли щури прикидаються вовками


Віталій Портников

Рубрика «Погляд»

Великий російський поет Осип Мандельштам назвав своє сторіччя «століттям-вовкодавом». Це визначення з'явилося в його поетичних зошитах в березні 1931 року, до тріумфу нацизму залишалося ще кілька років, але більшовизм і фашизм вже тріумфували – і було зрозуміло, що тільки «століття-вовкодав» може задушити це всепоглинаюче, оскалене зло. Мандельштам буквально фізично відчував ходу цього страшного, невблаганного століття, століття, від якого було не сховатися.

ХХI століття – століття-щуролов. Це час поваленого глобального зла, епоха, коли щури прикидаються вовками, але їм ніхто не вірить. Вовками відчували себе і Слободан Мілошевич, і Саддам Хусейн, і Муамар Каддафі і багато інших дрібніших диктаторів. У нашому столітті зло і нападає по-щурячому, а не по вовчому – погодьтеся, що є різниця між атакою на Перл-Харбор і знищенням веж-близнюків, між нападом на Фінляндію і «ввічливими чоловічками» в Криму чи бандитами на Донбасі... Але для того, щоб зрозуміти, що вовк – це щур, необхідно виманити його з нори... В цьому і полягає суть подій, що відбуваються в ХХI столітті.

Мені завжди було цікаво, коли в Росії почнеться це нове століття. Здавалося, що країна безповоротно застрягла в справжнісінькому лихолітті, що почалося ще в період пізнього Єльцина, з чеченськими війнами, пануванням авантюристів- «олігархів» та припиненням будь-якого суспільного розвитку. Путінський режим не так вже сильно відрізнявся від пізнього єльцинського – хіба що посилився запаморочливий запах «совка» і на тлі нафтодоларової зливи остаточно зникло бажання що-небудь змінювати. Ніякі опозиційні мітинги не могли повернути Росію у сучасність. Її сучасністю став український Майдан. Саме йому випала роль першої російської політичної події нового століття – і саме він виманив з нори кремлівського хижака.

Ось вже більше року Росія живе української порядком денним. Новини з сусідньої країни стають головними сюжетами інформаційних програм її телебачення. Про Україну говорять журналісти та аналітики, актори і депутати, священики й обивателі в транспорті. Навіть спортивні коментатори не забувають про Україну – нехай навіть команди сусідньої країни немає на полі. Україна – це єдиний доказ того, що Росія все ще жива і вона багато чого може. Якщо російський президент зустрічається з іноземними колегами – то для того, щоб поговорити про Україну. Якщо російські депутати їдуть на яке-небудь засідання чергової парламентської асамблеї – то для того, щоб поговорити про Україну. Якщо російські експерти виїжджають на який-небудь міжнародний форум – то для того, щоб поговорити про Україну. Відкрийте будь російськомовний сайт в будь-якій країні світу і подивіться, про що його головні новини. Ви не помилилися. Ніякої Росії вже цілий рік не існує. Якщо росіяни виходять на вулиці своїх власних міст – то тільки для того, щоб підтримати Майдан або влаштувати «Антимайдан». Щоб висловити протест проти війни або зібрати гроші для жителів Донбасу. А російський порядок денний? Він відомий. Захід має перестати втручатися в українські справи і зняти санкції, які були накладені на Росію через українську кризу. А ще підвищити ціни на нафту, якими Москву, найімовірніше, покарали за підтримку «жителів Донбасу». А ще...

Усе це перетворення Росії в гігантську територію, яка живе чужими проблемами, підміна країни телестудією і військторгом, зумовлене «щурячим» характером зла. Вовки – ті б давно воювали і намагалися б загризти жертву. Гітлер з Гіммлером теж влаштовували різноманітні провокації проти Польщі, але не для того, щоб проголосити на її території Познанську народну республіку, а для того, щоб окупувати і знищити. Молотов не намагався зробити вигляд, що Кремль хоче польському народові щастя і процвітання. Він назвав знищену Гітлером і Сталіним державу «потворним дитям Версальського договору» – і був такий. Путін, ймовірно, такої ж думки про Україну. Але він продовжує запевняти світ – й, іноді здається, що самого себе – в своїй повній непричетності до трагедій, які почали відбуватися в сусідній країні з грудня 2013 року. І не помічає, що йому ніхто вже не вірить.

Якби не Майдан, Путін продовжував би сидіти в своїй норі ще дуже-дуже довго. Він їздив би на зустрічі «вісімки» і обговорював би з Бараком Обамою ситуацію в Сирії. Він збирав би експертів на своїх валдайських посиденьках і впарював б їм про «багатополярний світ», а вони давилися б млинцями з чорною ікрою і приголомшено кивали. Йому давали б кредити, коли ціна на нафту опускалася – і знову починали б вкладати інвестиції в діряве відро його економіки при перших же ознаках енергетичної стабілізації. Він би повчав, лякав, підкуповував і куражився, останній хижак незломленої імперії. І партнери на переговорах дивилися б на нього без любові, але з повагою.

Майдан став сопілкою в умілих руках століття-щуролова. Путін пішов за звуками українських козацьких маршів як зачарований – і вслід за ним рушили в останню путь олігархи, депутати, міністри, народні артисти, журналісти, статисти «антимайдану» і «народних республік», словом – вся президентська рать. І чим далі вони йдуть – тим більше дрібніють: шерстка звалюється, лапки підкошуються, в очах уже немає колишнього вогню, а тільки невгамовна злоба і ненависть. І вже видно – ні, це не вовча зграя. Це зовсім інші звірі.

Віталій Портников, журналіст і політичний коментатор, оглядач Радио Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG