Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
Історія анексії півострова увійде в підручники, як найменш кривава військова операція такого роду. Але саме їй судилося викопати окопи між росіянами та українцями.
Зараз часто говорять, що якби українська армія в Криму почала чинити спротив, то історія могла піти іншим шляхом. Прихильники цієї точки зору роблять акцент на тому, що в березні 2014-го на півострові розгулювали «невідомі озброєні люди», від яких Москва показово відхрещувалась. На їхню думку, це могло бути стратегією, яка дозволила б Кремлю «умити руки» у разі ускладнень.
Але ускладнень практично не було. За всі три тижні, що тривала операція з анексії, загинули лише троє людей – двоє українських військовослужбовців і один проросійський активіст. З урахуванням масштабу того, що відбувалося, це були мінімальні жертви – як би цинічно ці слова не звучали.
На півострові було розквартироване вісімнадцятитисячне армійське угруповання – його сил цілком би вистачало, щоб чинити жорсткий спротив російським солдатам, які пересувалися на легкоброньованих джипах. І досі в Києві сперечаються про те, чому півострів був зданий без бою
Рік тому головне питання, яким задавалися всі, звучало просто: чи будуть українські військові частини в Криму відкривати вогонь. На півострові було розквартироване вісімнадцятитисячне армійське угруповання – його сил цілком вистачало би, щоб чинити жорсткий спротив російським солдатам, які пересувалися на легкоброньованих джипах. І досі в Києві сперечаються про те, чому півострів був зданий без бою.
Відповідь на це питання навряд чи вміститься в одне речення. У Криму завжди була сильно розвинена регіональна ідентичність: тут на запитання «хто ти» частіше відповідали «кримчанин», ніж «росіянин» чи «українець». І військові частини в Криму теж були укомплектовані місцевими жителями, які здебільшого скептично ставилися до Майдану і його ідеалів. До того ж багато хто не хотів воювати саме тому, що сподівалися взагалі уникнути кровопролиття на півострові.
З іншого боку, в Києві на той момент був фактичний правовий вакуум. Можна сперечатися про формулювання, але юридично Віктор Янукович продовжував залишатися президентом і верховним головнокомандуючим, а тому статус «в.о. президента», покладений на Олександра Турчинова, змушував військових сумніватися в правочинності його розпоряджень. І навряд чи розчерку пера Турчинова вистачило б, щоб запустити армійську машину, яка простояла 23 роки на місці. Це була ідеальна ситуація для Москви, щоб провести операцію – як тільки легітимність нової влади була б підтверджена, непокора її наказам означала б пряму зраду.
По-третє, українська армія всі двадцять три пострадянських роки була в ролі нелюбого пасинка – її послідовно скорочували, фінансування урізали, а престиж військової служби був надзвичайно низьким. Збройні сили сприймалися мало не як атавізм – мовляв, ми під захистом Будапештського меморандуму, воювати ні з ким. Тому розраховувати на високий бойовий дух українських солдатів і офіцерів теж не доводилося.
По-четверте, в останні тижні Майдану ходили чутки, що до Києва можуть бути введені армійські частини. Напевно, українські військові співчували своїм колегам із внутрішніх військ і «Беркута» – і навряд чи були лояльно налаштовані відносно нової влади країни.
По-п'яте, з командирами багатьох українських частин заздалегідь велися переговори. Так, наприклад, командувач українськими ВМС Денис Березовський перейшов на бік російської армії через добу після свого призначення на посаду. Пізніше ті українські військові, що відмовляться приймати нову присягу і віддадуть перевагу виїхати в материкові області України, розкажуть, що лояльністю деяких їхніх колег – командирів частин підвищеної бойової готовності (як, наприклад, ППО) – російські військові заручилися заздалегідь.
Ключова причина була ще й у тому, що тоді – у лютому 2014 – у російських солдатах українці не бачили ворога
Ну й крім усього перерахованого був і ще один важливий момент. А саме: ще рік тому Росія в Україні переважно сприймалася як братська країна. А російський солдат – особливо в Криму – як сусід по військовій частині. Багаж загального минулого, сімейних і культурних ниток, «спільно нажитий» ментальний багаж був занадто великий – щоб можна було безболісно натиснути на спусковий гачок.
Щось схоже відбувалося в Чехословаччині в 1968 році. Коли радянська армія входила в Прагу – чеська армія не стріляла. І, навіть, не тому, що не надходив наказ, а тому, що сильна була пам'ять про те, як СРСР звільняв територію Чехословаччини від німців. На той момент після закінчення Другої світової минули 23 роки і радянський солдат продовжував сприйматися як братський і визвольний. Але після подій «празької весни» у свідомості чехів стався перелом.
Так само сталося і з Україною. Їй теж було 23 роки в той момент, коли Москва вирішила зразково-показово провести анексію півострова. І точно так само, коли російська армія входила до Криму, українська армія не відкривала вогонь. Так, не було наказу, а військові люди без відмашки не діють, але ключова причина була ще й у тому, що тоді – в лютому 2014 – в російських солдатах українці не бачили ворога.
Це саме відчуття спорідненості навіть після Криму зникло не відразу – воно розчинялося кілька місяців. Лише до літа 2014-го року, коли бої на Донбасі набули нинішнього масштабу, воно зникло остаточно. І тільки тоді стало зрозуміло, що в будь-якій аналогічній Криму ситуації українська армія буде відстрілюватися.
Тому що запас загального і братнього був розтрачений навесні минулого року.
Павло Казарін, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
