А давайте зараз відволічемося від подій останнього року. Повернемося років на п'ять назад. Чи багато було ворогів в України? Саме, внутрішніх, прихованих, які в підвалах готували мішки з гексогеном і купували квитки на рок-опери?
Маячня, скажете ви. Так, дійсно, маячня. У 2004 році, в розмові з другом в Ялті, ми обговорювали гіпотетичні плюси-мінуси підпорядкування Криму Росії. Плюси, з його слів (людини з російським паспортом) були зрозумілі й прості – зарплати більші, пенсії, звичайно... Можливості «звалити» з Ялти до Москви – там же все бабло. А з мінусів найголовнішими виявилися – не хочу, щоб моїх дітей відправили служити до Чечні. Не хочу, щоб у нас були теракти. Ну, і ще: він не бажав бачити велику кількість вихідців з Дагестану біля кожного торгового центру. Це вже його особиста оцінка, з пережитого.
Справді, за 23 роки, поки частину кримчан гнітила ненависна їм Україна, в Криму, а також в решті України слово «теракт» сприймали винятково виходячи з інформації ТБ про інші країни. І нам було так само боляче після «Норд-Осту», «Крил», московського метро, Волгограда. Не було коментарів у мережах – «помріть, суки» або «кацапам так і треба».
Що сталося пізніше?
Зараз радісних від «повернення до рідного причалу» кримчан масово готують до реалій Росії – нас ніхто не любить, кругом вороги.
Усього лише півроку вистачило, щоб привчити людей до думки про те, що завжди є якийсь ворог, який бажає нам смерті та інших нелюдських майданів
Усього лише півроку вистачило, щоб привчити людей до думки про те, що завжди є якийсь ворог, який бажає нам смерті та інших нелюдських майданів.
Ще рік тому, побачивши на вході ялтинської набережної рамки металошукача і неймовірну кількість міліції поруч, я б подумав, що сталося щось надзвичайне. І, підкоряючись інстинкту самозбереження, пішов би звідти подалі. Нині, в реаліях Росії, мені пояснили – так боятися нічого! Навпаки, де рамки і поліція – там, і тільки там, все шоколадно і в ялиночку. Вибачте за такі образні епітети, але так мені пояснювали.
Щоправда, місцеві жителі захоплювалися тим, що на набережній під час свята не було ні п'яних, ні маргіналів. Захоплюючись, вони переливали коньяк у пляшки з колою, бо всередину зі спиртним не пускали, а випити хотілося.
І разом з коньяком у пластикові пляшки вони виливали свою свободу...
Не минуло й двох місяців, як в усьому Криму почастішали випадки повідомлень про мінування найрізноманітніших об'єктів. Звичайно, телефонний тероризм був присутній і раніше – телефоном мінували все і вся. Починаючи від шкіл, де двієчник дзвонив, щоб зірвати урок, закінчуючи адміністративними будівлями.
Але саме в «російському Криму» ми стали свідками повальної терористичної параної. Якщо раніше поблизу житлового кварталу при земляних роботах знаходили міну або снаряд часів Вітчизняної війни, то про це ми дізнавалися тільки із зведень МНС.
Зараз – одна тільки підозра про вибухонебезпечний предмет паралізує місто, будь то Сімферополь, Ялта, Феодосія або Керч.
Я не хочу говорити про зайву пильність. Вона потрібна. Але для неї мають бути передумови. А передумови створюються штучно.
Апофеозом псевдотерористичної небезпеки в Криму можна сміливо вважати «референдум» 16 березня 2014 року. Тоді вміло створений образ ворога настільки налякав незміцнілі уми, що результати вже увійшли в світову історію.
І політика в стилі «вороги кругом» розгортається на півострові з ентузіазмом. Завжди легше маніпулювати свідомістю людей, коли є якийсь «ворог», проти якого потрібно всім разом дружити. Не потрібно шукати винних у владі, адже є якийсь «ворог», на якого можна списати все, що дратує людей. Страх – найсильніший важіль психологічного впливу. У Росії звикли боятися чеченських терористів. Кримчан до цього тільки привчають. Терористи у нас не чеченські, там же все прекрасно – Рамзан всім рулить. Для нас є свої, рідні до болю і обкатані «кримською весною» «правосеки».
Уже ніхто не задається питанням – а чи був хлопчик? Люди впевнені, що рамки та паркани – це для нашої ж безпеки. Найголовніший страх, який посилено культивується на півострові – що від нього відвернеться Росія. І це методично вбивається людям у свідомість з кожного чайника. І не боятися в Криму – значить, бути зрадником, людиною, близькою до тих, кого бояться.
Адже нічого так не лякає лякаючих, як люди, які їх не бояться.
Максим Степанцов, кримський журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
