Свідчення окупації. Листи кримчан

Кримчани

Продовжуємо публікувати свідчення кримчан, які надходять на адресу редакції Крим.Реалії. Ось кілька уривків із листів.

Я була студенткою української філології Таврійського Національного університету (вже Кримський Федеральний університет). Наш факультет розташовувався на трьох поверхах. Одна аудиторія вважалася музейною, в ній були розвішані рушники, висів портрет Тараса Григоровича Шевченка.

В іншій аудиторії були розвішані карти різних історичних епох України. У третій на всю стіну була вишита сама Україна, жовто-синіми стрічками позначений наш кордон, на території Криму розташовувався червоний клубок, нитки з якого тягнулися на всю країну. На мій погляд, це символізувало зв'язок української культури, поколінь тощо.

Незадовго після референдуму прибрали всю вишивку (для кого вона становила небезпеку?!), портрет Шевченка, карти і, звичайно ж, вишиту Україну.

Пам'ятаю, як нас навесні 2014 року зібрали в актовому залі, перед нами виступав ректор Микола Багров. Повідомив: «Даремно ви турбуєтеся з приводу долі вашого факультету. Вас ніхто не збирається прибирати. Поки я тут, ніхто вас і пальцем не зачепить. Ваша спеціальність буде завжди затребуваною...»

З початком нового семестру ми дізнаємося, що факультет почали ліквідовувати, («перетворювати», як говорили). Тепер ми кафедра слов'янської філології та журналістики. У нас забрали більшість аудиторій і збираються переселяти на невідомо який поверх. Нам пропонують переводитися на російську філологію, але якщо ні, то все одно доведеться перенавчатися на вчителів російської мови і літератури.

Але ми віримо в повернення України і бажаємо цього!

Іванна, студентка, Сімферополь

* * *

8 березня 2014 року провели на Ай-Петрі: крім нас тільки татари, ніяких туристів, відвідувачів. Біля підйомника стоїть легковик, з якого над всією горою несеться: «Воины светла, воины добра». Повертаючись назад, нас метушливо перевіряли на блокпості, мене з радісною усмішкою привітали з 8 березня.

9 березня були біля пам'ятника Шевченку, прийшли люди, які ніколи не приходили на мітинги. Моя подруга побачила своїх сусідів, я сватів своєї сестри – абсолютно аполітичні люди.

У квітні місяці в інституті з'явилися перші портрети Путіна, вішали самі за покликом серця. До грудня портрета не було тільки в нашій кімнаті.

У травні мені вже розповідали про одного директора школи, що вона русофобка, тому вже 2 місяці Росія, а у неї в кабінеті немає ні символіки, ні портрета Путіна.

Десь у травні розігнали дрібних підприємців на проспекті Нахімова, жорстко і зі зброєю.

У червні розпочалося навчання вчителів освітнім стандартам РФ. Лектор із права (з Сибіру) майже відверто висловлювався, що нічого доброго нас не чекає.

З початком навчального року почалися прокурорські перевірки, директорыв шкіл майже кожного дня викликали до прокуратури. Директор нашого інституту на зборах просила пам'ятати, що коридорами ходять люди з прокуратури і ФСБ.

Світлана, науковий співробітник, Севастополь

* * *

Окупацією Криму, у місті Саки і районі займався депутат на прізвисько «Гриня».

Гриня був лідером невеликого Оріхівського ОЗУ, в Сакському районі, в 90-х роках. Відтоді він відомий як місцевий кримінальний авторитет, на рахунку якого безліч діянь. Рекет, метал, переведення в готівку, корупція. Але найбільший капітал йому приніс «розпил» земельних ділянок на кримському узбережжы, які продавалися в основному росіянам, під виглядом оренди на 49 років з подальшим землевідведенням. Цілком можливо, через це і був убитий мер Новофедорывки, в якій Гриня і жив, мав санаторії.

Поза камерою висловлюэться винятково по фені з матюками через слово. Ходив під відомим ОЗУ Сейлем, конкретно під Льовою, так само добре відомим у кримінальних колах.

Був депутатом Партії «Союз», а зараз в «Єдиній Росії», як і більшість зрадників.

Ось тут репортажі місцевої телекомпанії, де він розповідає, як брав участь в організації референдуму.

Тут зйомка, де стверджується, як вони, нібито, зверталися до Росії по військову допомогу.

А це він негласно керує штурмом військової частини в Новофедорівці, з масовкою і особистою охороною.

Під час референдуму він особисто керував місцевим криміналітетом, в основному колишніми бойовиками ОЗУ Протаса, які з російською символікою ходили містом Саки і стежили, щоб не було проукраїнських акцій. І це бачило все місто.

Сергій, житель міста Саки

* * *

Читаю враження багатьох людей. І всі як один відзначають, що з'явилося якесь почуття страху, приреченості, задухи.

І правда, як тільки все почалося, ми з сім'єю, як прикуті, сиділи біля телевізора, і сподівалися, що ось-ось все виявиться неправдою, що хтось втрутиться і зупинить цю маячню.

А потім над нашим будинком почали літати ревучи чужі винищувачі. Вокзал заполонили дивні люди з пов'язками.

Пройти, як раніше через центр міста було вже страшно. Тому, що, замість пар, які гуляють, дітей, які сміються, ходили казаки (або хтось, хто називає себе так).

Найстрашнішими була повна відсутність інформації, повний інформаційний вакуум. Куди йти, щоб написати відмову від чужого громадянства? Що робити далі? Що з роботою, нерухомістю? Взагалі, як жити?

Пощастило, що на той момент в Сімферополі вела активну діяльність Ліза Богуцька. Якщо б не вона, ми б взагалі нічого не знали. Від неї єдиної, яка збирає по крихтах побачене, почуте, ми, дізнавалися, що тепер можна зробити. Наша сім'я не відкладаючи поїхала в 4 ранку до ФМС, до 11 ранку у нас в руках опинилися папери з відмовою від чужого російського громадянства. І якось відразу стало легше дихати.

Потім почалося – якось дивно змінилися деякі сусіди, друзі. Якщо раніше зустрічали тебе вітаннями, то тепер скупе «здрастє» і підозрілі погляди. У своєму власному будинку почували себе заручниками.

Потім все-таки вирішили, що треба їхати. Звичайно, такі рішення даються дуже нелегко. Усю дорогу до перешийка я мучилася страшним головним болем, мені було дико усвідомлювати, що тепер невідомо, коли повернуся в рідне місто. Але при вигляді українських прапорів на тій стороні, стало якось легше. І начебто і дихається по іншому, і знову надія з'явилася, що все, що відбувається – не більше, ніж страшна помилка. Що ми ще повернемося, але тільки колишніми не будемо. Зруйновані стільки сімей, стільки дружніх зв'язків, стільки вилито неправди. Але є надія, завжди була.

Юліанна, кримчанка

* * *

Поділіться тим, що бачили і знаєте... Та, власне кажучи, свідоцтва окупації оточують і супроводжують нас ось уже рік і вони вже стали навіть якимись звичними, так би мовити, повсякденними.

Вони оточують нас щодня, щогодини і щохвилини, вони навколо нас і всередині нас.

Вони як вірус – проникають всюди, передаються повітряно-крапельним і контактним шляхами і – що найстрашніше – вони проникають в наш мозок!

Хочемо ми цього, чи ні, але ми поступово звикаємо до того, що відбувається навколо: безліч триколорів, «чужа» валюта, «заморські» продукти на полицях магазинів, вічний дефіцит товарів – ми сприймаємо, як норму, – мовляв, проблеми з доставкою..., відсутність поїздів та автобусів на материк, дивні люди у військовій формі, «мінування» будівель, дурні телепередачі росканалами і т. д. і т. п. Це все те, з чим ми стикаємося щодня – і, треба визнати, повільно звикаємо до цих деталей повсякденності...

Але бувають моменти прозріння: думки про те, що це все якась маячня, всього цього бути не повинно. Це все не моє – це все чуже! Де моя Батьківщина? Хто забрав її в мене? Яке мали право?

Ага! Ось він – імунітет від страшної хвороби – байдужості і звикання. Адже є ж ще сили і дух чинити спротив – мозок вражений, але шанси на одужання є!

Отже, потрібно шукати вірні «ліки», потрібно шукати і «щеплення», так би мовити, профілактику –адже діти ростуть на всьому цьому базіканні та пропаганді! А хто відповість за їх поламану психіку? І як ми дізнаємося наскільки вражений їх мозок?

Потрібно шукати... потрібно шукати! Не можна так просто взяти і здатися!

PS Ми боїмося писати свої імена під текстами... Чи не це яскраве свідчення окупації?!

Ольга, місцева

* * *

Колись Судакська фортеця була філією Софії Київської. Ми щороку приїжджали туди: реставрували, проводили екскурсії, розкопки, організовували фестивалі. Зі мною завжди була моя дочка, з її дворічного віку. Вона катала туристів на конях разом з кримськотатарськими дітьми, мила кераміку з археологами, брала участь в бугуртах, зображуючи середньовічну дівчинку в спеціальному костюмі. Вона знала у фортеці кожен камінчик, кожну стежку. Я завжди жартувала над цією любов'ю, називаючи її «кріпачкою».

Коли таке трапилося з Кримом – вона відмовлялася вірити, що ніколи не побачить фортецю. Своїх друзів і конячку Гюзель. Довелося поїхати на тиждень. Тим більше кримські друзі, хто не поїхав, просили відвідати, хоча б ненадовго. Не буду описувати атмосферу зміненого Криму.

Фортеця зустріла нас смутком і порожнім барбаканом. Все стало іншим, закінчилося свято. Але головне не це.

Моя 14-річна донька україномовна, на відміну від мене навчається в українській школі. Змінювати мову в Криму не відмовилася з підлітковою впертістю, хоча я і просила її. І ось випадок – назустріч йшла жінка з двома хлопчаками, приблизно того ж віку, і чоловіком, обвішаним пляжним реквізитом. Судячи з говору та вигляду – з російської глибинки. Почула нас і остовпеніла, потім заверещала, дослівно: «Їх ще не перестріляли? Якщо їх сюди пускають, то чому не змушують говорити російською?».

Ніколи не забуду виразу обличчя моєї дитини. Вона мовчала весь день.

Коли переїхали кордон і побачили наш прапор, сказала: «Я не кріпачка, я – вільна. Слава Україні!» Ось так і пішло її дитинство, разом з Кримом.

Руслана, вважаю себе судакчанкою

Думки, висловлені в рубриці «Свідчення окупації», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Поділіться тим, що бачили і що знаєте, пишіть нам на email: krym_redaktor@rferl.org