У світлі останніх заяв і застережень звідусіль про можливу появу в Криму ядерного озброєння варто нагадати загальновідоме: воно раніше там було. Більше сорока років – з початку 50-х років минулого століття до 1994 року включно. До того самого доленосного моменту глобальної історії, коли Україна, третя у ядерному «списку» країна, і разом з нею її законна півострівна автономія, отримавши гарантію територіальної цілісності від підписантів Будапештського меморандуму – Росії, США і Великої Британії, його позбулась в односторонньому порядку. Певніше – віддала своєму північному сусіду в обмін на твели для вітчизняних АЕС. Причому на сонячному півострові ця зброя масового знищення випробовувалась, несла бойове чергування, зберігалась у готовності до застосування на засекречених арсеналах і сховищах.
Чи з’явиться вона там знову? Вірогідність така існує навіть не теоретично. Хоча б тому, що прискореними темпами, не шкодуючи на це грошей, Росія створює на півострові «самодостатнє» міжвидове угруповання – від окремих спецбригад Внутрішніх військ до Військово-космічних військ – у межах основних територій майже все тих же радянських з’єднань частин. Але вже, ясна річ, на більш сучасному структурно-організаційному, технічному рівні. Згідно з вимогами своєї воєнної доктрини, останню редакцію якої, нагадаю, президент Путін своїм указом ухвалив наприкінці минулого року. І вони, ці частини, зокрема берегові й авіаційні, цілком реально можуть мати штатні тактичні ядерні боєприпаси. Скажімо, снаряди і міни до далекобійних гаубиць, мінометів («Мста-М», «Хризантема», «Тюльпан») чи ракети, бомби для фронтових і дальніх бомбардувальників, оперативно- ракетних комплексів («Іскандер-М»). До того ж, є для них надійне місце для довгострокового зберігання – спеціально колись пробита у скелях урочища Кизилташ, поблизу селища Щебетівка, штольня. І це навіть для пересічних кримчан не є великою таємницею, хоча, либонь, лише одиниці бачили її на власні очі, надто зсередини.
Щодо більш потужного озброєння, якими сьогодні є різні ракетні комплекси на озброєнні колишніх радянських, а нині російських РВСП (Ракетних військ стратегічного призначення), то їх розміщення у Криму начебто не планується. Принаймні, якщо покладатись на запевняння їхнього командувача генерал-полковника Сергія Каракаєва. «Формування військових частин РВСН на території Кримського Федерального округу не планується. У цьому немає необхідності. Дальність стрільби сучасних балістичних ракет дозволяє вражати цілі в будь-якій точці земної кулі, не наближаючись до кордонів Росії», – сказав він в коментарі ТАСС 16 грудня 2014 року.
Натомість замполіту-будівельнику, який жодного дня не служив у війську після закінчення Сімферопольського вищого військово-політичного будівельного училища, лейтенанту запасу (можливо, за ці роки він виріс і до вищого звання) і «главі Криму» Сергію Аксьонову, схоже, видніше. Днями в Москві він заявив російським медійникам: «Якщо буде такий наказ (про розміщення ядерної зброї – прим. авт.) верховного головнокомандувача, ми його підтримаємо». Цікаво, а хто б запитував у разі чого самого Аксьонова про це? Навіть школяр добре знає, що оборона і безпека – прерогатива виключно центральних, кремлівських, властей.
Під покровом «лісгоспу»
Якщо загалом згадати мілітарне минуле СРСР, то його наймолодший вид Збройний сил – РВСН – почав відлік часу 17 грудня 1959. Саме того дня його дивізіони – а це 24 ракетні комплекси з ракетами Р-5М – заступили на повноцінне бойове чергування вздовж кордону СРСР із країнами НАТО і Китаю. Таке прикордонне її базування пояснювалось невеликою дальністю (1200 км) дії ракети. У Криму теж розмістили Р-5М, зокрема, у лісі поблизу села Опушки Сімферопольського району. На відкритих топографічних картах це місце позначалось як безіменний «лісгосп». Тутешній дивізіон входив до складу єдиного на той період на території півострова полку, 84-го (військова частина 82717), штаб якого розташовувався в селі Перевальне. Полк мав на своєму озброєнні 8 пускових установок. Успішний же пуск першої у світі ракети з ядерним зарядом Р-5М був проведений ще 1956 року на полігоні «Капустин Яр» поблизу Волгограда.
Зняття кримських ракетників із бойового чергування, як запевняють самі ветерани РСВП, пояснюється банальною зрадою тодішнього полковника ГРУ Генштабу Олега Пеньковського
Одначе 84-й РП ніс службу в Криму відносно недовго, до 1965 року. Зняття кримських ракетників із бойового чергування, як запевняють самі ветерани РСВП, пояснюється… банальною зрадою тодішнього полковника ГРУ Генштабу Олега Пеньковського. Той, нагадаю, 1962 року попався на передачі секретних даних західним спецслужбам. Шеф ЦРУ Річард Xелмс заявив у 1971 році журналістам, мовляв, що запобігти третій світовій війні допомогли кілька високопоставлених осіб СРСР, у тому числі «грушник» Олег Пеньковський. «Допомога» радянського полковника – це понад п'ять тисяч кадрів фотоплівки, яку він відзняв із квітня 1961 по осінь 1962 року. Начебто серед тих плівок і знімки секретних карт із позначеними точними координатами частин РСВН. 11 травня 1963 року рішенням Військової колегії Верховного суду СРСР Пеньковського засудили до найвищої тоді міри покарання – розстрілу. Вже значно пізніше преса з цього приводу писала, що у Москві ходили суперечливі чутки щодо смерті колишнього розвідника-зрадника. Мовляв, його ледве не спалили живцем колишні колеги. При цьому посилались на слова поета, Нобелівського лауреата Йосипа Бродського, котрий своєю чергою вказував на першоджерело – скульптора Ернста Нєізвєсного. А тому начебто про це розповів сам працівників крематорію.
Утім, достеменно відомо лише одне – після «справи Пеньковського» для засекречених частин РСВН розпочався період вимушеного перебазування. Зокрема, 84-й полк із Перевального переїхав на материкову Україну. Повернулися ж до Криму ракетники тільки 1969 року вже в складі Сухопутних військ як 844-й окремий ракетний дивізіон з дислокацією у райцентрі Білогірськ. Бо їхнє колишнє військове містечко передали для виконання іншого масштабного завдання державної ваги – підготовки військових фахівців тактичного рівня країн Африки, Південно-Східної Азії. Ракетники дислокувались у Білогірському в незмінному вигляді до аж початку реалізації Угоди про ліквідацію ракет середньої і малої дальності (РСМД), підписаної у Вашингтоні 8 грудня 1987 року президентом США Рейганом і Генеральним секретарем ЦК КПРС Горбачовим.
Приблизно у той самий період ядерні ракети були вивезені також із зенітно-ракетного полку ППО, що розташовувався на околиці Сімферополя, неподалік Ялтинської об’їзної траси. До слова, однією такою зенітною ракетою можна було знищити у повітрі ціле авіаційне угруповання. Пізніше на території розформованого полку, як розповів автору цих рядків ветеран частини, учасник бойових дій 1972 року в Єгипті, полковник у відставці Віктор Курочка, збудувала свій головний офіс фірма нинішнього кримського спікера Володимира Константинова. Віктор Курочка запевнив мене, що місцина навколо його полку тоді не «фонила»…
«Кримська Швейцарія»
Так сьогодні у Криму називають селище Краснокам’янка, що приблизно до 1994 року була закритим гарнізоном «Феодосія-13». Мовляв, їхні впорядковані одноповерхові будинки під червоною черепицею на фоні гори Сандик-Кая і прилеглих вершин дуже нагадують альпійські краєвиди. Надто в ті зимові дні, коли кримські гори рясно засипає снігом. Схожість справді помітна. Хоча забудовники колишнього гарнізону, а тепер села на європейські архітектурні стандарти геть не орієнтувались. Навпаки. Позаяк збірно-щитові будиночки з подачі самого Лаврентія Берії на початку 50-х років минулого століття сюди завезли виключно для родин фахівців і військовослужбовців майбутнього засекреченого ядерного об’єкту. Спочатку цивільні метробудівці пробили у скелі штольню довжиною понад півтора кілометра, а через три роки вже військові почали начиняти там свої «вироби» – атомні авіабомби і ракети. На щастя, вони не знайшли свого практичного застосування, хоча під час «карибської кризи» 1962 року були повністю до цього готові. Наступні три десятиліття секретна схованка слугувала ядерним арсеналом Чорноморського флоту. Із набуттям без’ядерного статусу України небезпечний крам вивезли до Росії.
Неповторні краєвиди, святі місці і туристичну привабливість геть псує величезне смердюче сміттєзвалище обабіч єдиної автотраси до Кизилташу
Утім штольня, щоправда, до минулого року втратила попередню таємницю і навіть не «фонить», як стверджується офіційно, досі під трьома рядами «колючки». На цю «колючку» автор цих рядків востаннє наштовхнувся у листопаді 2013 року, коли разом із місцевими йогами крутою гірською стежкою піднімався до Стефано-Сурозького чоловічого монастиря. Між іншим, саме через будівництво секретного ядерного сховища храм на початку 50-х років минулого століття повністю зруйнували. Наразі ж триває його відновлення, із 1997 року правиться служба. За переказами, до VII ст. на цьому місці була літня резиденція святого Стефана Сурозького, з яким пов’язують поширення християнства на півдні та сході Криму.
Неповторні краєвиди, святі місця і туристичну привабливість геть псує величезне смердюче сміттєзвалище обабіч єдиної автотраси до Кизилташу. «Воно нам дісталось у спадок від Берії, – виправдовувався тоді перед нами селищний голова Щебетівки, якому підпорядкована Краснокам’янка, Анатолій Діденко. – Але якщо серйозно, то дійсно з початком будівництва ядерного об’єкту звозять сюди все сміття із села. На засіданні ради ми ухвалили рішення про перенесення звалища вже наступного року до Феодосії. Гадаю, це цілком реально». Чи під цей сморід використовуватимуть за початковим призначення колишній стратегічний об’єкт його нові господарі, що наразі мимоволі під наглядом місцевої частини російських Внутрішніх військ (за України – полку спеціального призначення «Тигр»)? Не берусь стверджувати однозначно, попри різні припущення у пресі й на інтернет-ресурсах.
