Андрій Самброс: Чому Крим важливий для України?

Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»

Немає нічого ганебного в тому, щоб визнати очевидне: поки що офіційні особи України згадують про півострів або напередодні «історичних дат», або під час чергового раунду зовнішньополітичних переговорів.

При цьому автономія взагалі не розглядається як самостійна цінність, а щодо «кримського питання» не ведеться жодної серйозної урядової роботи. Так, в Україні досі немає ні профільного міністерства, ні окремих органів у структурі виконавчої влади, які б займалися винятково підтримкою жителів автономії (як у віддаленому форматі, так і безпосередньо на материку).

Зрозуміло, що цей вакуум утворився через певні економічні, політичні й навіть соціальні причини. Адже в короткочасній перспективі автономія не може принести істотних політичних дивідендів.

По-перше, республіка завжди була дотаційною (а значить, брати її на баланс державі не вигідно), по-друге, більшість кримчан традиційно підтримують проросійські проекти (тому тут немає сенсу в створенні електронних систем для забезпечення прав українських виборців), по-третє, півострів перебуває в полоні кремлівської пропаганди, протидіяти якій вкрай складно і витратно.

Але якщо вийти за межі п'ятирічного електорального циклу і відмовитися від прагматичного погляду на територію, то кримське питання виглядає набагато перспективнішим.

Чому Україна не хоче займатися Кримом?

Звичайно, можна сказати, що відповідь очевидна. У 2013 році півострів забезпечив свої бюджетні потреби тільки на 51%, а все інше (близько 1 млрд. доларів) отримав у вигляді дотацій з федеральної скарбниці.

Але крім інвестиційної непривабливості регіону, Україну відштовхують й ідеологічні причини: практично всі кримчани отримали російські паспорти, почали переоформляти власність за російським законодавством і навіть жити стали за московським часом.

Здавалося б, саме економічна безперспективність і регіональний колабораціонізм, який закидають кримчанам, заважають Києву розгледіти за трьома покрученими соснами величезний ліс.

Насправді ж проблема ставлення України до Криму набагато складніша. Справа в тому, що країна стала заручником традиційної логіки влади, що не відповідає XXI століттю. Йдеться про застарілу модель мислення, яка ґрунтується на територіальному принципі без урахування кількості цивільного населення з відповідними ідентифікаційними документами.

Логіка проста: якщо монополією на легітимне насильство на цій території володіємо ми, то ми зацікавлені в її адміністративному обслуговуванні. Якщо ні – тоді «давай, до-побачення!».

Цій традиційній моделі можна протиставити стратегію більш сильних і стійких державних утворень, що оточують Україну, які експлуатують іншу, модерну логіку влади. Її сенс у тому, що вирішальну роль грає кількість громадян, яких можна включити в структури виробництва держави.

Навіщо Росія, Угорщина і Румунія за спрощеною схемою роздавали/роздають свої паспорти населенню України в суміжних з ними регіонах (так, РФ в минулому особливо виявляла активність у Севастополі)? Відповідь проста: щоб створити цивільні спільноти, пов'язані з «державою-прабатьком» не тільки в мовному, релігійному або етнічному, але насамперед у політичному сенсі.

У цьому плані 2 мільйони кримчан, що зберегли українські паспорти, при правильному підході можуть стати потужним важелем впливу на політику Росії, яка дозволить підняти питання про повернення півострова на новий рівень.

Каталізатор

Крим важливий для України саме як можливий каталізатор модернізації держави через зміну логіки політичного мислення.

Риторика має перейти з площини «ми хочемо повернути 27000 км2» в площину «ми хочемо повернути 2,2 мільйони своїх громадян». Це змінить і стратегію роботи, й інформаційні приводи, і саму суть боротьби.

Адже зараз існує розрив між устремліннями громадських активістів з-поміж вихідців із Криму, які створюють численні тематичні проекти (останній з них – Free.Crimea), і діями держави, яка готує судові позови проти РФ з метою повернення українського майна, що залишилося на півострові.

Поки громадянські активісти намагаються працювати з кримчанами, чиновники підраховують збитки від втрати регіону (за попередньою інформацією голови експертної ради при Мін'юсті Георгія Логвинського, збиток становить 1 трлн. 200 млрд. гривень) і збираються вести затяжні суперечки в міжнародних судах.

Чому влада ігнорує громадянські ініціативи, які за своїм потенціалом у багато разів перевершують неефективні державні практики, залишається загадкою, але зрозуміло одне: або Київ почне підтримувати активістів, або продовжить стрімко втрачати зв'язок із населенням Криму.

Зрозуміло й те, що автономія може стати прибутковим регіоном, якщо всі її історичні й територіальні недоліки будуть компенсуватися сервісом, відкритістю та відсутністю згубних упереджень.

Цю думку підтверджує Наталія Зубаревич (РФ), директор регіональної програми Незалежного інституту соціальної політики, говорячи, що через своє географічне положення і клімат Крим володіє колосальним економічним потенціалом, який нівелюється «прокляттям приєднаної території».

Тобто розвитку автономії, по суті, заважають тільки санкції, які будуть зняті лише за умови її повернення до складу України.

А останнє цілком реально. Адже вже зрозуміло, що острівне положення вчорашнього півострова – це не особливість перехідного періоду, що має якийсь термін дії, а те, до чого свідомо зводиться Крим, і те, чим він де-факто буде до зміни свого геополітичного статусу.

Так що зараз Україна має на руках усі карти, необхідні для повернення автономії. Питання тільки в тому, чи зуміє вона вчасно зробити свій хід.

Андрій Самброс, кримський оглядач Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції