Доступність посилання

ТОП новини

Валентин Гончар: Історична пам'ять кримських татар – це екстремізм?


Мітинг в день річниці депортації кримських татар, 18 травня 2014 року (архівне фото)

Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»

Сімферополь – В інтерв'ю порталу «Lenta.ru» «віце-прем'єр» і «міністр інформації та зв'язку» кримського «уряду» Дмитро Полонський сказав, що «самі громадські активісти (мається на увазі т.зв. конференція проросійських громадських організацій кримських татар – авт.) висловили думку, що давно пора змістити акцент з 18 травня. Безумовно, це річниця трагедії, день скорботи, але його потрібно проводити в пам'ять про покійних: прийти на цвинтар, вдома пом'янути тих, хто невинно постраждав. Культ 18 травня серед кримських татар десятиліттями штучно створювався керівниками так званого меджлісу, щоб сформувати у людей комплекс неповноцінності. Неможливо на трагедіях будувати плани про успішний розвиток народу. Це, до речі, велика помилка української влади, яка постійно намагалася зробити культ з різних трагедій: то з голодомору, то з депортації. На неповноцінності збудувати сильну націю неможливо».

На запитання кореспондента, що було запропоновано замість 18 травня, він відповів у тому ж стилі: «Кримськотатарські (так в оригіналі – авт.) громадські активісти озвучили дату 21 квітня. День підписання президентом Росії Володимиром Путіним указу про реабілітацію жертв депортації. Там мова не тільки про кримських татар, там про вірменський, німецький, грецький та інші народи Криму. Від дня скорботи все-таки потрібно перейти до дня радості. Аксьонов теж підтримав ідею, що 21 квітня має стати днем об'єднання всіх кримських народів, днем масових заходів. Поминати треба тихо, а радіти – голосно».

Чи можливий кульбіт від скорботи до радості?

Отже, молодий «віце-прем'єр» взявся вчити кримськотатарський та український народи як правильно святкувати і правильно сумувати. Що з цього вийшло і чи є і у нього для цього підстави?

По-перше, виходячи з того, що останнім часом кримська «влада» вирішує всі справи чужими руками – то поліції, то спецслужб, то «громадських активістів», – очевидно, що і ця ідея насправді народилася в кабінетах влади, тому, що вона відповідає її нинішньому духу, характеру і цілям, а не в головах «громадських активістів». Підтверджують це й ще два факти. Приблизно місяць тому про те, що потрібно шукати інші форми народної скорботи говорив Заур Смирнов, а трохи пізніше за нього Руслан Бальбек. А вони не могли висловити цю думку перш, ніж вона була закладена їм у голови їх безпосереднім начальством, швидше за все Сергієм Аксьоновим. Так що ось маємо повний перелік цих «громадських активістів», яким належить авторство цієї ідеї.

По-друге, це не заміна одного дня іншим, а дві розрізнені дії. Перша, яка втілюється в життя ще з минулого року, – заборона кримським татарам проводити масові заходи в День пам'яті жертв депортації 18 травня. А друга – це насильницьке встановлення абсолютно безпідставного «свята» в надії на те, що саме собою воно б викликало масу незгоди, а от якщо замість скорботи щоб радість – то, можливо, вдасться і продавити. Причому, представники влади з одного боку, вже перестали офіційно називати 18 травня так, як воно називається за рішенням Верховної Ради Криму ще 90-х років – Днем пам'яті жертв депортації, тому, що вухо ріже. У той же час «держрада» не наважується скасувати рішення про встановлення цього Дня, хоча це тільки тимчасово, прийде час, і депутати, знайшовши підходящий момент, скасують цю скорботу, яка заважає окупантам.

Мітинг проти сепаратизму та проросійських сил під стінами кримського парламенту, 26 лютого 2014 року
Мітинг проти сепаратизму та проросійських сил під стінами кримського парламенту, 26 лютого 2014 року

Випробувавши силу справжніх громадських діячів кримських татар на мітингу під Верховною Радою 26 травня в минулому році, Сергій Аксьонов і його подільники 18 травня тремтіли в кабінетах, вважаючи, що мітинг 18 травня обернеться розгромом їх влади, тому витіснили його від своїх вікон на околицю Сімферополя, оточили поліцейськими з автозаками і «прасували» вертольотами. За рік окупації страх не минув, тому цього разу вони хочуть взагалі скасувати всякі заходи масові в цей день незалежно від того, чи вдасться свято 21 квітня. Вигляд центральної площі Сімферополя в цей день вже можна передбачити сьогодні – металевий паркан, автозаки, спецназ при повному спорядженні, закриті магазини, патрулі по всьому місту, повітряний дозор над містом, організовані «запрошення» кримських татар на кладовища, істерика з цього приводу в ЗМІ задовго до Дня пам'яті. Навряд чи окупаційне начальство спроможеться виступити з вибаченнями і співчуттями – вони досі якщо й визнають, що це був злочин, то тільки на словах.

Більше того, якщо в Криму кваліфікуються як екстремізм демонстрація ніким не заборонених в Росії символів, як наприклад, українського прапора, або оголошується екстремізмом покладання квітів до пам'ятника поета, геніальність якого визнає весь світ, то і збори в день скорботи – теж екстремізм, у всякому випадку, так до нього ставляться. Наприклад, в СРСР забороненим був день скорботи 22 травня, коли українці зустрічали тіло Шевченка з Петербурга на річковому вокзалі Києва, і провели з ним ніч, а на ранок відправили його для поховання на Чернечій горі в Каневі. Чому? Цього ніхто пояснити не може. Чому то вважалося, що цей день можуть святкувати лише націоналісти, хоча очевидно, що забороняти святкувати такий день народу на честь його генія можуть тільки шовіністи.

Траурній мітинг у день річниці депортації кримськотатарського народу (архівне фото, 2013 рік)
Траурній мітинг у день річниці депортації кримськотатарського народу (архівне фото, 2013 рік)

Тому немає нічого дивного, що 18 травня для кримських татар, а власне це ж був День скорботи не лише кримських татар, а всіх кримчан, – це те ж саме, що 22 травня для українців. Можна бути впевненим, що ті, хто буде помічений 18 травня на вулиці «в компанії більше трьох», будуть покарані за публічну скорботу і їм буде пришитий ярлик кримськотатарських націоналістів, хоча самі спроби заборонити людям публічно виявляти скорботу в цей день – це свідчення печерного шовінізму.

Що за день, творцю?

З іншого боку, чи є день 21 квітня дійсно днем реабілітації всіх депортованих? Звичайно, ні. По-перше, встановлення свят на честь видання указів і постанов практикується лише в тому випадку, якщо вони супроводжувалися важливими подіями, що змінили або хід історії, або ознаменувалися виникненням якихось нових утворень і т.д. Наприклад, в цьому випадку для встановлення свята могло б підійти 21 жовтня 1921 року – день видання документа про утворення Кримської АРСР, і то він міг би відзначатися не як день видання указу, а як день утворення автономії. У СРСР цього дня не відзначали тому, що після депортації КримАРСР була ліквідована і святкувати було нічого. Тим не менше, частина кримських татар і зараз ще відзначає цей день, як свято, а одна з громадських організацій навіть виступала одного разу з ініціативою незважаючи ні на що встановити в цей день свято офіційне. Але окупаційна влада святкувати 21 жовтня не може, тому, що не визнає за кримськими татарами права ні на самовизначення, ні на автономію.

Дмитро Полонський говорив, що «Володимир Путін своїм указом від 21 квітня 2014 року взагалі зробив те, чого вони домагалися все своє життя: зі всієї нації зняли ярлик зрадників, вони повністю реабілітовані». Чи так це. Ні не так. Чесно кажучи, «ярлика зрадників» на кримських татарах ніколи і не було, його їм не чіпляла ні історія, ні сусідні народи, ні легітимна судова влада. Ярлик з'явився після створення владою Постанови ДКО про депортацію, при цьому влада й сама розуміла, що народ зрадником бути не може, а реальні колабораціоністи були і реально покарані, і ярлик служив владі тільки для публічного виправдання свого ж злочину.

Зазвичай, при акті реабілітації, той орган влади, який це робить, має скасувати те рішення, яке привело до несправедливого звинувачення, і відновити справедливість, для цього відновити незаслужено покарану сторону в усіх правах, з одного боку, а з іншого боку, покарати тих , хто виніс рішення про неправосудне покарання. Або хоча б публічно і законодавчо засудити їх рішення як злочинне. Скасував Путін постанову ДКО про депортацію кримських татар, а також інші постанови про депортацію німців, болгар, вірмен, греків? Ні, не скасував. Покарав чи хоча б засудив Путін сталінський режим або конкретних політичних діячів того часу? Ні, навіть навпаки, їх дії викликають його схвалення. Відновив Путін кримських татар, як цілісний корінний народ Криму, а також представників інших народів у їхніх правах? Ні. Для цього потрібно було б відновити Кримську АРСР у тому вигляді, в якому вона була до 1944 року, оскільки очевидно, що її ліквідація – це продовження депортації, а раз депортація скасована, то слід відмінити і все, що за нею слідувало.

Указ Володимира Путіна не тягне на акт реабілітації вже по тому хоча б, що кримські татари були вже кілька разів реабілітовані, хоча і без повного відновлення прав

Указ Володимира Путіна не витримує ніякої критики ні з історичної, ні з політичної точок зору. Він не тягне на акт реабілітації вже хоча б тому, що значно більш ранніми постановами органів влади ще СРСР, потім РРФСР, Української РСР, а потім і України, кримські татари були вже кілька разів реабілітовані, хоча кожен раз не до кінця і без повного відновлення прав. Але Путін указом від 21 квітня 2014 року до цих рішень не додав зовсім нічого, хоча тепер претендує на роль єдиного реабілітатора. Посилання Путіна на те, що ці акти РРФСР видані в 1991 році, коли кримські татари були вже в Україні, не відповідають дійсності, оскільки і 1991-й і 1992-й роки тривав розділ спільної спадщини СРСР. Крім того це твердження також спростовується і тим фактом, що більш пізня Бішкекська угода не була виконана в першу чергу Росією. А це означає, що Росія мала всі можливості реабілітувати кримських татар і політично, і юридично, і економічно, якби захотіла. Але не зробила цього.

Рефат Чубаров
Рефат Чубаров

Голова Меджлісу кримських татар Рефат Чубаров також сказав про те, що вважає указ Володимира Путіна «Про реабілітацію репресованих народів» декларативним. На думку Чубарова, в цьому указі його співвітчизники, як і за часів СРСР, розглядаються лише як об'єкт. «У його підготовці не брали участі ті люди, які глибоко знають кримськотатарську проблему, які, хвилюються через неї і відповідно дуже багато з тих очікувань, які є у кримських татар у ставленні до свого майбутнього, в цьому указі, в одному випадку не відображені, в іншому випадку навіть якщо і згадані, то незрозумілий механізм виконання тих декларативних речей, які є в цьому указі», – повідомила прес-служба Меджлісу.

В указі не прописаний механізм відновлення історичних назв населених пунктів, які були змінені у зв'язку з депортацією

Також, вважає Чубаров, в указі не виписаний механізм відновлення історичних назв населених пунктів, які були змінені у зв'язку з депортацією кримськотатарського народу в 1944 році. Крім того, голова Меджлісу виявив в цьому документі грубу історичну помилку – німці, про яких в ньому також згадується, були депортовані в серпні 1941 року. Відповідно в 2014 року виповнюється 73-тя річниця їх депортації, тоді як у путінській постанові йдеться про «проведення заходів, присвячених 70-річчю депортації вірменського, болгарського, грецького, кримськотатарської та німецького народів».

«Якби хтось, перш ніж підписати цей указ, питав думку тих, кого він стосується, тут не було б елементарної грубої помилки. Ми повинні поважати один до одного не тільки в радості, але і в такі трагічні хвилини. Я вважаю, що це дуже великий промах тих, хто готував документ», – підкреслив Чубаров.

Слова Дмитра Полонського про те, що «Путін зробив те, чого вони домагалися все своє життя» не відповідають дійсності. Кримські татари домагалися «все життя» не стільки не потрібної їм реабілітації, скільки відновлення насильно відібраної державності, причому відібраної двічі – в 1873-му, і в 1944-45-му роках. Зробив це Путін? Ні, більше того всі російські політики та інші функціонери заперечують права кримських татар як корінного народу в Криму, заперечують саму можливість відновлення їх державності хоча б у формі національно-територіальної автономії, як це було з 1921 до 1944 року. Тому чи будуть кримські татари святкувати такий день? Дуже сумнівно. У той же час їх скорбота за безвинно загиблими в депортації співвітчизниками, що становили більше 42 відсотків нації, буде настільки ж щирою, як і раніше, незалежно від того, як буде до цього ставиться влада, яка забрала у них батьківщину.

Валентин Гончар, кримський політолог

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG