Доступність посилання

ТОП новини

Омський процес Мустафи Джемілєва


Мустафа Джемілєв, травень 1975 року

У 1970-х роках одним із тих учасників кримськотатарського національного руху, до яких радянські правоохоронці виявляли підвищену увагу, був Мустафа Джемілєв. «Інтерес» цей був не випадковим, а з точки зору можновладців навіть логічним – попередні два судові процеси не «перевиховали» Джемілєва, який послідовно обстоював право свого народу жити на батьківщині. 22 червня 1974 року в узбекистанському Гулістані він був заарештований втретє. Раніше, 13 травня – за кілька днів до 30-ї річниці депортації кримських татар – проти Джемілєва намагалися спровокувати бійку. Ця провокація була пов'язана із традиційною для компетентних органів активністю напередодні важливих для кримських татар дат і ставила за мету нейтралізацію одного з «небезпечних» учасників руху.

Незважаючи на його стриманість у спровокованій ситуації, підтверджену свідченнями очевидців, Джемілєв був засуджений на 15 діб за хуліганство. У відповідь він оголосив голодування, і на дев'яту добу його у важкому стані випустили.

Через місяць, коли Мустафа ще не цілком видужав, його викликали на військові збори; медкомісія визнала його придатним. Йому не дозволили пройти повторний огляд у Ташкенті й надати довідки з ташкентської поліклініки, де він лікувався, а наказали з'явитися з речами через 2 години. Мустафа не виконав цього наказу, і наступного дня був заарештований за ухиляння від призову на військові збори. Він знову почав голодування. Справжньою причиною арешту були «оперативні відомості», що надійшли в КДБ, про нібито намір Джемілєва виїхати до Москви для передачі президенту США Ніксону петиції про проблему кримських татар.

19 липня 1974 року вироком народного суду Гулістана Мустафа Джемілєв був визнаний винним за статтею 199-1 КК Узбецької РСР і засуджений до 1 року позбавлення волі колонії суворого режиму. Покарання відбував у виправно-трудовій колонії Омська.

Органи поставили за мету сфабрикувати нову справу стосовно Джемілєва

З наближенням до закінчення терміну ставало зрозуміло, що органи поставили за мету сфабрикувати нову справу стосовно Джемілєва. У травні 1975 року наглядачі та оперативні працівники колонії вчинили огляд його речей, вилучивши особисті листи і зошити із записами англійською та німецькою мовами, а також кілька рукописів російською мовою, тексти яких не містили забороненої табірними правилами інформації.

У заяві на ім'я начальника табору і голови КДБ СРСР Юрія Андропова Джемілєв зажадав повернути йому вилучені папери. Але вже 4 червня 1975 року, за кілька днів до закінчення терміну ув'язнення, проти нього була порушена нова кримінальна справа за ознаками статті 190-1 КК РРФСР, заснована на свідченнях ув'язненого Володимира Дворянського. На знак протесту Мустафа Джемілєв оголосив голодування.

5 вересня 1975 року він зумів відправити з Омської в'язниці лист товаришеві:

«12 серпня стався такий інцидент. Того ранку, десь о 3-4 годині ночі, в камеру увійшов начальник в'язниці підполковник Суров. Він запитав, коли я збираюся завершити голодування, і, почувши, що я не збираюся, накинувся з образами. Казав, що він дізнався, який я негідник і антисовєтчик, і що наївно думати, ніби голодування допоможе мені вийти на свободу. На закінчення він оглянув камеру і, помітивши на стінах якісь написи, розпорядився, щоб мені видали щітку з вапном і щоб я замазав ці записи, хоча він прекрасно бачив за характером записів, що я до них відношення не маю, і бачив також, що я насилу тримаюся на ногах.

«Якщо не підкориться – покарайте!» – сказав він черговому наглядачеві. А покарання могло виражатися в тому, що в мене забрали б постіль і зачинили б відкидні нари, так що лежати довелося б на мокрій цементній підлозі.

Начальник сказав: «Нехай вішається, це навіть краще!»

Коли черговий натякнув йому вже в коридорі, що подібне свавілля може викликати з мого боку відчайдушну реакцію, начальник сказав: «Нехай вішається, це навіть краще!» – з цього я усвідомив собі, що моє самогубство розцінювалося в деяких колах, як найбажаніший результат».

Генерал-правозахисник Петро Григоренко просив адвоката Володимира Швейського передати Мустафі прохання всіх його друзів – припинити голодування. Джемілєв відповів, що він в принципі проти самокатування, але для нього голодування не тільки форма протесту, але й захист від можливих нових лжесвідків – сусідів по камері. Поки він голодує, його тримають в одиночній камері.

Петро Григоренко
Петро Григоренко

4 листопада 1975 року Григоренко звернувся із заявою до Прокурора РРФСР, що Мустафа Джемілєв утримується у вогкій камері, тримає голодування «на знак протесту проти необґрунтованого звинувачення і в цілях протидії підсадженню до нього лжесвідків». Генерал просив змінити Джемілєву запобіжний захід – утримання на будь-який інший, не пов'язаний з позбавленням волі, і висловив готовність поручитися за Джемілєва сам або знайти інших поручителів. 24 листопада з Омської прокуратури прийшла відмова.

У середині листопада 1975 року мати і брат Мустафи отримали побачення. Він був дуже слабкий, знепритомнів. 3 грудня батьки, чотири сестри і два брати Джемілєва звернулися до Міжнародного Червоного Хреста, до «Міжнародної Амністії», до керівників компартій із закликом врятувати Мустафу.

Голодування Мустафи Джемілєва при примусовому годуванні через зонд тривало цілих 303 дні. У цей період його ім'я стала широко відомою за межами СРСР.

Владі так і не вдалося розправитися з Мустафою Джемілєвим. Але на цей раз влада програла двічі – вона не тільки не змогла його знищити, але і, завдяки широкому резонансу у світі голодування Джемілєва, як ніколи відомою за межами СРСР стала національна проблема кримських татар.

Андрій Сахаров і Олена Боннер. 1975 рік
Андрій Сахаров і Олена Боннер. 1975 рік

Протягом декількох місяців голодування протесту з вимогою звільнення Мустафи Джемілєва виступили радянські дисиденти Петро Григоренко, Андрій Сахаров, Павло Литвинов, німецькі письменники – лауреат Нобелівської премії Генріх Белль і Карл Амері, французькі – Раймон Арон і П'єр Еммануель, чехословацькі – Ота Філіп і Габріель Лауб та багато інших. У США, Туреччині, Італії, Франції, Швеції були організовані комітети за звільнення Мустафи Джемілєва, куди входили найвизначніші громадські діячі, вчені, письменники та журналісти.

19 лютого 1976 року Андрій Сахаров і Петро Григоренко у телеграмі Президії XXV з'їзду КПРС писали: «Дев'ятий місяць голодує в Омській тюрмі Мустафа Джемілєв, заарештований за свідомо помилковим звинуваченням, учасник руху кримських татар за повернення з вигнання. Слідство закінчилося п'ять місяців тому. Суд затягується в розрахунку на смертельний результат. Рідні, друзі в тривозі за життя Мустафи. Неодноразово виникали чутки про його смерть. Ці чутки не спростовуються. У старого батька важкий серцевий напад, мати постійно в сльозах. Неодноразові прохання звільнити Мустафу до суду залишені без відповіді. З точки зору правосуддя утримання вмираючого під вартою безглузде і нелюдяне».

Анатолій Левітін-Краснов
Анатолій Левітін-Краснов

Релігійний письменник-емігрант Анатолій Левітін-Краснов надіслав послання Президенту Єгипту Анвару Садату і всім віруючим мусульманам із закликом виступити на захист Мустафа Джемілєва:

«Дорогі брати-мусульмани!

Я віруючий християнин, але нас з вами єднає віра в єдиного Бога – Бога любові і правди, який наказує нам допомагати своїм ближнім і суворо карає за егоїзм і байдужість. Мустафа – віруючий мусульманин... Невже ви залишите його в біді, чи Ви не допоможете стражденному побратимові?!

Протестуйте перед радянським урядом, допоможіть!».

14 квітня 1976 року, після декількох відкладань, в Омську почався суд над Мустафою Джемілєвим.

Зал засідання був заздалегідь заповнений людьми – публіка була спеціально підготовлена. У вестибюлі початку суду очікували родичі та друзі Мустафи. О 10 годині їм сказали, що місць в залі немає і пропустять тільки найближчих родичів Джемілєва: матір, сестру Васфіє, братів Асана і Анафі. Для участі та спостереження за перебігом процесу в Омськ прибув академік Андрій Сахаров разом з дружиною Оленою Боннер, а також активісти кримськотатарського руху – втім, в зал засідання їх не впустили.

Коли Мустафу відвозили, Андрій Дмитрович біг за машиною і кричав: «Тримайся, мій друже, тримайся». Сахаров вимагав побачення з Мустафою, щоб попросити його припинити голодування.

Згідно з обвинувальним висновком, «підставою до порушення справи стала та обставина, що Джемілєв в період з осені 1974 року до липня 1975 систематично в усній формі викладав ув'язненому В.Дворянському завідомо неправдиві вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад, а також виготовляв і поширював документи такого змісту». Йому інкримінувалося також написання та поширення (або підготовка до поширення) «наклепницьких документів».

Після допиту інших свідків стало зрозуміло, що слідство розвалюється буквально на очах

У перший же день суду Дворянський, на свідченнях якого будувалося звинувачення Джемілєва, відмовився від них, повідомивши, що дав свідчення під тиском співробітників КДБ. Старання прокурора «вирулити» хід процесу в потрібному слідству напрямку успіхом не увінчалися. Крім погроз, як сказав Дворянський, на нього діяли і обіцянками: обіцяли перевести в Узбекистан, передчасно звільнити, прилаштувати в університет. Після допиту інших свідків стало зрозуміло, що слідство розвалюється буквально на очах.

Незважаючи на багатомісячне голодування, Мустафа Джемілєв не зрадив своїх принципів і, як це було і упродовж інших процесів, використовував трибуну суду для вираження своїх поглядів:

«В обвинувальному висновку йдеться: «Незважаючи на те, що обвинуваченому добре відомо, що татарський народ, який раніше проживав в Криму, є рівноправним з усіма народами нашої країни, він в іншому документі, так званій «Декларації принципів національного руху кримських татар» закликає до «національного відродження» цього народу, зводить наклеп на реальні права кожної радянської людини вибирати місце проживання на свій розсуд»... Оскільки тут зачіпається один з головних аспектів кримськотатарського національного питання, я не вважаю за можливе відмовитися від розгляду цього пункту звинувачення. Вважаю, що суд має провести судове слідство і допитати необхідну кількість свідків, задавшись питанням: чи мають кримські татари рівні можливості прописатися і працевлаштуватися в Криму або ж вони піддаються дискримінації за національною ознакою? Свідками, звичайно, можуть бути тільки люди, які стикалися з цим питанням, тобто кримські татари, які намагалися прописатися і працевлаштуватися в Криму, серед них й ті, кому все ж вдалося прописатися... Тобто в цьому випадку звинувачення мало б довести, що цитоване ним твердження обвинуваченого є наклепницьким. Але оскільки воно ухилилося від цього свого обов'язку, то я не заперечую, щоб у цьому питанні тягар доведення був покладений на мене. Адже, якщо це справді судовий розгляд, а не щось інше, то обвинувачення має перевірятися. І якщо з'ясується, що в питанні прописки та працевлаштування кримських татар у Криму ніяких обмежень за національною ознакою не було і немає, то я готовий визнати себе винним у наклепі на радянський лад і покірно отримати найсуворіше покарання».

На наступний день у своєму останньому слові Мустафа Джемілєв викрив несправедливий характер суду, давши свою оцінку національному рухові кримських татар:

У КДБ завжди переоцінювали роль особистостей

«Мені залишається тепер сказати кілька слів про те, чого домагалися і чого не досягнуть організатори цієї справи. Першочерговим їхнім завданням є, звичайно, ізолювати мене ще на якийсь термін від моїх співвітчизників і однодумців, щоб я не міг взяти участь в національному русі свого народу і загальнодемократичному русі. У цьому зв'язку хочу зауважити, що в КДБ завжди переоцінювали роль особистостей. Національний рух – це наслідок того, що існує національне питання, яке вимагає справедливого рішення, а не результат пропаганди та діяльності окремих недоброзичливих до радянської влади індивідуумів, як це хочуть подати каральні органи. Тому я не сумніваюся в тому, що знайдеться достатньо людей, які займуть моє місце в русі й будуть виконувати свій національний обов'язок, можливо, набагато краще, ніж це намагався робити я».

Омський обласний суд засудив Мустафу Джемілєва до двох з половиною років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму.

Того ж дня родичам Мустафи дозволили побачення, яке проходило через подвійну скляну перегородку. Родичі сказали Мустафі, що всі його друзі, і серед них сім'я Григоренків і сім'я Сахарових, просять його припинити голодування. Це полегшить і касацію. Мати особливо вмовляла Мустафу – від себе і від його хворого батька. Мустафа погодився припинити голодування.

Письменник Лев Копелєв у статті-зверненні «Врятувати Мустафу Джемілєва!» 22 квітня написав: «Жахливий вирок має бути скасований, щоб врятувати життя Мустафи Джемілєва, щоб позбавити всіх нас – його співвітчизників і співгромадян – ганебної провини».

Але, незважаючи на численні звернення на захист Мустафи Джемілєва, він був висланий відбувати покарання на Далекий Схід, у табір суворого режиму «Приморський». Це був не останній його термін ув'язнення...

Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу

  • 16x9 Image

    Гульнара Бекірова

    Історик, кандидат політичних наук. До 2014 року працювала в Криму на кримськотатарському телеканалі ATR і викладала в Кримському інженерно-педагогічному університеті. З листопада 2014 року – автор історичної колонки «Сторінки кримської історії» на Крим.Реалії. Автор і ведуча програми  «Тарих седасы» («Голос історії») на телеканалі ATR, член Українського ПЕН-центру. Авторка десяти книг, сценарист шести документальних фільмів, безлічі статей і публікацій в українських та зарубіжних ЗМІ. Лауреат Міжнародної премії ім. Бекір Чобан-заде, фіналіст книжкового рейтингу «Книжка року-2017». Заступниця голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу.

XS
SM
MD
LG