Лев Абалкін: Убивство України

Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»

Розстріли Олега Калашникова і Олеся Бузини у Криму серйозного резонансу не викликали. Це стало зрозуміло вже в п'ятницю, 17 квітня, на наступний день після смерті журналіста. У той час, як центральні російські телеканали відкривали новинні випуски сюжетами про вбивства колишнього головреда газети «Сегодня» та екс-нардепа від Партії регіонів, демонструючи жахи «політичного терору» в Україні, кримські ЗМІ відверто ігнорували найгучніший інформаційний привід дня.

Так, всі місцеві медіа дружно розповсюдили заяву республіканської Державної ради зі стандартними фразами в дусі «під каток зачисток інакомислячих потрапили найбільш яскраві борці-антифашисти». Однак під дублюванням цих знеособлених формулювань ховалася звичайна відсутність інтересу до теми.

Звичайно, варто визнати, що і до, і після подій «кримської весни» Олеся Бузину і Олега Калашникова на півострові знали погано. Тому для пересічних жителів республіки вбивства «борців-антифашистів» стали лише частиною загального міфу про київську хунту і кровожерливих нацистів, що фінансуються світовими змовниками з уряду США, але ніяк не особистою трагедією.

Але сам факт байдужості до настільки серйозного новинного приводу змушує задуматися про те, в якій системі політичних координат сьогодні знаходяться кримчани. Адже очевидно, що вона кардинально відрізняється і від російської, і від української.

Розлогі орієнтири

Крим усе менше стежить за тим, то відбувається в Україні. Це пояснюється тим, що тут припинене мовлення українських каналів і заблокований доступ до більшості українських сайтів. А кримчан, які займаються цілеспрямованим пошуком новин про колишню батьківщину в першоджерелах, занадто мало для підтримки належного інформаційного фону.

Російські ж ЗМІ про Україну говорять майже, як про покійного: або погано, або нічого. Коли в компанії знайомих розмова ненароком заходить про події у Києві, вже через 5-10 хвилин в бесіді спливають останні тези, взяті на озброєння ВГТРК.

Якщо весь минулий рік ЗМІ співали про «геноцид», що проводиться на Донбасі «Правим сектором», Національною гвардією або ВСУ (для багатьох кримчан це синоніми), то тепер медіа віщають про більш містке поняття свавілля, заражаючи населення півострова отруйним скепсисом відносно всього, що діється на північ від Перекопу.

Ця зміна пластинки продиктована бажанням Кремля довести росіянам (і, насамперед, жителям півострова), що Україна не є повноцінною державою, а тому нічого хорошого там апріорі відбуватися не може.

У наявності справжня інформаційна війна, яка, як водиться, найболючіше б'є по мирному населенню. ЗМІ методично нав'язують кримчанам, що їх власна неповноцінність меркне в порівнянні з нібито катастрофічним становищем українців. В результаті півострів, звиклий до конкуренції олігархічних медіа, просто вимикається з «міжнародного» порядку денного, концентруючись на місцевих проблемах.

Саме тому новини про Україну мало кого цікавлять. Адже зрозуміло ж, що якщо когось убили, значить, це зробили «фашистські елементи». Якщо щось ухвалили, значить, точно з-під палиці Держдепу і, звичайно, в інтересах тих же «фашистських елементів». Якщо щось сказали, то, природно, проти нас.

Риторика російських ЗМІ незмінна. А раз дощ іде вічно, який сенс дивитися прогноз?

Ось чому новини, які раніше могли поставити півострів на вуха, зараз нікого не вражають. Якщо навіть заборона Києва на використання комуністичної символіки, так гаряче любленої в Криму, не торкнула жителів республіки, то що вже говорити про все інше?

Концентрація на місцевості

Очевидно, що Україну в Криму вбивають – і не тільки як тему, але і як перспективну життєву стратегію для населення.

Єдиний спосіб зупинити цю інформаційну атаку на поразку – акцентувати увагу кримчан на можливостях, які їм може дати українська держава. Чому?

Всім зрозуміло, що повернути півострів до складу України силою просто нереально. Дипломатичний сценарій боротьби, на жаль, також поки не вселяє особливих надій.

Значить, залишається тільки гра перспектив. А перемогу в ній завжди буде одержувати не той, хто грає м'язами і ухвалює жорсткі рішення, а той, хто заручається підтримкою стійких лояльних груп.

А ось з останнім у Києва є проблеми. Поки Україні вдалося роздобути лише одного серйозного союзника – лідерів кримськотатарського національного руху. Але це скоріше заслуга самої кримськотатарської еліти, якій вдається ще хоч якось утримувати фокус уваги свого народу на питаннях української державності лише завдяки власним політичним стратегіям.

Але і тут все далеко не гладко, адже кримські політики, які переїхали до Києва, майже одноголосно виступають за тотальну блокаду півострова. Про це неодноразово говорив Мустафа Джемілєв, якого підтримував і Андрій Сенченко.

Але такі заходи могли мати дію рік або хоча б півроку тому, під час чергового військового загострення на Донбасі. Зараз же, враховуючи абсолютну негативність України в свідомості пересічних кримчан, вдаватися до неї вже не можна. Час силових рішень безповоротно втрачений.

Крім того, блокада спричинить падіння продажів багатьох сільськогосподарських організацій та виробників харчових товарів, пов'язаних з українською владою. Це економічний ризик в умовах кризи, який насправді нікому не потрібний.

Але є й ідеологічний. Зараз зв'язок півострова з Києвом, який все слабшає, скріплює тільки наявність українських продуктів на полицях кримських магазинів. Так що позбавляти республіку, мабуть, основного атрибуту українського життя в і без того мізерній інформаційній атмосфері ніяк не можна.

Українські назви на полицях магазинів – найбільш красномовний аргумент в питанні про те, хто насправді годує республіку.

Отже, зберегти інтерес півострова до України можна лише шляхом створення перспектив для місцевої молоді, спрощення кваліфікаційних процедур і розробки державних програм для підтримки кримчан, які займаються просвітницькою, інформаційною та культурною діяльністю на території автономії (хай і в рамках законодавства РФ – аби не було цієї гнітючої порожнечі).

В іншому випадку Україна дуже скоро зникне зі свідомості жителів Криму як державний концепт. І ось тоді ми ризикуємо по-справжньому втратити півострів.

Лев Абалкін, кримський політолог

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції