Вже на самому початку війни – в листопаді 1941 року – велика частина Криму була окупована, а в травні та липні 1942 року, після падіння Керчі та Севастополя відповідно, півострів опинився в окупації повністю. Потяглися довгі та страшні дні і ночі...
Як же управляла Кримом німецька окупаційна влада?
Уже в листопаді 1941 року в Сімферополі провели реєстрацію всього дорослого населення. У місті на паспортах радянського зразка ставили штампи про нову прописку за місцем проживання при ділянках поліції. У селі все населення також зареєструвалося.
Ходіння містом і до найближчих населених пунктів дозволялося з 6-00 до 20-00. Контроль над цим був покладений на органи політичного управління. Міра покарання за порушення режиму пересування – розстріл на місці. Рух між селами був заборонений, на вихід із села видавались довідки, суворо обмежені в часі. З часом режим пересування посилився – пересування з одного населеного пункту до іншого було заборонено.
У селі, крім старост і поліцейських, був запроваджений інститут кругової поруки у вигляді п'ятидворок – на кожні п'ять дворів призначали відповідальну особу, що користувалась довірою окупаційної влади, до обов'язків якої входила регулярна перевірка жителів і «ловля» сторонніх осіб. У населених пунктах не рідкістю були нічні облави і патрулювання. Люди були настільки залякані, що боялися приймати у себе навіть найближчих родичів.
Спочатку родичам військовополонених «з місцевого населення» дозволялось брати їх на поруки – із санкції німецького командування. Для таких військовополонених був передбачений вільний режим роботи і пересування. Решта військовополонені перебували в таборах, які охороняли німецькі солдати. Пізніше всіх військовополонених, включно з раніше відпущеними по домівках, німці брали на облік, видавали їм німецькі військові квитки, мобілізуючи в армію, на оборонні роботи до Німеччини.
Серед населення всіляко пропагувався і заохочувався виїзд до Німеччини – в газеті окупаційної влади «Голос Криму» регулярно публікувались матеріали про щасливе життя тих, що виїхали та їхні листи. Проте охочих відправитись до Німеччини, вочевидь, було небагато.
У розвідному донесенні Центрального Штабу Партизанського руху зберігся наступний епізод: «За даними від 22 травня 1942 року з Сімферополя окупанти проводять насильницьке відправлення жінок на роботу до Німеччини. Жінки всіляко чинять опір, вдаються до різних засобів, щоб не потрапити на каторжні роботи, накладають на себе руки або калічать себе, п'ють настій тютюну або курять чай, аби захворіти. На початку травня напередодні одного з чергових відправлень 12 жінок наклали на себе руки (3 кинулися під потяг, 2 під автомашини, 3 викинулися з вікна збірного пункту, із 3-го поверху, 2 повісилися і отруїлися)».
За даними на грудень 1942 року, вербування добровольців для відправлення до Німеччини повністю провалилось. У Сейтлерському районі у вересні замість планованих 800 осіб відправили лише 200, причому всіх насильно. У листопаді того ж року замість 400 осіб на роботу поїхали тільки 9. Через непопулярність цих заходів регулярно проводили насильницьку мобілізацію для відправлення до Німеччини працездатних чоловіків і жінок віком від 16 до 40 років.
Згідно з даними партизан, у період окупації в Сімферополі не припинили своєї роботи «з повним навантаженням» колишній завод «Жовтень», швейна фабрика, маслозавод, рибоконсервний завод, дрібні артелі з виробництва ширвжитку; частково був відновлений металлоремонтний завод, а авторемонтний перейшов на обслуговування потреб німецької армії. Однак нові підприємства в місті не будувалися. У Феодосії працювала тютюнова фабрика, в Ялті – лісопильний завод.
За відомостями розвіддонесень штабу партизанського руху: «Після окупації міста робітники і службовці довгий час уникали вступу на роботу, і лише після проведення суцільної реєстрації була організована оплата праці. Гроші виплачують так: половина – держзнаками, половина – німецькими марками. Зарплата – один раз на місяць. Система відпусток подібна до нашої. Громадяни обох статей з 14-річного віку зобов'язані відпрацювати державі 28 днів трудової повинності. Робочий день з 9 до 17 із перервою на годину. При кожному підприємстві є їдальня міської управи. Робітники і службовці прикріплені до магазинів, які видають хліб 300 грам і 100 – утриманцям».
Згідно з тим самим джерелом, «шосейні дороги приведені до хорошого стану. Залізниця працює безперебійно. Житловий фонд міста знаходиться в експлуатації міського управління, зруйновані будинки ремонтують. Звільнені квартири надають лише з дозволу міського житлового фонду: квартирна плата і система сплати за комунальні послуги залишена наша, тобто від розміру зарплати».
Система землеустрою зазнала незначних змін. Радгоспи перейменували у «держхози», але структура роботи залишилася та ж, що і до війни. Одноосібне використання землі було не заборонено. Посівні площі в 1942-му збільшились відносно 1941 року, але якість посівів була низька. Населення всіма силами намагалось приховувати зерно та інші культури. Один із заходів покарання за це – розстріл голови сімейства, сім'я при цьому виселялася.
Податки з громад, держхозів стягувались із зернових і технічних культур у наступному еквіваленті: весь урожай вилучався, за винятком 3 кг зерна на місяць на утриманця і 9 кг – на працюючого. Податок із присадибної ділянки не стягувався. Садові та городницькі культури вилучалися для армії. Встановили податок із кожного громадянина, починаючи з 14-річного віку – 80 рублів на рік і 100 рублів за собаку.
Становище населення було важким – причому, як міського, так і сільського.
У містах відчинили 23 початкові, а також українські та кримськотатарські школи
Населення по селам не забезпечувалося ніяким продовольством і могло розраховувати лише на власні сили. При окупації Криму німцями курс рубля був знижений в 10 разів. У містах була приватна торгівля: комісійні магазини, ларьки приватних осіб. Поряд із цим міське управління відкрило свої продуктові магазини, в яких хліб видавали за картками. Процвітала спекуляція.
У містах відчинили 23 початкові, а також українські та кримськотатарські школи, кілька курсів німецької мови. Навчання в російських школах велось за дореволюційними підручниками, але з обов'язковим вивченням німецької. Інститути та технікуми не працювали, проте функціонували ремісничі та комерційні училища.
У Сімферополі працював міський театр за участю позмінно української, російської та кримськотатарської труп. У кінотеатрах показували німецькі фільми в російському перекладі. Частково відновили Херсонеський музей, оформили виставку «Татарська культура і мистецтво. Звичаї та вдачі», «Караїмське мистецтво». У Сімферополі діяла бібліотека.
Система охорони здоров'я була така. У місті існували поліклініки (плата за прийом – 3 рубля, в селі – продуктами; плата за ліжко в лікарні – 15 рублів за добу). Всі медустанови фінансувалися відділами Міського управління. За повідомленням розвідзведення ЦШПД: «Населення найбільше звертається з питань захворюваності на дизентерію та венеричні хвороби. Боротьба із проституцією не ведеться. Слід зазначити, що окремі морально нестійкі жінки за продукти харчування, які щедро роздають німецькі та румунські солдаи, торгують своїм тілом».
Ключове питання – яке було ставлення населення до окупантів.
Питання це сьогодні навряд чи можливо висвітлити досить докладно – через відсутність репрезентативного масиву джерел. Але цілком очевидно, що для більшості населення ключовою емоцією був страх, а основним настроєм – ненависть до окупантів (не так патріотичної, як психологічної властивості – окупанти порушили природний, для багатьох якщо не комфортний, то звичний життєвий уклад і вже цим викликали неприязні почуття).
Кримським татарам лояльність і особливу прихильність до окупаційної влади приписували як партизанські керівники, так і німецька влада. Однак цілком очевидно, що кримськотатарська спільнота ідеологічно була аж ніяк не однорідною. Тому необхідно диференціювати уявлення і ставлення до окупантів:
1) діячів тієї частини національної еліти (у тому числі емігрантської), чиї переконання сформувались під час краху Російської імперії під впливом ідей відродження національної кримськотатарської державності (з деякою часткою умовності це покоління можна назвати «дітьми I Курултаю», в офіційному радянському дискурсі вони пойменовані як «мілліфірковці», «буржуазні татарські націоналісти»);
2) основного кримськотатарського населення;
3) прошарку партійно-комуністичної верхівки, який до моменту війни був у кримських татар досить великим.
Подивимося, як ішли справи в рамках цих груп.
Ні про які симпатії до Сталіна і соціалізму в його втіленні говорити в даному випадку не доводиться
Багато з тих, кого ми віднесли до першої групи, пов'язували з приходом німців надії на відродження національної державності та національних інститутів – тобто те, що не відбулося внаслідок встановлення Радянської влади в Криму. Зрозуміло, ні про які симпатії до Сталіна і соціалізму в його втіленні говорити в даному випадку не доводиться. Серед незадоволених були і ті, хто в 1920-1930 роках зазнав репресій – багато з них якщо спочатку і плекали ілюзії щодо радянського соціалізму, то під впливом того, що з ними сталось, погляди свої переглянули.
Протилежний за своїми поглядами полюс національної свідомості представляла партійна еліта. Ментально кримськотатарські комуністи нічим не відрізнялись від своїх побратимів по партії інших національностей і настільки ж свято були віддані справі Леніна-Сталіна (переконання багатьох комуністів кримських татар піддались ґрунтовній ревізії під впливом пізніших подій – депортації кримськотатарського народу 1944 року, сприйнятої усіма без винятку кримськими татарами як національна катастрофа).
Що стосується основної маси кримських татар, то їх «ідейність» значною мірою визначалась проблемою виживання – найактуальнішою в умовах окупованого Криму. Те, що називали лояльністю до окупантів, було не інакше як страхом, особливо якщо врахувати ту обставину, що вже з середини 1942 політика протекціонізму щодо кримських татар, спочатку продекларована німецькими окупаційними властями, стала сходити нанівець (сумнівно, що вона взагалі відчувалась кримськотатарським населенням).
Два свідчення очевидців об'єктивно відображають взаємини німців і основного населення кримських татар: «Кілька разів була тривога: на горах начебто партизани вбили двох німців, сказали, що якщо підтвердиться – 40 осіб підлітків-хлопчиків розстріляють. Німці побігли дізнаватися, чутка не підтвердилася. Обійшлося. Половину нашого будинку займав німецький офіцер зі своїм денщиком. Наші мами як вогню боялися німців, оберігали від них дітей – не дай Бог, когось розстріляють. Денщик офіцера мало не розстріляв мого молодшого брата Оздеміра, якому було три роки: йому не сподобалося, що брат заплакав – його начальник спав. Денщик вже направив дуло пістолета, мама встигла схопити і обійняти сина, і сказала: «Убийте краще мене». Мама на все життя запам'ятала цей випадок і часто згадувала його» (Касиде Бекірова).
«Одного разу німці зібрали всіх жителів села Айтодор. На ніч закрили всіх у коморі. На ранок відправили всіх із фашистським обозом. Ми, діти, їхали на возах, а старші йшли пішки. На дорозі по коліно сніг. Хвора мама (у неї боліли ноги) залишилася позаду. Це побачив вершник-офіцер і погнав свого коня прямо на маму, щоб скинути її з гори. Ми, діти, почали кричати і плакати. Мама вчепилася в тоненьке дерево і прямо з-під ніг коня на четвереньках виповзла. Прибігла до воза. Офіцер сказився і вискочив перед обозом. Тут його наздогнала куля партизан, які сиділи в засідці», – згадує Наріман Мамутов.
Таким чином, найточнішим буде визначити настрій більшості населення, включно з кримськими татарами, як політичну індиферентність – що цілком природно для «людини з петлею на шиї», – а саме такий образ напрошується, коли намагаєшся осмислити життя кримчан в окупації.
У міру того, як війна наближалась до свого екватора, посилювався терор і тиск на місцеве населення з боку окупантів, байдужість змінювалася зростанням невдоволення і протестних настроїв.
Показовим у цьому сенсі наступний уривок з розвідзведення Центрального Штабу Партизанського руху від 16 грудня 1942:
«5. Серед румунських солдатів ідуть розмови про те, що війна набридла, а кінця ще не видно. За такі розмови багато солдатів заарештовані.
6. За агентурними даними, німці у Криму розстріляли, закатували і відвезли до Німеччини близько 70 тисяч осіб населення (близько 10 ешелонів). У Керчі розстріляли 7 тисяч осіб, у Сімферополі – 12 тисяч, у Феодосії – близько 2,5 тисяч осіб, у Севастополі – 12 тисяч...
У містах панує безробіття. Населення голодує... У селян німці забирають хліб, худобу, птицю та інші продукти і відправляють до Німеччини...
У селі Отузи німці запропонували громаді видати групу дівчат для відправлення до будинків терпимості
Німці стали застосовувати репресії до татар, накладати податки. У селі Отузи (Судакський район) німці запропонували громаді видати групу дівчат для відправлення до будинків терпимості. Жителі цього села, в тому числі «самооборонці», сховали всіх дівчат і в будинки терпимості не відправили. Німецьке командування роззброїло дружину самооборонців і всіх дружинників перепороло шомполами.
В селі Нижній Тайган викликані 30 татар відмовилися вступити до загонів самооборони. Німецьке командування обіцяло селянам-татарам видати 10% сіна від прибраного сінокосу. Коли сіно прибрали, німці все, до клаптика, забрали для потреб армії.
Серед татарського населення зростає невдоволення до німецьких окупантів і ростуть симпатії до партизанів. Населення з нетерпінням чекає приходу Червоної Армії».
Окупаційний режим німецьких військ виявив, наскільки великими були внутрішні протиріччя і проблеми в різних регіонах СРСР, у тому числі у Криму. До пори до часу вони не виявлялися і замовчувалися, але в екстремальній ситуації, в ситуації серйозного випробування оголилися, і це значною мірою стало результатом сталінської політики в передвоєнний період.
Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу
