Доступність посилання

ТОП новини

Настя Дрозд: Крим, що застряг у минулому


Пам'ятник Леніну на центральній площі Сімферополя

Я з дитинства терпіти не могла «совкової» спадщини і всього, що з нею пов'язане. Чи це передалося з генами від розкуркулених родичів, чи це звичайний здоровий глузд. Але на рівні підкірки я завжди знала, що слова «комунізм», «ленінізм», «сталінізм» і тому подібні не несуть в собі нічого доброго. Мене досі вивертає, коли бачу совковий ремонт, портрети вождів тоталітаризму, першотравневих демонстрацій трудящих, саморобних серветок і їдалень а-ля СРСР. І, на відміну від сьогоднішнього Криму, в моєму дитинстві багато десятирічних дітей відчували неприязнь до всього цього як до чогось бридкого.

Одна замальовка. Коли я вчилася в школі, а це було саме в 90-х, її директриса була справжнісінькою алкоголічкою, з тих, що вічно ходять з опухлими обличчями і червоними носами. Їй було наплювати на школу, вона пропивала гроші, які надходили для дітей, – і ніхто не міг на неї вплинути. Це сприймалося всіма як радянська норма. І, що характерно, незважаючи на постперебудовний час, у школі все ще стояв величезний бюст Леніна. Прямо у вестибюлі. Діти його ненавиділи і вважали «відстоєм». Тому йому завжди діставалося. То одне домалюють, то інше, то підкладуть якийсь неприємний для прибиральниці подарунок. Тоді здавалося, що цей Ленін – свого роду гальмо в розвитку школи, що саме він винний у її неспроможності.

По суті, що таке пам'ятник? Це данина минулому. Пам'ятники зводять тільки тому, кого поважають, перед ким схиляються. Ці сталіни і леніни є для всіх ніби нагадуванням про те, що є нормою. А наявність таких пам'ятників – свого роду індикатор незрілості суспільства

Напевно, ці, на перший погляд, наївні дитячі думки не були позбавлені сенсу. По суті, що таке пам'ятник? Це данина минулому. Пам'ятники зводять тільки тому, кого поважають, перед ким схиляються. (Є й випадки, коли пам'ятники зводили чумі, але це вже інша історія, заснована на страхах, що вона повернеться.) Ці сталіни і леніни є для всіх ніби нагадуванням про те, що є нормою. А наявність таких пам'ятників – свого роду індикатор незрілості суспільства. Тому я вважаю, що символи тоталітаризму, там, де вони наявні, дійсно, стримують рух вперед.

Коли я перейшла в дев'ятий клас, у школи з'явився новий директор. Відносно молодий, передовий, працьовитий і... найперше, що він зробив, дав розпорядження прибрати Леніна. Дитячій радості не було меж. Нарешті ми перестали бути «відстійною» школою комуністичної спадщини. І після цього закрутилося. У школі зробили повний ремонт, завезли сучасні меблі, директор особисто фарбував паркани, трудовиків змусив їх зварювати, фізкультурники теж допомагали, дітей залучили збирати листя (і це був чи не єдиний раз, коли всі не філонили). Школа одна з перших у Сімферополі отримала свій надійний паркан. Відкрилася маса секцій та факультативів, частину з яких вів новий директор. Він навіть попросив дітей заповнити анкети з побажаннями про те, якою б вони хотіли бачити школу. І вона почала набувати вигляду дитячої мрії. Але все почалося саме з Леніна...

Після цього я ще 15 років мріяла, щоб подібні пам'ятники зникли в усій країні, щоб вона не була такою «відстійною». І коли під час євромайдану і після нього комуністичних ідолів стали зносити, у мене з'явилося відчуття, що хоч це і відбувається не зовсім так, як мало б (тобто чинно і за законом), все ж це показник: люди зачекалися змін і готові до них.

Пам'ятається, після цього в Сімферополі кримські татари вийшли на мітинг, на якому зажадали від влади санкціонованого знесення пам'ятника вождю тоталітаризму. А його, за великим рахунком, потрібно було зносити не тільки перед Радміном, а по всьому Криму. Роботи було б дуже багато, адже Крим був зоопарком комунізму, і пам'ятники були наставлені всюди. Я раділа тому, що і в Сімферополі скоро їх приберуть, а після цього почнеться глобальна реконструкція всього і вся. Але, як ми пам'ятаємо, багато людей на півострові виявилися психологічно недостатньо зрілими, щоб підтримати цю ідею. І Крим вивалився із зароджуваного демократичного суспільства в Україні.

За логікою розвитку подій, за падінням всіх пам'ятників, які на ментальному рівні стримують розвиток територій, де вони стоять, має початися рух уперед

Тепер у моїй країні, в якій я, як і раніше, живу, хоч вже і не в Криму, всі ці процеси стали санкціонованими. Нарешті Верховна Рада на законодавчому рівні заборонила пам'ятники тоталітаризму і пропаганду комунізму. За логікою розвитку подій, за падінням всіх пам'ятників, які на ментальному рівні стримують розвиток територій, де вони стоять, має початися рух уперед. Звичайно, складно уявити розвиток в умовах війни, але він все одно буде, тому що війна не може тривати вічно. Своїми рухами тіла на нашу адресу Путін просто притримав нашу еволюцію (до речі, разом зі своєю), але не скасував її. І, думаю, чекати ще 15 років для того, щоб жити в нормальній країні, мені не доведеться.

Але потрібно визнати: цього розвитку не буде в Криму. Старі кадри в політиці і незріла частина населення потягнули його назад у тоталітарну прірву. Я прекрасно знаю, чому це сталося: страх невідомого, небажання вдосконалюватися, побоювання хворобливих трансформацій. Усі ці причини можна зрозуміти, але від цього вони не стають менш ганебними.

Можливо, років через 30-40 Крим отямиться. Але це буде тільки після того, як він виявиться на самому дні, а Україна стане квітучою європейською країною, в якій від Леніна і Сталіна залишиться тільки один великий парк-музей, куди звезуть усі пам'ятники, щоб надалі показувати туристам і нагадувати світові про те, що за позбавлення від комуністичної спадщини ми заплатили найвищу ціну.

Настя Дрозд, блогер, кримчанка

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG