Доступність посилання

ТОП новини

Спогади депортованої: Батько на фронті був, а ми зрадники?!


Депортована кримчанка Абібе Мустафаєва з фотографією загиблого батька

Чорноморський район – Акуратно вибілений, чистий і доглянутий будиночок в одному із сіл Чорноморського району. Його господиня – Абібе Мустафаєва – вийшла зустрічати нас на поріг. Цій енергійній, товариській жінці навряд чи можна дати 80 років. Зовсім недавно вона відзначила ювілей у великій і дружній родині. За своє життя тендітна Абібе-ханум встигла пережити багато чого – смерть близьких і рідних людей, депортацію і життя на чужині. Після – нелегкий шлях повернення додому, на Батьківщину, до Криму.

Її історія, як і історії тисяч інших кримськотатарських сімей, які пережили депортацію, не залишають нікого байдужим. Абібе Мустафаєва народилася в 1935 році, в Акшейхскому (нині Роздольненський – прим. авт.) районі. У сім'ї, розповідає наша співрозмовниця, було четверо дітей. Як тільки нацисти напали на Радянський Союз 22 червня 1941 року, її батько – К'уртаджи Мустафаєв вже в цей день пішов на фронт.

«Коли війна настала, батько 22 червня поїхав на фронт. Дійшов до самої Німеччини, його поранило в ногу. Він лежав у шпиталі. Після цього його нога стала коротшою за іншу. І до нас, до Криму, він приїхати вже тоді не міг, тому що ми тут були в німецькій окупації, і до нас доїхати йому ніяк не можна було. Ми його побачили лише один раз, через три з половиною роки після початку війни. Він приїжджав до нас в Узбекистан, куди нас вислали під час депортації 18 травня», – згадує Абібе-ханум.

Депортацію сім'я Мустафаєвих застала вдома. Четверо дітей разом із матір'ю за 15 хвилин опинилися на вулиці, без їжі, води й одягу. Все, що вдалося взяти з собою – це три теплих ватних ковдри.

«18 травня, 44-й рік. Світанок. Гучний стукіт у двері. Мама підбігає до мене, каже: «Абібе, доню, там хтось прийшов». Ми разом з нею вийшли, а там солдати з автоматами. Увірвалися в будинок, стали все перевертати, щось шукати. Правда, що, так ми і не зрозуміли. А після – сказали всім зібратися і вийти геть із дому. Ми хто в чому – у двір. І тут один із солдатів, який у цей момент читав листи батька з фронту, сказав мамі взяти з собою що-небудь з речей. А мама моя йому відповідає: «Навіщо нам речі. Ви ж нас зараз за край села виведете і розстріляєте, як євреїв розстріляли». Після тихих слів солдат у будинок забіг, схопив перше, що трапилося під руки, – це були три теплих ковдри, і віддав мамі, при цьому сказавши, що нас чекає довгий шлях», – не стримуючи сліз, розповідає Абібе-апте.

«Плакала і просила шматочок хліба»

Після, згадує жінка, кілька тижнів у дорозі. Без води і пиття: «Помирали. Народжувалися. Все було в цьому вагоні за той час, поки ми до Узбекистану доїхали. Нас туди заштовхали, як худобу і як з худобою поводилися».

Середня Азія зустріла корінний кримський народ непривітно. Радянська пропаганда розповіла місцевому населенню про «зрадників» і «людожерів», яких везуть з півострова.

«Коли привезли, узбеки нас боялися. Діти закидали камінням. Тільки лише потім, побачивши, що наші старі читають Коран, вони нас прийняли, сказали: «О, Аллах, та це ж мусульмани, такі ж, як ми». І вже після цього стали з нами спілкуватися, в чомусь допомагати. Прості люди добре ставилися, чого не скажеш про комендантів».

Уже тоді 10-річна Абібе разом з матір'ю влаштувалася на роботу, в колгосп. Пололи грядки, доглядали за овочами. Молодші діти в цей час перебували самі в бараках. У перші роки після депортації кримські татари голодували. Особливо страшно було бачити, як з голоду вмирали діти, згадує жінка.

«Моїй молодшій сестричці було 4 рочки, коли нас вислали з Криму. Вона не могла їсти ту мамалигу – бурду, якою нас годували. Вона весь час плакала і просила у мами маленький шматочок хліба. А нам взяти його ніде було. Так вона і померла в 1946 році з голоду. Хіба можна таке забути і пробачити?!», – плачучи, розповідає бабуся.

«Ніколи не прощу Сталіна»

Звістка про закінчення війни застала дочку і дружину К'уртаджи Мустафаєва в полі. Тоді їхній радості не було меж. «Нам, коли прибігли, сказали, що війна закінчилася, мама підійшла до мене, обняла і заплакала. Каже, що «нарешті тато наш повернеться, ти більше не будеш тут мучитися, в полях працювати, зможеш ходити нормально в школу». У той момент ми ще не знали, що наш батько загинув у лютому 1945-го в Німеччині, і похований він теж там».

Коли наша розмова заходить про Сталіна і його роль в депортації, Абібе-ханум не стримує емоцій і починає плакати. «Я його (Сталіна – прим.авт.) не пробачу ніколи! Мій батько воював, захищав Радянський Союз, а ми, його сім'я, зрадники за це?! Моя мама померла зрадником, братик помер зрадником, моя сестричка – зрадник?! У чому провина 4-річної дитини? Який це зрадник?! Це не прощається і не забувається ніколи. Все, що ми пережили, ніколи не забуду. До самої смерті пам'ятатиму».

Абібе-ханум ще довго розповідала нам про важке повернення та облаштування в Криму. Про свою сім'ю і долю свого народу. Ця маленька, тендітна 80-річна жінка плакала і згадувала тих, кого втратила і вже ніколи не поверне. Але найбільше бабуся Абібе турбувалася про майбутнє свого народу, на долю якого нині знову випало нелегке випробування – життя в умовах російського Криму.

XS
SM
MD
LG