Доступність посилання

ТОП новини

Олег Панфілов: Країна інстинктів


Олег Панфілов

Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»

Є в світі країна інстинктів: там раз на рік, 8 березня, всі люблять жінок, раз на рік усі люблять чоловіків, раз на рік усі люблять ветеранів. Є величезна кількість інших свят – від дня шахтаря, до дня працівника комунального господарства. В пору становлення радянської влади це було зрозуміло – більшовики хотіли замінити численні релігійні свята своїми – професійно соціалістичними. Країна жила інстинктами – раз на рік можна було собі дозволити все – «гуляти, так гуляти».

Враховуючи національні традиції, в день шахтаря медвитверезники не повинні були забирати шахтарів, у день працівника легкої промисловості – ткаль і швачок-мотористок. Зі швачками було простіше – навряд чи вони напивалися «до смерті», складніше із шахтарями та працівниками важкої промисловості: вони, люди фізичної праці, звикли розслаблятися в один спосіб – не за комп'ютером або в далеких подорожах. У радянських людей вироблений дивовижний інстинкт на свята. Причому, не на змістовну частину, а хронологічну. У певний день усім радіти і святкувати – «ну що, по маленькій, не вистачить – магазин поруч». Інстинкт вироблявся роками, прямо з 1917 року.

Пояснень цієї дивної традиції має бути багато. На очі потрапила фотографія, зроблена ввечері 9 травня цього року – сміттєвий контейнер, у якому звалені «георгіївські» стрічки, вони в контейнері і купою на землі. Інстинкту святкувати День перемоги вистачило тільки на кілька годин – всі зовнішні ознаки свята набридли, їх можна викинути. Тільки не питайте, що конкретно відзначали – переважна більшість радянських людей практично нічого не знає про Другу світову війну, трохи тільки про її радянську частину – Велику Вітчизняну. І зовсім не здогадуються, що Великою Вітчизняною вона називається неправильно: Вітчизна – це межі твоєї країни, але коли Радянська армія пішла «визволяти», точніше захоплювати Східну Європу, то по-справжньому «вітчизняна» війна закінчилася влітку 1944 року, коли війська перейшли радянський кордон.

Коли імператор Олександр II підписав Маніфест про скасування, у різних частинах Росії почалися заворушення – раби не хотіли бути вільними, вони хотіли жити в умовах простих низинних інстинктів: любить – не любить, поб'є – приголубить

Інстинкт росіянина складно розуміти, але не важко пояснити. Не буду йти вглиб століть, копатися у складних стосунках між монгольськими воїнами і жителями Середньоросійської височини, досить спробувати зрозуміти, що сталося з росіянами за 300 років кріпосного права. Кріпаки були рабами – прав ніяких, до обов'язку входила тільки робота, іноді розважання пана та його сім'ї. Кріпаки працювали стільки, скільки скаже пан, погано працювали – сікли на стайні, добре працювали – могли заохотити пряником. Оскільки у рабів не було прав, то з ними чинили так, як заманеться: можна в карти програти, можна подарувати, можна дівку-кріпачку в баньку взяти, а завагітніє – видати за старого кріпака, теж розвага.

Кріпацтво скасували всього 154 роки тому. Коли імператор Олександр II підписав Маніфест про скасування, у різних частинах Росії почалися заворушення – раби не хотіли бути вільними, вони хотіли жити в умовах простих низинних інстинктів: любить – не любить, поб'є – приголубить. При свободі треба думати своєю головою – де знайти роботу, як її виконувати, як жити далі. Російські послужливість і чиношанування – звідти, із кріпацтва, ще кілька десятиліть колишні раби звикали до вольниці. Тому, коли прийшли більшовики, всього через 56 років, тобто через два покоління, необхідність у міцному господарі з сильною рукою ще зберігалася.

Більшовикам залишалося небагато: кілька сотень тисяч чоловік перестріляти, стільки ж відправити до в'язниці і все – суспільство нових людей зі старими традиціями готове. Їх можна назвати абсолютно точно – «радянські кріпаки». Забігаючи вперед, можу точно так само пояснити популярність Путіна – 9 років Єльцина і проголошення якоїсь свободи і демократії так остогидло кріпакам, що вони із задоволенням прийняли б кого завгодно, навіть цю неписьменну і сіру людину. З тієї ж причини радянські кріпаки раніше не любили і Горбачова, особливого його чарівну дружину.

Взагалі історикам корисно знати арифметику, щоб іноді складати дати і періоди, щоб зрозуміти – змогли б, наприклад, кріпаки 19 століття стати вільними, коли в Росії були імператори і не було Конституції? Це був дуже маленький період до більшовизму, який став ще більш репресивним і жорстким, ніж «кривавий царизм», який проклинався ними. Оскільки у формуванні інстинкту важливу роль відіграє не тільки час, а й виховання, то легко зрозуміти, чому інстинкт не змінювався – просто не вистачало часу на перевиховання покоління і воно передавало свої інстинкти нащадкам. Та й утворюватися, чесно кажучи, ніде було. Від ординських рабів до кріпосного права, від кріпосного права – до більшовизму, від більшовизму – до путінізму. Між цими періодами були невеликі відрізки часу, яких не вистачало на формування вільного суспільства з вільними людьми.

Оскільки в царський час частина інстинктів була пов'язані з православ'ям, то в більшовизмі все життя радянських людей залежало від ступеня вождизму. Ленін був трибунним базікою-казкарем, потім прийшов диктатор Сталін, потім веселун Хрущов, потім балагур і орденофіл Брежнєв. Радянський народ їх по-різному любив, але насправді, як тільки черговий радянський керівник давав слабину, то над ним починали сміятися. Наприклад, над Хрущовим і його кукурудзою. Або над Брежнєвим і його панською поважністю і колекцією автомобілів. В інстинктивному розумінні радянських людей вождь або диктатор, тобто, пан, мав бути в кітелі, чоботях і не соромитися заарештовувати, садити і розстрілювати.

Якщо який-небудь політолог спробує припустити, що з відходом Путіна і з приходом до влади якогось ліберала в Росії що-небудь зміниться, подивіться йому в очі – чи здоровий він?

Найімовірніше, чекісти, які привели за руку сірого нетяму Путіна, пам'ятали цю інстинктивну особливість росіян. І ось Путін вже вождь, рубає рукою як шаблею, робить страшні очі, лає вічно нелюблений Захід, шукає ворогів Росії і постійно обіцяє їх покарати. Навіть якщо покарати ворогів Путіну не вдається, інстинкт росіянам підказує – іншого диктатора поки не буде, треба слухатися цього.

Нарешті, необхідно підкреслити, що інстинкт – це незамінна форма поведінки росіян. Якщо який-небудь політолог спробує припустити, що з відходом Путіна і з приходом до влади якогось ліберала в Росії що-небудь зміниться, подивіться йому в очі – чи здоровий він? По-перше, ліберала ще треба вибирати, а для цього треба змінювати інстинкт. По-друге, ліберал зовсім не підходить в якості вождя росіян. Він буде змушений точно так само, як Путін перші рік-півтора говорити про демократію, а потім – «мочити в сортирі». Тоді росіяни зрозуміють. Любов до пана в Росії незнищенна, її нічим замінити. Ось чому Путіну хочуть поставити питання мільйони осіб замість того, аби поставити те ж питання собі та відремонтувати на кухні кран самостійно, без допомоги вождя.

І ще раз – про необхідність, вивчаючи історію, знати арифметику, щоб не ганьбитися в черговий раз. Цього року відзначали 70-річчя перемоги над гітлерівською Німеччиною. Обвішані орденами і медалями бабці та діди, які балакали навколо казанків з кашею і пляшок з пайковими 100 грамами, не можуть бути ветеранами фізично, вони мали би бути як мінімум 90-річними. Ми зіткнулися зі ще одним російським інстинктом – даровизною, або сучасною мовою – халявою. Але про це – наступного разу.

Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

Думки, висловлені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції​

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Професор державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

XS
SM
MD
LG