Доступність посилання

ТОП новини

«Ті, хто ковтнули свіжого повітря свободи, до клітки не повернуться»


У найважчі роки чужини у кримських татар завжди були однодумці – представники інших національностей. Особливе місце в цьому ряду займає Григорій Матвійович Александров – письменник, в'язень сталінських таборів і брежнєвських «психлікарень», активіст кримськотатарського руху, справжній російський інтелігент.

Він пішов із життя 12 років тому, 1 травня 2003 року. А народився 14 травня 1928 року в Москві, в сім'ї Матвія Павловича Александрова – великого військового фахівця, картографа. Григорій був наймолодшою дитиною в сім'ї. Його мати Єлизавета Петрівна була філологом, знала кілька мов.

Життя Гришка круто змінилось у червні 1941 року, коли 13-річним хлопчаком він виїхав на канікули до дядька в український Миколаїв. Тут його застала війна, він опинився в окупації. У вересні 1941 року його дядька Бориса Петровича – відомого в місті хірурга – за відмову працювати лікарем в німецькому госпіталі окупанти розстріляли.

У війну Александров втратив практично всіх своїх близьких. 1941 року машина, в якій знаходився його батько разом з іншими офіцерами, потрапила під бомбардування в прифронтовій смузі. Старші діти в сім'ї загинули в перші роки війни; Єлизавета Петрівна померла в 1943-му.

У квітні 1942 року Гришка під час облави схопили в Миколаєві та вивезли на роботу до Кенігсбергу, звідки він у вересні втік. 15 серпня 1943 року він був заарештований у Кременчуці і звільнений у вересні Червоною армією. Додавши собі три роки, юнак опинився на фронті.

З грудня 1943-го до квітня 1944 року Александров воював на 2-му Українському фронті – спочатку рядовим, а потім сержантом дивізійної розвідки 214-ї дивізії 53 армії. 8 лютого 1944 року був важко поранений, у серпні 1944 року повністю комісований і визнаний непридатним до подальшого проходження військової служби. А наступного дня його заарештували, і на 532 дні кинули до в'язниці – спочатку в Черкасах, потім у Києві. Звільнили з формулюванням «відсутність події злочину».

1946 року Григорій вступає на юридичний факультет Московського державного університету. Живе в гуртожитку, перебиваючись випадковими заробітками. Нові господарі, які посіли квартиру Александрових на Другій Міщанській після смерті його матері, не пустили його до будинку, а коли він намагався довести, що жив у цій квартирі, пригрозили розправою.

1951 року Григорія Александрова заарештували за рукопис антисталінського змісту «Пасмуровое стадо обезьян»

Цей період став визначальним для подальшого життя Александрова. 1951 року його заарештували за рукопис антисталінського змісту «Пасмуровое стадо обезьян». Вирок Московського суду – 25 років таборів за сумнозвісною 58-ю (антирадянська агітація і пропаганда). Слідчі й судді не могли повірити, що юнак, який стояв перед ними, у неповні 23 роки є автором рукопису, поки Олександр не продекламував вірш «Те времена прошли».

Те времена прошли. Царей не стало.

В стране вся власть усам принадлежала.

Грузин какой-то с пышными усами

Всех обольстил, растлил и покорил.

Его светлейшим солнцем называли

И чтили гениальные усы

Чарующей, неслыханной красы.

Усатый за любое дело брался,

Стыда он не имел, людей он не боялся,

А холуев бесчисленная стая

Его в кантатах и песнях прославляя,

Творила все, что скажет божество.

Людей бесчестных торжество

Пришло на Землю,

Правду попирая.

«Лише за переказ цього вірша можна навіть дитину розстріляти без суду і слідства», – сказав йому слідчий.

Григорій Александров серед учасників Курултаю 1993 року
Григорій Александров серед учасників Курултаю 1993 року

1955 року Александрова звільнили. Але реабілітація виявилась формальною, йому на руки видали паспорт – фактично «вовчий квиток» – терміном дії на шість місяців, згідно з яким йому дозволялось жити не ближче 101 кілометра від 200 центральних міст за спеціальним списком паспортної системи МВС СРСР.

Пізніше він напише про цей період: «Помандрувавши 4 місяці, зазнавши усіх мислимих і немислимих принижень і знущань, заробляючи собі на життя випадковою працею, я приїхав до Ташкента, де формально не мав право жити. Але в Ташкенті в ті роки не звертали увагу на формальності й будь-яка людина, що не має паспорта, могла влаштуватися на цегельний завод, куди не йшов працювати жоден житель Ташкента. Платили надзвичайно мало, а роботу здійснювали у гарячій печі. У 55-му гуртожитку не давали, спали там же, де і працювали.

1956 року влітку працював на кенафі в колгоспі «Політвідділ». Наскільки важка або легка ця робота, судіть за одним із прикладів. Жоден колгоспник «Політвідділу» не працював на зборі кенафа. За 2 місяці у шести барабанників (ті, хто вилущує кенаф) відірвало руку, четверо померли – разом 10 з 32. Наприкінці жовтня 1956 року мене взяли на роботу до монтажної бригади. 1957 року заарештували за рукопис, ще не закінчений (близько 600 машинописних сторінок). За рік звільнився і змушений виїхати до Алмалику Ташкентської області.

1959 року за доносом якогось Горбатюка мене заарештували за те, що я з друзями говорив про вибори, зокрема про виборчі бюлетені, де стояло одне прізвище депутата, а внизу красувався напис: «Залиште одного депутата, а інших викресліть». 1960 року мене звільнили після річної відсидки в слідчому ізоляторі в Ташв'язниці».

Зайве говорити про те, що за Александровим як за «затятим антирадянщиком» буде завжди зберігатися негласний нагляд.

З дружиною і донькою
З дружиною і донькою

У травні 1964 року Григорій Матвійович одружився на дівчині Галині – вона працювала бібліографом у бібліотеці ТашДУ, а за рік у них народилася дочка Наташа. Галина на багато років забезпечила йому надійний тил і стала його найвірнішим другом.

Уже в Алмалику Александров познайомиться із проблемою репресованих народів. Наділений даром особливого співчуття і загостреним почуттям справедливості, він не міг залишитися осторонь від проблеми кримських татар...

Обкладинка роману «Я відводжу до знедолених селищ»
Обкладинка роману «Я відводжу до знедолених селищ»

Перший кримський татарин, із яким познайомився Александров, був Зевід Газієв. Сталось це 1958 року. А вже у 1960-х він познайомився із Мустафою Джемілєвим, Асаном Джемілєвим і його дружиною Едіє. У написаному Александровим в 1971 році романі «Я відводжу до знедолених селищ», присвяченому радянським політичним таборам, є герой – кримський татарин Асан Аметов. Кримськотатарській проблематиці присвячена глава під назвою «Асан» другого тому роману.

Книгу видали в паризькому видавництві «Імка-Пресс» 1978 року. Як сказано в анотації: «Дантівський вірш дав назву цьому табірному роману, що занурює читача в коло гулагівського пекла. Це не спогад, не «роман» у звичайному розумінні цього слова, а скоріше народний епос, розповідь про долі російських людей, про життя в нелюдських умовах таборів, про боротьбу зі злом, за збереження людської гідності».

Найважливішою віхою у творчому житті Григорія Александрова стала його поема «Смолоскип над Кримом»

Найважливішою віхою у творчому житті Григорія Александрова стала його поема «Смолоскип над Кримом», причиною написання якої послужила трагічна подія – самоспалення Муси Мамута 23 червня 1978 року. Александров згадує: «Від Мустафи Джемілєва 1-го липня 1978 року я вперше почув про самоспалення Муси Мамута... Сам виїхати до Криму не міг: був нездоровий, незабаром зліг у лікарню... Поему «Смолоскип над Кримом» я почав писати вдома, а закінчив у лікарні. Її багаторазово переписували від руки і передруковували на машинках». Пізніше, вже редагуючи до невпізнання спотворену поему, яка ходила в самвидаві, Александров помітить: «Пам'ять про загиблого Мусу не повинна померти. Немає мук чужих, є біль моя. Забути про них безчесно і неможливо».

1980 року ним був написаний ще один роман – досі не виданий – «Крізь віковічний стогін».

У лютому 1983 року Александров був арештований в Москві. 30 серпня 1983 року Судова колегія у кримінальних справах Ташкентського міського суду розгляне його кримінальну справу, встановивши: «Кримінальну справу стосовно Александрова Григорія Матвійовича за ст. 191 прим. 4 КК УзССР виробництвом припинити і направити його на примусове лікування в психіатричну лікарню спеціального типу системи МВС УзССР».

Про цей період свого життя Григорій Матвійович згадує: «1983 року мене арештували за мої книги і поему («Смолоскип над Кримом» – авт.) і за посильну участь у русі кримських татар. Спершу були в'язниці – Ташкентська, Московська, Оренбурзька. У Ташкентській психіатричній лікарні, куди мене відіслали з Ташкентської в'язниці, експертиза визнала мене психічно здоровим, але для наших чекістів здалося занадто легким покаранням в'язниця і табір, і вони вирішили оголосити мене божевільним... Чотири з половиною роки я пробув у психлікарні. За моє життя мене двічі вбивали в радянських і німецьких таборах і знущалися так, як не вміла знущатися інквізиція... Але інквізитори в порівнянні з радянськими «лікарями»-психіатрами – невинні немовлята. Вони просто вивертали руки, підвішували і спалювали. До більшого вони не додумалися. Радянські ж «лікарі» за допомогою ліків забирали розум. Це найстрашніше катування».

Лише 21 серпня 1987 року Ташкентська судова колегія скасувала примусове лікування, якого Александров, будучи психічно здоровим, зовсім не потребував...

У 1991 році Григорій Матвійович приїхав до Криму, куди був запрошений для участі в II Курултаї кримськотатарського народу.

Александров у колі сім'ї та друзів
Александров у колі сім'ї та друзів

23 червня 1991 року відбулася прем'єра вистави пам'яті Муси Мамута. Ось як згадував про це Александров:

«Музика... Я чую перемогу над смертю і скорботу про тих, хто пішов. Метаються відблиски світла: червоного, як воскресла кров, спаленого Муси, багряного, як гнів приниженого народу, блакитного, як день, що йде за ніччю.

Тиша. Проходить двадцять-тридцять секунд. Зал вибухає оваціями. «Автора!» – вимагає зал. Мої давні друзі Едіє і Асан буквально тягнуть мене на сцену. Я приголомшений. Такої щирої подяки не очікував.

На сцену виходять глядачі і дарують мені квіти. Поруч зі мною Зекіє, дружина Муси. Квіти не вміщаються у неї в руках. Обличчям жінки течуть сльози. Мене обіймають незнайомі люди. Поруч зі мною встала Едіє. Я чую її теплі слова. Вона каже, як у 83-му році мені наказували відмовитися від поеми і обіцяли звільнити, якщо я виконаю цю вимогу.

Так це правда. Слідчий Азарян умовляв мене публічно покаятися, але з його затії не вийшло нічого. Розлючений Азарян 23 травня 1983 року в Ташв'язниці пригрозив мені: «Не відмовитеся від усього написаного – не минути вам божевільні. Я сумніваюся, щоб звідти Ви вийшли живим»...

І все ж я вижив. Навіщо?

Народ-вигнанець буде народом-господарем

Але зараз я знав навіщо. Я бачив зал і людей, що несли квіти мені і дружині Муси. Я зрозумів: люди побачили оголену правду про борців і жертви, їх щирі почуття віддані їм. Я ж і артисти, скільки у нас вистачило сил, розповіли людям про темні дні минулого, розповіли, щоб воно ніколи не повторилося... Що станеться з ними, коли наша історія повториться? Мені страшно. Але не бувати тому! Не бувати! Я повторюю це як заклинання. І вірю, що таке не трапиться. Я бачу обличчя глядачів – вони готові постояти за себе і за дітей своїх.

Той, хто ковтнув свіжого повітря свободи, в клітку не повернеться. Шлях довгий і важкий чекає на нас, але це шлях до світла і радості. І я, пізнавши всі муки, що можуть випасти на долю людини, вірю: мерзенне і темне минуле залишилося позаду».

Російський побратим кримських татар свято вірив у щасливе майбутнє кримських татар на батьківщині: «Днями мені вдалося побувати на курултаї. Я почув промови, повні мужності і здорового глузду, і постарався зрозуміти, як живе народ, про що мріє, куди прагне. Я повірив, що майбутнє кримських татар у Криму і лише в Криму. Народ-вигнанець буде народом-господарем».

Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу

  • 16x9 Image

    Гульнара Бекірова

    Історик, кандидат політичних наук. До 2014 року працювала в Криму на кримськотатарському телеканалі ATR і викладала в Кримському інженерно-педагогічному університеті. З листопада 2014 року – автор історичної колонки «Сторінки кримської історії» на Крим.Реалії. Автор і ведуча програми  «Тарих седасы» («Голос історії») на телеканалі ATR, член Українського ПЕН-центру. Авторка десяти книг, сценарист шести документальних фільмів, безлічі статей і публікацій в українських та зарубіжних ЗМІ. Лауреат Міжнародної премії ім. Бекір Чобан-заде, фіналіст книжкового рейтингу «Книжка року-2017». Заступниця голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу.

XS
SM
MD
LG