Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
Нинішні клірики РПЦ мені все більше нагадують комуністів. Ті теж хизувалися своєю прихильністю до марксизму-ленінізму, а насправді не могли назвати на пам'ять і десятка творів товариша Леніна. Бачу, що для багатьох священиків РПЦ біблійні заповіді – порожній звук, як і абсолютно не значуще твердження, що церква виліковує душі, а не кишені. Російська криза торкнулась не лише політики та економіки, культури і військово-промислового комплекс. Виявилось, що і церква, яка завжди була частиною системи влади, теж у глибокій кризі. І зовнішньополітична заява патріарха Кирила – тому свідчення.
24 травня настоятель РПЦ зробив суто політичну заяву. Він і раніше втручався в мирські проблеми, благословляв окупації та російські війни на пострадянському просторі, славив Путіна, лаяв його супротивників, але зараз патріарх Кирило вийшов за межі своєї компетенції настільки, що у його колег має з'явитися запитання – чи все нормально зі здоров'ям Гундяєва? Патріарх у День слов'янської писемності та культури, після богослужіння в храмі Христа Спасителя оголосив: «Безбожництво стає державною ідеологією України».
Визначати ступінь «безбожництва» досить складно. Більшовики, при яких виріс громадянин Гундяєв, робили це просто – підривали, спалювали, розстрілювали і грабували. Випускали газети під назвою «Безбожник», книги, плакати, фільми, знущалися над святинями, продавали як лом золоті хрести та оклади ікон. Не думаю, що Гундяєв цього не знає і не пам'ятає – пам'ятає, звісно, оскільки ходив під КДБ і звітував у ЦК КПРС. Нещодавно нагородив голову компартії РФ товариша Зюганова. Ймовірно саме в ті хвилини, коли він обіймав спадкоємця більшовиків, він придумав слова докору на адресу влади України: «і коли в результаті гинуть люди, руйнуються храми, – це вже більше, ніж ідеологія». Приголомшлива несумісність історії, реальності й совісті – його слова якраз про той час, коли ідеологічні предки Зюганова руйнували храми і вбивали священиків.
Православ'я як віри в Росії немає, майже немає. Є релігія, тобто, конфесія, начальником якої є громадянин Гундяєв
Якщо говорити всерйоз, то православ'я як віри в Росії немає, майже немає. Є релігія, тобто, конфесія, начальником якої є громадянин Гундяєв, на посаді патріарха з нікнеймом Кирило. Православ'я в країні, де 74 роки правили комуністи, просто фізично бути не може – комуністи так старалися в перші десятиліття радянської влади, що дивно, якби щось залишилося. І як у пустелі безбожництва раптом з'явився оазис любові до Христа – це вам не зможуть пояснити ні офіцери КДБ, ні ветерани КПРС, ні літні клірики, які в собі поєднували всі мирські іпостасі – від сексотів до радників відділів пропаганди ЦК КПРС. Досить подивитися на зведення московської міліції про кількість людей, які в наші дні приходять на Різдвяні та Великодні служби, аби зрозуміти, наскільки православ'я «популярне» в Росії.
Як і в багатьох інших пострадянських країнах, конфесійна статистика більше відображає бажання, ніж дійсність. Людина може позитивно відповісти на питання про те, чи вірує вона, при цьому не зможе процитувати жоден аят з Корану, якщо вона мусульманин, ні прочитати напам'ять «Отче наш», якщо християнин. Події останніх ста років, починаючи з більшовицького перевороту 1917 року, засилля комуністичної пропаганди і боротьби з релігіями перетворили населення в масу, яка ще розуміє, чим відрізняється релігія від віри. Під час соціологічних опитувань можуть назвати себе віруючим, як і тридцять років тому без сорому – комуністом. Тому що вигідно.
Патріарх Кирило зробив ще одну спробу зблизитися з народом. Раніше він це робив щотижня на центральному каналі російського телебачення, за півгодини пояснюючи християнські цінності та чесноти. Добре поставленим голосом пропагандиста вселяв синам і дочкам церкви як вони мають любити Христа, забуваючи, однак уточнювати, що недобре вбивати людей – у Чечні, Грузії та Дагестані, недобре красти і створювати корупційні схеми, недобре брехати в передвиборчих кампаніях і фальсифікувати самі вибори. Мені чомусь завжди здавалося, що патріарх жив у одному придуманому для нього світі, де виблискують позолотою храми, його облачення і митра, а всі інші животіли в іншому – обікраденому, оббреханому та зруйнованому бомбардуваннями світі. Створивши обліковий запис у Вконтакте патріарх отримав «відповідь» – численні коментарі, які тільки підтверджують – у Росії немає ні віри, ні шанування релігії. Тим більше – патріарха.
Російську православну церкву з часів Петра Першого використовували в політиці безпосередньо як ідеологічний інструмент
Російську православну церкву з часів Петра Першого використовували в політиці безпосередньо як ідеологічний інструмент. Під «за віру, царя та вітчизну» гинули солдати, а захоплені народи Сибіру і Далекого Сходу насильно обертали у православ'я. Ними поповнювали населення, називаючи звернених і асимільованих прикметником «русскіє» – належні до «русского міра», простіше кажучи – раби. Багато хто з обернених 200-300 років тому досі шаманять, але РПЦ це вже не хвилює. Її завжди хвилювала кількість, а не якість.
Звісно, можна вважати певним чином місіонерством насильницьке навернення в православ'я жителів Сибіру. Але у військово-політичних подвигах РПЦ є й зовсім дивні вчинки. Наприклад, захоплення «єдиновірної» Грузії 1801 року. Російській імперії потрібні були землі на Південному Кавказі, щоб відхопити частину Персії та Туреччини. Окупували Грузію, в якій християнство проповідується з 4 століття, православ'я – з кінця 5 століття. Тобто, для РПЦ грузини – формально одновірці, хоч православ'я і не візантійського походження. Але для чого через кілька років окупаційна адміністрація знищує автокефалію грузинської церкви, забороняє молитися грузинською мовою, закриває семінарії. Як так можна було вчинити з одновірцями, адже, по суті, все одно якою мовою звертаєшся до Бога?
РПЦ у 19 столітті вчинила так само, як зараз Кремль чинить з іншими одновірцями – українцями
РПЦ у 19 столітті вчинила так само, як зараз Кремль чинить з іншими одновірцями – українцями. Більше того, українці не просто одновірці, вони живуть на тій самій території, яка прийняла хрещення в 10 столітті, зокрема і для тієї території, яка зараз називається Росія. І українці не завойовували Росію, аби принести на її територію віру Христову, як це зараз роблять росіяни з іншими територіями, серед інших і «єдиновірної» України.
Патріарх Кирило ображений до глибини душі – його «конкуренти» з УПЦ Київського патріархату стають усе більш популярними. Парафіяни Московського патріархату переходять до тієї церкви, яка підтримала захисників країни, прихистила півтора роки тому, в перші дні Майдану, студентів, побитих «Беркутом». А як же тоді заповіді та християнські цінності? Це протистояння нагадує протиріччя, періодично висловлювані мусульманським духовенством Ірану на адресу Саудівської Аравії. Або давнє неприйняття католиків і протестантів у Північній Ірландії. Але мусульманський поділ на суннізм і шиїзм має історичні причини, як і протистояння ірландців двох конфесій. Що намагається розділити патріарх Кирило, зовсім не зрозуміло – одна віра, одного походження та історії співіснування.
Звісно, слова патріарха ніякого відношення ні до християнства, ні до його цінностей не мають. Це заява звичайного політика, який використовує лицемірство для ефективного впливу на населення. Важко собі уявити більш нестабільну територію з нестабільною політикою та економікою, де церква могла б допомагати людям, заспокоювати їх, налаштовувати на терпіння і працю. РПЦ чомусь виконує інші функції, мовчки спостерігаючи, як влада посилає на загибель молодих солдатів. Патріарх нічого не говорить про «русскій мір», погоджуючись із окупацією чужих земель, він стурбований зростаючою повагою до Української церкви та її патріарха Філарета. Як наближений до влади, патріарх Кирило розуміє, що не впорався з дорученням отруїти і згуртувати російських православних навколо вождя Путіна. Колишні радянські люди не поспішають повертатися в лоно церкви, розуміючи, що всі ці 74 роки комуністичної влади РПЦ була частиною ідеологічного апарату, а її ієрархи призначалися КДБ і ЦК КПРС. Як кажуть, «ви, батюшка, або митру зніміть, або портупею розстібніть».
Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)
Думки, викладені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
