Доступність посилання

ТОП новини

Головред «Кримської світлиці»: Якби ми всі звільнилися, вони б зітхнули з полегшенням


Віктор Качула

Редакція «Кримської світлиці» – єдиної україномовної газети в Криму – отримала черговий «сюрприз» від київського керівництва. Нещодавно співробітники дізналися, що наказом гендиректора Держпідприємства «Національного газетно-журнального видавництва» Романа Ратушного ще від 17 березня(!) редакцію «Кримської світлиці» перевели до Києва. Мовляв, особистих контактів зі співробітниками «Світлиці» немає, поширювати газету на окупованій території неможливо. Тож пан Ратушний наказує «для відновлення виробничого процесу перевести редакцію «Кримської світлиці» до головного офісу видавництва в Києві. Головний редактор «Світлиці» Віктор Качула одразу ж звернувся до Ратушного з проханням прокоментувати «підпільний» наказ. Проте відповіді не дочекався досі. За його словами, з моменту окупації Криму, тобто вже понад рік, жодного документа або відповіді на свої листи ні з видавництва, ні з міністерства культури, ні з уряду України не отримав. Що відбувається з «Кримською світлицею» зараз, чи збирається редакція переселятися в Київ, КР запитали в головного редактора Віктора Качули.

– Пане Вікторе, коли і як Ви дізнались про цей наказ?

– Випадково. Наш колега в Києві на початку травня також випадково побачив цей наказ, клацнув на мобільник і передав нам. Я, як кажуть російською, офонарєл. Так і написав: якщо це не фейк, пане Ратушний, поясніть і прокоментуйте. Як його виконувати фізично цей наказ? По-перше, проектуючи цей наказ, треба було порадитися з колективом. Як цей переїзд здійснити і хто поїде звідси? Наша журналістка, яка тут доглядає 95-річну маму? Чи інша, в якої тут родина? Чи я маю залишити дружину?

– А в тому наказі не вказано, що співробітників газети забезпечать житлом, хоча б тимчасовим?

– Про що Ви говорите! Там сказано: «відновити робочий процес». Я пишу у відповідь: так він не переривався, він триває, щотижня заглядайте на наш сайт. Цей наказ, мабуть, створений заднім числом, коли вони там «допетрили», що «кримська влада» дала термін перереєстрації ЗМІ до 1-го квітня. І вони підгадали під 1 квітня, мовляв: що нам перереєстровувати, ми вже редакцію забрали до Києва. Тобто, умивають руки. Якщо, не дай Боже, з кимось із нас тут щось станеться, у них є «алібі»: ми перевели редакцію в Київ. Але ж так не можна – ні по-людськи, ні юридично. Це доля людей, доля газети, доля політики інформаційної. Вони переступили через людей. Ми для них, як п’яте колесо в їхньому возі. Ми їм заважаємо. Якби ми всі звільнилися, вони б зітхнули з полегшенням. По-перше, скільки окладів звільниться, щоб «підсніжники» свої саджати. Це мародерство, інших слів немає. Люди тут 4 місяці не отримують грошей, а там справно платять «підсніжникам».

Востаннє, каже Віктор Качула, співробітники отримували зарплату в січні. Проте, за його даними, на папері 9 працівників регулярно отримують гроші. В тому числі і той самий «підсніжник» – фотокореспондент, якого взяли до штату «Світлиці» в Києві. Про це стало відомо з офіційного звіту Державної фінінспекції, яка цього року проводила ревізію фінансово-господарської діяльності «Національного газетно-журнального видавництва». Жодної фотографії від нового працівника «Світлиця» не отримувала.

– Тобто ви тут в окупації працюєте, грошей за свою роботу не отримуєте, бо на папері редакція ніби переїхала в Київ. Тож «Світлиці» тут ніби і немає?

– «Світлиця» працює. «Світлиця» щотижня оновлює свої випуски. Щоп’ятниці свіжий випуск, абсолютно готовий до друку, який ми паралельно виставляємо на сайті нашому і передаємо в міністерство культури, і в видавництво, і в друкарню – будь ласка, тільки пальчиком ворухніть і друкуйте газету. Ми працюємо, хоч ряди поріділи. Нещодавно відповідальний секретар звільнилась. В неї двоє дітей-школярів, у чоловіка проблеми з роботою тут, вони знімали тут квартиру, зарплату не дають – це катастрофа. Вона поїхала до мами на Херсонщину, телефонує у видавництво, просить: скидайте ті гроші на картку, я мамі її залишу, тут близько, якось зможемо забирати, навіть на всю редакцію так можна було б на ту картку перераховувати. Їй сказали: ні, треба приїхати в Київ, щось підписати. Вона поїхала. Приїжджає, а їй заявляють: грошей нема. І вона у відчаї написала заяву на звільнення. Просто побачила, що це глухий кут.

– І скільки людей залишилось в редакції?

– За місяць ще одна наша співробітниця їде звідси до Львова. І нас залишається тут четверо. І ще двоє на материку – Сергій Лащенко у Львові і Микола Владзімірський у Києві, який із Севастополя мусив виїхати, бо там його теж дуже добре знають.

– А що з вашою зарплатою? Вам пояснили, з чим пов’язана затримка?

– Був наш представник у Києві з нашими довіреностями. Нічого не дали, нічого не пояснили. Лише передали, що чекають мене на виробничу нараду. Я написав Ратушному:

«Якщо це не цинізм, пане Романе, то що? Навіть у кращі часи – як Ви уявляєте собі таку «прогулянку», з урахуванням 4-х місяців безгрошів’я? Про яку нараду – раптом уперше за понад рік окупації – йдеться? Нам тут не те, що їздити, а їсти за щось треба, а Вашої компетенції не вистачило, щоб організувати минулого тижня повернення через нашу довірену особу хоча б частини зарплатного боргу! Коли ще така нагода трапиться?

Вибачте, пане Романе, але мушу запитати: Ви, дійсно, серйозно, щиро і відповідально прагнете допомогти газеті і справі, яку купка людей тут ще намагається робити? Чому ж у такий цинічний спосіб це відбувається?»

Відповіді знову немає. І я не знаю, які питання мають розглядатись на тій нараді? Може, компетенції нашої не вистачить, бо якщо це питання радикальні, то вирішувати їх мають співзасновники – трудовий колектив, який би він не був маленький, він є співзасновником. Якщо йдеться про переведення редакції, то це не наказом якогось Ратушного вирішується, це глобальна переміна, на межі припинення існування газети. Те, що там, у Києві, хтось буде пробувати видавати, воно теж має право на життя. І якщо діаспора кримська організує газету і назбирає там тисячу читачів – Слава Богу, але це не буде «Кримська світлиця». Дух газети тут. Поки ми тут живі і вкорінені в кримський ґрунт. «Світлиця» уособлюється з нами. При слові «Світлиця» згадують: ага, там такий-то редактор, він трохи бандерівець, але, в принципі, порядна людина.

– Але «Світлиця» називає окупацію окупацією, анексію анексією, а за це зараз у Криму кримінальні справи «на раз-два» заводять.

Багато людей і в Росії, і в Криму вже прозріли і бачать, що ці події не на користь нікому

– Слава Богу, не тільки ми називаємо, а 99 відсотків світової спільноти це називають анексією. Будь ласка, давайте, посадіть всіх. Я розумію, що це справа моменту і кампанії їхньої. Ось пішла зараз кампанія євромайданівців наших тут відловлювати, щоб далі «устращать». Може бути далі й така кампанія. Але давайте сподіватися, що кампанія з іншого боку потужніша, і час працює на нас – багато людей і в Росії, і в Криму вже прозріли і бачать, що ці події не на користь нікому. Віримо в Бога і в здоровий глузд.

– А ви не думали зареєструвати «Світлицю» тут за російським законодавством?

– Перше – для цього треба взяти російський паспорт. В мене його немає. Друге – треба йти домовлятися. І, я гадаю, що якби зараз, коли цих окупантів звинувачують у всіх гріхах і справедливо звинувачують, з’явилась би українська газета, або двомовна, яка би брала в них інтерв’ю і показувала їхнє хоч відчасти людське обличчя, мабуть, на цій хвилі можна було б домовитись.

– Ви готові піти на це?

– Ні. Це зрада. Я не вбережу обличчя газети.

– То що Ви збираєтесь робити далі?

– Сподіваємось на підтримку колег-журналістів. Якщо нам на наші листи не відповідають, то на їхні запити мають відповісти.

Власного кутка в єдиної на півострові україномовної газети за 23 роки існування в Криму так і не з’явилося

У лютому Національне видавництво заявило про припинення друку «Кримської світлиці». Відтоді газета виходить в електронному вигляді на сайті, а також роздруківкою на листах А4, які місцеві читачі передають із рук в руки. Редакцію, виселену після анексії з орендованого приміщення (мінкульт України 2014 року перестав платити за оренду) прихистив меценат. Власного кутка в єдиної на півострові україномовної газети за 23 роки існування в Криму так і не з’явилося. Зарплату співробітникам затримували регулярно.

– «Кримській світлиці» ніколи в Криму не було добре...

– Ніколи. Але ми продовжуємо робити свою справу. Ми тут. А з Києва лунають такі дикі заяви: а може вас там нема, ми ж не знаємо, ми ж вас не бачимо, з вами контакту немає. Так вийдіть в скайп чи електронного листа напишіть. Приїдьте хто-небудь сюди, гляньте у вічі людині, яка прихистила редакцію в своєму офісі, і тим людям, які залишились тут і працюють попри ризик, і тим читачам, які сюди часом приходять, і я їм даю маленькі роздруківочки «Світлиці», а вони роздають знайомим. Та тоді визначтесь остаточно – ви це перекреслюєте, закриваєте, будете робити на материку, то озвучте своє рішення так, щоб ми почули. Для чого ці ігри? Перереєстровуйте газету, виводьте нас із співзасновників, але я в цьому участі не братиму. Я не робитиму те, що фальшиве. Поясніть нам наш статус. На що нам сподіватись? Ради чого ми, як і ті журналісти, що тут залишились і продовжують працювати, ради чого ми на це ідемо, заради чого ризикуємо?

– А заради чого?

– Скажу: заради неньки-України – скажуть: затерті слова. Ні, я, мабуть, скажу, що ми найперше робимо це заради себе. Я не хочу залишати після себе якусь тінь, що я кинув справу, не доніс. Як у притчі, що кожен з нас має нести свій хрест. Йде чоловік, пре хреста величезного і молить Бога: люди живуть, горя не знають, а я страждаю, чому? Мовчить Бог. Аж раптом зграя вовків. Женутьс вони за тим чоловіком, він біжить, йому важко, але хреста не кидає. І тут провалля. Він того хреста перекинув через провалля, перебіг на той бік, хреста забрав, вовки залишились. І тоді каже: Боже, я нарешті зрозумів, нащо ти мені того хреста дав.

Нам нема куди бігти, як і кримським татарам. Тому кинути це все, щоб мені потім в спину казали: не доніс... Я не хочу, щоб про мене так казали

Кожен з нас несе свій хрест і сподіваємось, що все це не даремно. І це не тільки наш хрест. Це і тих пенсіонерів, які сюди за газетою приходять, які інтернету не мають. І якщо ми його кинемо, ми і за них його кинемо. Вони плачуть, просять: не кидай нас. Це мабуть патетично-романтично, але з наших хрестів складається великий хрест нашої держави. В нас немає іншої держави. Нам нема куди бігти, як і кримським татарам. Тому кинути це все, щоб мені потім в спину казали: не доніс... Я не хочу, щоб про мене так казали.

Про те, як бачить подальшу долю «Кримської світлиці» Міністерство культури України, читайте в інтерв'ю заступника міністра Ростислава Карандєєва, яке буде опубліковане найближчим часом.

ЗВЕРНИ УВАГУ!

XS
SM
MD
LG