Як СРСР окупував країни Балтики. Оцінки істориків

Ірина Петерс, Ярослав Шимов

14 липня виповнилось 75 років відтоді, як у Латвії, Литві та Естонії одночасно відбулись парламентські вибори, що змінили долю цих країн. Перемогу на них здобули прорадянські сили, і через кілька днів новообрані парламенти звернулись до Москви з проханням про прийняття балтійських країн до складу СРСР як союзних республік. До того часу на території Латвії, Литви та Естонії вже перебували радянські війська. У країнах Балтії літо 1940-го вважають початком одного з найтрагічніших періодів в історії трьох держав та їхніх народів. У Росії досі низка істориків і політиків вважають, що приєднання, можливо, і не було повністю добровільним, однак про окупацію трьох країн говорити не можна. Що ж відбувалось у Балтійському регіоні 75 років тому?

У Литві хроніка подій літа 1940 року така. 14 червня СРСР робить республіці ультиматум з вимогою змінити уряд і відкрити кордон. 15 червня ультиматум приймається, і Червона армія входить до Литви. Президент Антанас Сметона тікає до Німеччини. 1 липня новий уряд Юстаса Палецкіса оголошує, що через два тижні відбудуться вибори до парламенту – Народного сейму Литви. Місцева компартія – тоді це півтори тисячі осіб – виходить з підпілля. 11-12 липня радянська влада проводить арешти діячів попереднього уряду і депортує деяких з них, незважаючи на те, що формально Литва ще залишається незалежною державою.

14-15 липня відбуваються вибори до Сейму. Кандидати на вибори відбиралися жорстко, відповідно до квот. Крім прорадянського «Союзу трудового народу» жодні інші організації до них допущені не були. На одне місце претендував лише один кандидат. Кожному виборцю після голосування ставили штамп у паспорті. Результати оголосили ще до закриття виборчих дільниць. Згідно з ними явка – 95 відсотків. «Союз трудового народу» отримує 99 відсотків голосів. Більшість документів, пов'язаних із виборами, знищуються невдовзі після голосування. Збережені показують: явка насправді була дуже високою, але багато бюлетенів виявилися недійсними, тому що виборці їх забирали, пошкоджували, залишали порожніми або псували антирадянськими гаслами. Проте їх зараховували як подані «за».

Новий Сейм Литви, обраний таким способом, скликається 21 липня і одноголосно голосує за приєднання до СРСР. 3 серпня 1940 року Литва офіційно стає 14-ою республікою Радянського Союзу.

Чи могли в тогочасній Європі маленькі країни робити власний вибір?

Депутат Європарламенту, перший керівник Литви після відновлення незалежності на початку 90-х Вітаутас Ландсбергіс говорить: «Доля балтійських країн не була в їхніх власних руках. Їхнє захоплення готувалося заздалегідь. Радянські штаби вже в 1938-39 роках друкували військові мапи, на яких наші країни позначались як Литовська, Латвійська і Естонська РСР. Наперед, щоб потім не передруковувати. Згідно з цими мапами і відбувались усі пересування військ. Пакт Молотова-Ріббентропа припускав, що Литва буде залишена в сфері впливу Німеччини, а Латвія, Естонія, Фінляндія – СРСР. Але потім німці поміняли Литву, яка перейшла у володіння Сталіна, на польські області. Хоча балтійські країни намагались якось відмовлятись. Молотов сказав естонському міністру закордонних справ просто: «Нам потрібен вихід до Балтійського моря. Не змушуйте нас застосовувати силу». Сталін також використовував ситуацію навколо наших східних областей (Вільнюського краю, або так званої Серединної Литви – ред.), вони після польського вторгнення 19 років були відокремлені від Литви, яка завжди мріяла отримати назад історичну столицю – Вільнюс. Для литовців була така спокуса. Хоча, коли Гітлер запропонував виступити проти Польщі, Литва відмовилася бути його союзником».

Історик Альгімантас Каспаравічюс вважає:

– Я б не сказав, що позиція Литви тоді була абсолютно пасивною. Вона, як могла, відстоювала свої інтереси. Але після того, як вся геополітична картина Європи змінилась, зруйнувалась і литовська державність. У середині 1940-го Німеччина почала свою військову кампанію. Можна сказати, що, коли впав Париж, наступного дня впала і Литва. По суті, всі нові державні утворення після Першої світової війни спиралися тільки на політичний мир, досягнутий 1919 року на Паризькій мирній конференції. Поки ця система працювала, була і литовська державність, коли вона зруйнувалася – зникла і Литва.

– На позначення тих подій у країнах Балтії історики вживають різні терміни. Одні кажуть про окупацію, інші – про анексію. Що більш правильно?

– Окупація країни означає, що чужа військова сила захоплює державу, але не приєднує до своєї території. Анексія – коли вже окупована територія інтегрується в політичному і юридичному сенсі до системи агресора. У російській мові є відповідне слово «захват». Захоплення території.

Литовський історик і дипломат Альфонсас Ейдінтас у передмові до своєї книги «Шукай московського сфінкса» пише: «Втрата незалежності 1940 року – найболючіша подія в житті литовського народу в 20-му столітті. Я довго працював у архівах і з'ясовував, якими були спроби литовських дипломатів, уряду, співробітників держбезпеки і розвідки протистояти цьому в умовах, коли нацистська Німеччина і сталінський СРСР секретними угодами розділили на сфери впливу цілі держави. Чи була у нас альтернатива, коли за нас все вирішили наперед два диктатори? Постарався відновити картину подій тих років, щоб зрозуміти: як поводяться люди, коли гине їхня країна? Чому навіть тепер – знову вільній Литві – все це ще болить, не забувається?»

Альфонсас Ейдінтас розповідає:

– Це реконструкція подій 1939-1940 років у нашому регіоні, в основному, в Литві, – вторгнення групи радянських військовослужбовців на територію Литви ще перед окупацією, вбивство старшого поліцейського на литовському прикордонному пості, захоплення двох інших. Те ж саме в Латвії відбувалося. Окупація не була традиційною, а більше «повзучою»: поступово передали Вільнюський край, встановили бази з кінця 1939 року – 20 тисяч бійців Червоної армії. Суверенітет наш був уже тоді обмежений.

Під час Другої світової війни, яка почалася, було мало шансів поводити себе незалежно. Литва була 14 червня блокована з повітря і моря, як і інші балтійські республіки. Жодної допомоги ні від кого! Англія, Франція вже воювали з нацистською Німеччиною. Однак надія все ж була у литовських політиків – якось, може, утримати хоч найменшу самостійність. Нехай росіяни тут, але буде свій уряд... Ситуація була жахливою, Європа охоплена війною, було зрозуміло: маленьким країнам доведеться важко. Після пакту Молотова-Ріббентропа вибір вже не був за нами.

– Яким чином тоді радянські емісари формували нову литовську владу?

– Прилітає з Москви до Каунаса спецпредставник радянського уряду, заступник наркома закордонних справ Володимир Деканозов. Починає підбирати склад уряду. Миттю! І крутиться ще якийсь «товариш Петров». Я виявив у спогадах Олександра Славіна – він багато років працював у НКВС – його записи про це, як вони поїхали на секретну квартиру, і там цей «Петров» приймав весь день до вечора місцеву публіку литовську, вирішував – хто піде до Сейму, хто в міністри. Всі розуміли: це людина з Кремля. Так хто ж він? Виявилося, Всеволод Меркулов, заступник Берії. Він таємно приїхав сюди, потім, до речі, до Риги попрямував, щоб сформувати прорадянський уряд і Сейм. Ось така масштабна секретна операція була підготовлена і проведена.

Про Деканозова, який висував ультиматум Литві та радянізував її, є прислів'я: не рий яму іншому, сам потрапиш. Його після Литви призначають послом СРСР в Берліні. І саме він отримує німецький ультиматум щодо СРСР у червні 1941 року від сумновідомого Ріббентропа. Коло замкнулося.

За словами Алекса Григор'євса, латвійського журналіста, політолога, колишнього активіста «Народного фронту» Латвії та депутата парламенту, який ухвалював 1990 року рішення щодо відновлення незалежності країни, говорити про яку-небудь «добровільність» приєднання країн Балтії до СРСР не доводиться, але політична ситуація в Латвії 1940 року була неоднозначною.

– У мене багато сімейних «переказів» на цю тему. Наша сім'я була досить «червона». Мій дідусь був соціал-демократом і залишався в цій партії, поки всі партії не були заборонені в Латвії взагалі. Це сталося після перевороту 15 травня 1934 року. Взагалі ситуація в Латвії більшою мірою була результатом цього перевороту, хоча він був досить м'яким. Прем'єр-міністр Карліс Улманіс, взагалі його роль неоднозначна в історії Латвії, розпустив Сейм, опозиційні депутати були інтерновані. Улманіс оголосив про те, що частина конституції, що стосується виборів і до Сейму, призупиняється, але решта продовжує діяти.

– Тобто це не була тоталітарна диктатура фашистського типу?

– Ні, абсолютно ні. Практично був один студент, який під час допиту викинувся з вікна – це була єдина жертва всього цього перевороту й усього режиму.

– А які були потім відносини у цього режиму з Радянським Союзом? Пересуваємося ближче до 1940-го.

– Відносини були, я б сказав, обережні і досить рівні. І одночасно в Латвії діяла мережа радянських агентів, а також підпільна комуністична партія. Моя тітка в ній була, вона раніше була соціал-демократом, але переконавшись, що соціал-демократія нічого не змогла протиставити перевороту, була завербована надісланим з Москви агентом. Відповідно, це були люди, які потім вітали встановлення радянської влади.

– Чи багато було таких симпатиків?

– Самому приходу «совєтів», я думаю, раділо не так багато людей. Проте режим Улманіса був досить націоналістичним, відповідно, не тільки латвійські ліві, але і національні меншини були проти цього режиму і, швидше за все, раділи його падінню. Окрім цього, були навіть серед вищих армійських чинів люди, котрі симпатизували Росії, не саме радянському устрою, а Росії.

– Це було пов'язано з тим, що ці люди колись служили в царській армії?

– Звісно, це історія Маннергейма, тільки на іншому рівні.

– Наскільки сильним був на той момент вплив нацистської Німеччини на латвійську політику?

– Особливо після того, як почалася Друга світова війна, латвійський уряд дуже намагався дотримуватися нейтралітету. Фашистські організації в Латвії були заборонені, їхні лідери заарештовувалися – наприклад, рух «Перконкрустс» («Громовий хрест»), це були латвійські фашисти, які теж використовували як свій символ свастику – щоправда, повернену в інший бік, на відміну від німецької.

– З червня 1940 року в прибалтійських країнах вже були радянські війська і їхні бази. У цих умовах 14 липня відбуваються вибори. Тоді вже було зрозуміло, що це все спектакль, що все сфабриковано, чи люди дійсно вірили, що більшість населення проголосувала за прорадянські сили?

– Перші радянські військові з'явилися ще в 1939 році, практично відразу після поділу Польщі. Радянський Союз за допомогою погроз домігся згоди латвійського уряду на розміщення баз. Здається, їхніх баз було три. Наша сім'я знала про ці бази дуже добре, оскільки офіцери-льотчики квартирували в нашому будинку в Вентспілсі.

– І які були стосунки?

– Хороші. Так само, як потім з німцями, які також жили в нашому домі. Але якщо повернутися в 1940 рік, то масове введення радянських військ відбулося 17 червня. Власне, цей день і відзначається у нас як День чорних стрічок – день окупації.

– А те, що відбувалося потім, в липні і на початку серпня – це вже проштамповування, легітимізація фактичного стану справ?

– Так. З усіх трьох балтійських країн Латвія єдина прийняла повністю умови ультиматуму СРСР – пустити війська і ввести до уряду людей, яких назве Радянський Союз. Хоча була ситуація формального двовладдя, адже президент Улманіс залишався при владі, у своєму палаці. І це тривало до оголошення про приєднання до Радянського Союзу.

Вибори проводилися за латвійським законом, до якого були внесені зміни. Вони перешкоджали створенню альтернативних партійних списків, крім «Союзу трудового народу» на чолі з комуністами. Можна було голосувати за або проти. Звичайно, поширювалися чутки, що все це відслідковується, тому більшість голосувала «так, як треба». Хоча і в цих умовах 27 з чимось тисяч проголосували проти.

​– Досі можна стикнутися з різними оцінками тих подій, в Росії насамперед, як і раніше, лунають твердження про добровільність приєднання балтійських країн. Це часто аргументується тим, що тодішнім законам ті дії відповідали.

– Ні, це відверта брехня. Спочатку була окупація 17 червня, окупація під загрозою застосування сили. Президент Улманіс в це вірив, він визнав, що буде меншим злом впустити радянські війська. А загроза застосування сили дорівнює застосуванню сили – це агресія навіть за визначенням Ліги Націй. Ми знаємо, що Радянський Союз уже був виключений до цього часу з Ліги Націй за агресію проти Фінляндії. Але згідно з міжнародним законодавством, це є агресією.

Далі був продиктований склад уряду. Ну і, нарешті, на виборах у програмі цього прорадянського блоку ніде не згадувалося про включення Латвії в Радянський Союз. Йшлося про дружні відносини з Радянським Союзом і так далі. Але за вказівкою з Москви на першому ж засіданні новообраного Сейму було оформлене прохання про включення до Радянського Союзу – це сталося 21 липня.

– Що почалося потім? Зрозуміло, що, мабуть, уявлення про радянське життя не були чіткими і зрозумілими навіть у тих, хто вітав прихід Червоної армії. Що згадували про це, зокрема, Ваші рідні?

– Моя мама розповідала, як вона побачила це «добровільне приєднання»: «Я йшла на роботу, на вулицях стояли танки». Жодних ілюзій щодо «добровільності» ні в кого не було, навіть у тих, хто це все вітав.

Маврик Вульфсон, тоді член компартії, пізніше історик, а ще пізніше один з ідеологів відновлення незалежності Латвії, говорив: «Я ж сам ці танки цілував». Були люди, які цілували танки, були люди, які від них ховалися, з великою тривогою дивилися в майбутнє. Але танки ці були, і говорити про те, що приєднання було добровільним, – це, звичайно, велика брехня.

– Чи відбувалася потім масова еволюція поглядів? Ви навели приклад Мавріка Вульфсона, мабуть, були й інші люди, які в 1940 році вітали приєднання до СРСР, а потім, у 1980-і роки, брали участь в боротьбі за відновлення незалежності Латвії? Як вони самі потім оцінювали свої погляди і поведінку в 1940 році?

– Досить скоро люди почали розуміти, що відбувається. Моя тітка, яка теж була за, потім говорила: ми ж не знали, як це буде. По-перше, ніхто спочатку не говорив про те, що незалежність Латвії буде ліквідована. По-друге, ніхто не знав, що буде розв'язаний такий терор. По-третє, не знали, що сюди пришлють в масовому порядку росіян. Фактично демографічна структура Латвії за кілька десятиліть була кардинально змінена, ми і зараз живемо з наслідками цієї ломки.

Деякі комуністи намагалися цьому чинити опір. Наприклад, яскравою особистістю був Едуард Берклавс, член ЦК компартії. На момент, коли прийшли радянські війська, він сидів у в'язниці. До речі, чоловік моєї тітки теж був членом ЦК. Потім, уже під час війни, він загинув під Старою Руссою, воюючи у складі латиської дивізії в Червоній армії. І приблизно там же інший мій дядько загинув з іншого боку – з німецького.

Але повернемося до Берклавса. Наприкінці 50-х він, будучи главою уряду Латвійської РСР, очолив групу комуністів національної спрямованості, які чинили опір знищенню всього латиського. Але вона була розгромлена іншою групою діячів компартії, в основному вихідців з Росії. Основним ідеологом і дійовою особою тієї другої групи був Арвід Янович Пельше, майбутній член Політбюро, що засідав у ньому до самої своєї смерті в досить похилому віці. Берклавса таки заслали до Росії, де він у Володимирі керував кінопрокатом. Пізніше він повернувся до Латвії, і в кінці 80-х став одним з провідних активістів руху за відновлення незалежності, а потім – депутатом парламенту нової Латвії.

– Тобто можна сказати, що у частини покоління тих комуністів, які в 1940 році вітали те, що відбувається, потім відбулася переоцінка цінностей, і вони перейшли на іншу сторону?

– Звісно. Я це дуже добре пам'ятаю по своїй тітці. Ми якось з нею говорили про це в 1960-і роки, по-моєму, після вторгнення в Чехословаччину. Вона сказала тоді: «Ти знаєш, я просто не хочу про це думати». Але це був тимчасовий стан, потім перейшла на ті ж позиції, що і Берклавс, тобто вітала відновлення незалежності. Вона померла не так давно, років десять тому, в дуже похилому віці, за 90.

Оригінал публікації – на сайті Радио Свобода