Доступність посилання

ТОП новини

Кримськотатарська проблема в «Хроніці поточних подій»


Кримськотатарські родини, вислані з Білогірського району Кримської області, червень 1969 року

30 квітня 1968 року в Москві вийшов перший номер «Хроніки поточних подій». Ті, хто стояв біля витоків цього видання, навряд чи припускали, наскільки славна, хоч і дуже важка доля уготовлена його упорядникам...

Цей машинописний інформаційний бюлетень, який упродовж півтори десятиліть випускали активісти руху протесту проти політичних репресій (зазвичай його називають правозахисним, або дисидентським), який виник у другій половині 1960-х років в СРСР. Видання не було дозволене радянською цензурою і виходило у самвидаві.

«Хроніка поточних подій», 2 випуск, 1968 року
«Хроніка поточних подій», 2 випуск, 1968 року

Як відомо, за радянських часів багато сторін життя приховували від широкої громадськості і не висвітлювали в офіційній пресі. «Хроніка поточних подій» збирала і фіксувала факти політичних переслідувань у СРСР, інформувала читачів про виступи на захист переслідуваних, розповідала про незалежну політичну, релігійну, культурну діяльність, регулярно публікувала інформацію з політичних таборів і тюрем. «Хроніка...» виходила майже безперервно з 1968 по 1983 рік. Спочатку на рік випускали по 5-6 номерів, кожен – обсягом у 10-30 сторінок щільного машинопису. Пізніше інтервали між випусками збільшились. Загалом за 15 років підготовили 65 номерів (через різні обставини два підготовлені випуски – №59 та №65 – не вийшли в світ). Випуски «Хроніки...» готували в Москві, поширювали країною в самвидаві; а її кореспондентами ставали самі читачі та розповсюджувачі бюлетеня.

Наприкінці 1972 року шантажем і погрозами КДБ домігся припинення видання; упродовж 1973-го року «Хроніку...» не випускали. Так тривало недовго... 7 травня 1974 року три відомі дисиденти – Тетяна Веліканова, Сергій Ковальов і Тетяна Ходорович – представили закордонним журналістам три нові номери «Хроніки», зміст яких покривав паузу у виданні.

Наталія Горбаневська
Наталія Горбаневська

Імена тих, хто готував випуски, ніколи не оголошували. Однак широко відомо, що засновником і упорядником перших десяти номерів «Хроніки» була Наталія Горбаневська. Настільки ж добре відомі слова самої Горбаневської про вплив на створення «Хроніки поточних подій» «інформації» кримськотатарського національного руху, яка почала виходити кількома роками раніше.

Участь у випуску цих видань вимагала відчайдушної сміливості. Сказати, що для влади кожен із причетних до виходу бюлетенів був ідейним ворогом – означає сказати мало... Органи за всяку ціну намагались призупинити тихий голос правди...

Після арешту Наталії Горбаневської в грудні 1969 року над складанням «Хроніки...» зазвичай працював невеликий колектив або кілька груп, склад яких часто змінювався. Визначальну роль у цій «редакції» відігравали зазвичай люди, які брали на себе функцію «випускового редактора». У різні часи такими «випусковими редакторами» були Анатолій Якобсон, Сергій Ковальов, Тетяна Веліканова, Олександр Лавут, Юрій Шиханович. Всі причетні до видання «Хроніки», її кореспонденти і розповсюджувачі піддавалися систематичним переслідуванням. За звинуваченням у причетності до виготовлення або розповсюдження бюлетеня в різні роки були заарештовані і засуджені Наталія Горбаневська, Юрій Шиханович, Петро Якір, Віктор Красін, Габріель Суперфін, Сергій Ковальов, Олександр Лавут, Тетяна Веліканова, повторно – Юрій Шиханович.

Практично невідома широкій громадськості була наявна в СРСР кримськотатарська проблема. «Хроніка поточних подій» – не тільки найбільш повне і точне зведення історичних відомостей про дисидентську активність і політичні переслідування в СРСР 1968-1982 років, а й найцінніше джерело з історії кримських татар періоду вигнання. Цілком природно, що в «Хроніці...» чимало сторінок, присвячених кримськотатарській проблемі.

Зампіра Асанова
Зампіра Асанова

У першому ж номері опублікували Звернення до Президії консультативної наради комуністичних партій в Будапешті, датоване 24 лютого 1968 року, – про факти «дискримінації малих націй і політичне переслідування людей, які борються за національну рівноправність, що особливо яскраво виявилося в питанні про кримських татар». Серед 12 підписантів цього звернення фігурує і лікар, активістка кримськотатарського національного руху Зампіра Асанова.

А вже в наступному номері, що вийшов 30 червня 1968 року, було опубліковане розлоге «Звернення представників кримськотатарського народу до світової громадськості». У ньому говорилось: «1944 року весь наш народ наклепницьки звинуватили у зраді радянської батьківщини і насильно виселили з Криму... Була ліквідована наша національна автономія, розгромлена національна культура, знищені наші пам'ятники, спаплюжені і стерті з лиця землі могили наших предків. Протягом наступних дванадцяти років ми жили у становищі засланців, піддавались дискримінації, на наших дітях, навіть народжених у засланні, лежало тавро «зрадника», про нас випускали наклепницьку літературу, яку досі читають радянські люди... Про нас поширюють наклеп, що ми хочемо повернутись до Криму, щоб виселити тих, хто зараз там мешкає. Це не правда. Ми мирний народ і завжди жили і будемо жити в дружбі з багатонаціональним населенням Криму. Не ми загрожуємо кому-небудь – нас постійно тримають під загрозою національного знищення... Тому ми звертаємось до світової громадськості. Ми звертаємось до всіх народів Радянського Союзу... Ми звертаємось до всіх народів світу, насамперед, до тих, хто на собі відчув, що означає національна нерівноправність і пригнічення. Ми звертаємось до всіх людей доброї волі в надії, що ви надасте нам допомогу. Допоможіть нам повернутись на землю наших батьків!».

Лист підписали 118 народних представників: лікарі, вчителі, інженери, робітники всіх спеціальностей, пенсіонери, студенти, службовці, домогосподарки з Ташкента, Самарканда, Фергани, Чирчика, Маргелана, Совєтабада, Андижана, Ангрена, Бекабада, Ленінабада та інших міст і селищ Узбекистану, Киргизької РСР, Новоросійська.

Олександр Лавут
Олександр Лавут

«Хроніку...» без перебільшення можна назвати енциклопедією репресій і гонінь кримських татар у Криму 1970-х років. 31-й випуск, який вийшов у травні 1974-го року і приурочений до 30-річчя депортації, був підготовлений Олександром Лавутом і Людмилою Алексєєвою і повністю присвячений кримськотатарській проблемі. Лавут був найтісніше пов'язаний із кримськотатарськими активістами, і після його арешту 1980 року кримськотатарський розділ у «Хроніці...» істотно скоротився.

Ось як правозахисний бюлетень зафіксував спроби переселення кримських татар на батьківщину 1968 року – після сумнозвісного Указу ПВС СРСР від 5 вересня 1967 року, що так і не розв'язав кримськотатарську проблему: «У Криму періодично влаштовують облави на кримських татар, які повернулись на свою батьківщину. 15 липня 1968 року скоєне криваве побиття 11 сімей кримських татар у радгоспі «Більшовик» Красногвардійського району. Після опублікування Указу від 5 вересня 1967 року в Криму змогли прописатись лише 18 сімей і 13 одинаків. З Криму за цей час вислані 12 тисяч людей. У Криму засуджені до різних термінів позбавлення волі 17 кримських татар, ще двоє перебувають під слідством. «Указ вийшов не для вас – кримських татар, а для преси, притому для зарубіжної... Ваша батьківщина – Туреччина, валіть туди!» – сказав кримським татарам заступник начальника кримської обласної міліції підполковник Косяков.

«Якщо завтра буде наказ розстрілювати, ми вас розстріляємо», – вторив йому підполковник міліції Пазін.

А це вже з сьомого випуску «Хроніки...» (квітень 1969 року):

«26 травня 1968 року 98 кримських татар поставили намети поблизу селища Мар'їне за межею Сімферополя. 27 травня о 16 годині намети були оточені кільцем міліціонерів, співробітників КДБ і дружинників, близько 250 осіб. За командою підполковника Косякова вони стали валити намети, хапати, бити і заштовхувати людей в автобуси. Всі, хто перебував у цей час біля наметів, зокрема й діти, жінки, інваліди війни, в автобусах під охороною міліцейських машин і мотоциклів були доставлені до Сімферопольського управління міліції. Звідти групу кримських татар із 38 осіб, не давши їм взяти речі та одяг, відправили до Баку. 4 дні їх везли без хліба і води. У Баку їх силою – били і жінок – посадили на пором «Радянський Туркестан». Зібрався натовп, говорили, що везуть ворогів народу. 31 травня паром зустріла міліція в Красноводську, кримських татар посадили в поїзд і відправили до Ташкенту під охороною співробітників КДБ».

Сторінка 12-того випуску «Хроніки...»
Сторінка 12-того випуску «Хроніки...»

За повідомленням «Хроніки...», через місяць, 26 червня 1968 року, група кримських татар (21 особа) прийшли на прийом до голови Кримського облвиконкому Чемодурова зі скаргою на адміністраторів, які не прописують кримських татар. Чемодуров замкнувся в кабінеті, викликав міліціонерів, які стусанами вигнали татар із облвиконкому і доставили до відділення міліції. 11 з них були засуджені на 15 діб, і всі вони, зокрема і жінки, оголосили голодування. Решті десяти на гроші, зібрані під час обшуку, купили квитки на літак, і їх відправили до Душанбе, де ніхто з них ніколи не був. Проти одного із засуджених на 15 діб, Мамеді Чобанова, була порушена кримінальна справа за звинуваченням у опорі представникові влади. 26 серпня 1968 року Чобанов був засуджений на 3 роки позбавлення волі. 27 серпня за аналогічним звинуваченням був засуджений Мубеїн Юсупов – на рік, і Фахрі Ісмаїлов – на шість місяців позбавлення волі. Вони були заарештовані під час подібного ж нападу міліціонерів на кримських татар біля будівлі облвиконкому. Мустафа Чебі, Кадир Сараметов і Мунівер Абібуллаєва, які намагались прийти на цей процес і виступити свідками, були затримані і отримали по 15 діб. 4 вересня 1968 року до одного року позбавлення волі засуджений заарештований в результаті міліцейської провокації Зекерія Асанов.

Ці випадки були аж ніяк не поодинокими. За багато років змінювались – у бік посилювання – заходи відносно кримських татар, які намагались оселитись на батьківщині, але загальною залишалась політика – «Крим без кримських татар».

Владі не вдалося пересадити неугодний народ у чужий ґрунт і перетворити його на національні саджанці

Останнє повідомлення про кримських татар, опубліковане в передостанньому номері «Хроніки» 1981 року, присвячене політиці «укорінення», яку посилено насаджувала влада щодо репресованого народу: «Вже кілька років у Мубареку (Кашкадарінська область Узбецької РСР) відбувається інспірована «зверху» концентрація кримських татар. У цьому селищі, розташованому в безводній пустині, виходять 3 газети кримськотатарською мовою; на багато керівних посад призначаються кримські татари; при розподілі у навчальних закладах та інших напрямках на роботу багато кримських татар потрапляють до Мубареку. В цей час кримські татари оцінюють чисельність свого народу близько 1 мільйона осіб. Проте в офіційних радянських виданнях і за перепису національність «кримські татари» взагалі ігнорується. За перепису, наприклад, у графі «національність» писали просто «татарин», незважаючи на протести опитуваного. На етнографічній карті Малого атласу, де вказані місця розселення національностей у кілька сотень людей, кримські татари також не згадані».

Політика «укорінення» не склалась. Владі не вдалося пересадити неугодний народ у чужий ґрунт і перетворити його на національні саджанці. А через кілька років доля кримських татар кардинально змінилась – завдяки зусиллям активістів кримськотатарського руху, їхнім надійним друзям-правозахисникам і, звісно ж, рішучості самого народу жити на своїй рідній землі у Криму.

Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу

XS
SM
MD
LG