Доступність посилання

ТОП новини

Заплив довжиною в життя. З Криму радянського до Криму... російського?


Олег Софяник, 2009 рік

Чи не вперше у своєму житті знаний рекордсмен України 51-річний корінний севастополець Олег Софяник після чергового свого заморського марафону (минулого місяця перетнув затоку Акаба у Червоному морі, між єгипетським Шарм-ель-Шейхом і протилежним берегом Саудівської Аравії) не захотів повертатись до рідного міста. Напівдорозі додому «загальмував і тим же фірмовим потягом №12 «Славутич» поїхав у протилежному від Криму напрямку. А все тому, що на під’їзді до Новоолексіївки, стверджує чоловік, йому на мобільний зателефонував співробітник Севастопольського центру з боротьби з екстремізмом Михайло Новосельцев і запросив на допит. При цьому уточнив: як свідка у кримінальній справі стосовно Юрія Ільченка (севастопольського блогера, якого на початку місяці заарештували у Сімферополі за звинуваченням в екстремізмі – авт).

«Юра – мій давній друг, – каже Олег, – тому в мене не було жодних гарантій, що слідом за ним і мене не посадять. Адже той же Новосельцев мені відкрито сказав, що, мовляв, мене поважає як сміливу людину, але змушений виконувати наказ. До того ж у нього виникли питання стосовно мого коментаря на сторінці колишнього радянського дисидента Віктора Давидова у Facebook. Тож подалі від неприємностей. Добре, що ми з подругою, наче відчуваючи подібний сценарій, перед цим придбали житло під Дніпропетровськом. У мене на квартирі у Севастополі залишились деякі речі, апаратура. Не знаю, як тепер їх звідти вивезти».

Свобода, свобода і ще раз свобода

Прояв інстинкту самозбереження у Софяника цілком природній. І загалом породжений чималим досвідом особистих стосунків з «конторою» (в СРСР так називали КДБ – «контору глубінного бурєнія» – авт.), аж з… сьомого класу

Нинішній прояв інстинкту самозбереження у Софяника цілком природній. І загалом породжений чималим досвідом особистих стосунків з «конторою» (в СРСР так називали КДБ – «контору глубінного бурєнія» – авт.), аж з… сьомого класу. Наслухався тоді хлопець «ворожих голосів» і заходився регулярно переписуватись із радіостанцією «Німецька хвиля». Згодом цей епістолярний жанр школяр «приписував» ще й деяким землякам, адреси яких взяв із телефонного довідника. Його листи закінчувались крамольними закликами до боротьби з існуючим комуністичним ладом. Але малолітнього бунтаря дуже швидко вирахували співробітники КДБ і провели відповідну «бесіду».

Щоправда, її вистачило рівно на два роки. 1979 року Олег разом з товаришами створює підпільну групу «Комітет борців за свободу» і починає діяти у тому ж антирадянському дусі – розповсюджувати листівки. Закінчувались вони гаслами «Долой кровавий царізм Брєжнєва і К! Да здравствуєт революція!». І знову його «революційність» обривається доволі швидко. Підлітка заарештувують і на три доби поміщають в ІТУ (ізолятор тимчасового утриманн – авт.). Психіатрична експертиза зрештою визнає Олега осудним. І все ж за ґрати його не кинули, а відпустили під нагляд батьків.

Наступне «побачення» Софяника, тоді вже першокурсника Севастопольського приладобудівного інституту, з кедебістами відбулось три роки потому. Вони його затримали у Москві при зустрічі з працівниками посольства США. Американцям юнак хотів повідати свою «дисидентську» історію і попросити допомоги з еміграцією.

1983 року севастопольця двічі призивають до армії, але щоразу він тікає з обласного збірного пункту в Сімферополі. І тільки з третьої спроби військкоматівцям все ж вдається поставити його у стрій. Утім, ненадовго, бо в Тульському будбатальйоні Олег навідріз, з політичних міркувань, відмовляється приймати військову присягу. І того ж дня вперше потрапляє до місцевої психлікарні майже на півроку.

У перший же рік горбачовської «перебудови», тобто рівно тридцять років тому, Олег замислив і навіть зробив ризиковану спробу втечі з СРСР морем. Аби потім із Туреччини перебратись до ФРН чи США, де і попросити довгоочікуваного політичного притулку. Олег добре пам’ятає той день – 23 жовтня 1985 року. До нього він готувався аж цілий рік. Спеціально влаштувався рятувальником на міську човнову станцію – щоб добре навчитись «ходити за веслами». За день до прибуття у Севастополь круїзного теплохода «Молдавія», що курсував маршрутом Одеса-Батумі, придбав квиток на кормову каюту. Прихопив усе необхідне – надувний човен «Лисичанка», рятувальний жилет, декілька фляг із водою, печиво і шоколад. З цією поклажею Олег і шуганув у нічне море на підході «Молдавії» до Батумі.

Краще вже загинути в морі, ніж жити далі в СРСР

«Звичайно ж, було лячно, – розповідав автору цих рядків чоловік, – але куди діватись. Добре розумів, що шанси у мене бути не спійманим чи взагалі уціліти у відкритому морі дуже невисокі. Але себе налаштував так: краще вже загинути в морі, ніж жити далі в СРСР. Гріб невеличким веслом, орієнтуючись на південь по туристичному компасу. На третю добу мене угледів югославський танкер і хотів підібрати на борт, але я відмовився. Натомість підібрав уже наш СПКр (сторожовий прикордонний корабль – авт.), як мені вже повідомлять на допиті, десь за 37 кілометрів від турецьких територіальних вод. Cпочатку мені влаштували допит у прикордонному загоні, далі в управлінні КДБ Абхазії в Сухумі, а потім помістили в тамтешній слідчий ізолятор «Дранда».

Зрештою, за незаконний перехід держкордону Софянику в закритому судовому засіданні «впаяли» аж два роки в’язниці. Проте невдовзі замінили її на кримську «психушку». Завершилася ж «психічна» епопея навесні 1988 року, коли Софяник надіслав до президії Верховної Ради СРСР заяву з відмовою від радянського громадянства за тими ж політичними мотивами. Цьому передувала теж невдала спроба зустрітись у Москві з працівниками французького посольства.

За два роки до розвалу Союзу Олег організовує у рідному місті осередок ліберальних партій «Демократичний союз» (його лідер – Валерія Новодворська – авт.). Згодом аж на вісім місяців переїжджає до Польщі, де вивчає досвід популярної «Солідарності» Лєха Валєнси. Проте реально скористатись тим досвідом Софянику так і не вдалося. «У нас, в Україні, на початку 90-х, коли почали роздирати державну власність, фактично відбулась кримінальна революція. Тому я відійшов від політичної діяльності, що втратила колишній ореол романтики і перетворилась на суцільні інтриги і бруд. Тепер мій ризик пов’язаний виключно з «чистими» марафонськими запливами», – пояснив мені таку собі сублімацію колишній невиправний антирадянщик.

За рекордом – рекорд

На рахунку рекордсмена Книги рекордів УкраїниСофяника більше півсотні марафонських запливів у Чорному, Середземному, Мармуровому, Південно-Китайському, Карибському морях

На рахунку рекордсмена Книги рекордів УкраїниСофяника, нагадаю, більше півсотні марафонських запливів у Чорному, Середземному, Мармуровому, Південно-Китайському, Карибському морях. Приміром, у вересні 2011 року він за сім днів самотужки вплав подолав дистанцію від Севастополя до Одеси. У травні того ж року йому за десять днів підкорились аж 350 кілометрів у Південно-Китайському морі – від тайського курортного міста Паттайї до в’єтнамського узбережжя. Цей заплив Олег тоді присвятив, до слова, воїнам УПА і всім політв’язням колишнього СРСР…

Часто на дальні дистанції він виходить без супроводу. До попереку прив’язує легкий надувний гумовий човник, в якому обов’язково має бути питна вода, шоколад,телефон і «аптечка». А ще Олег покладається на Божу поміч. «Якось здійснював зимовий заплив у Севастополі, до речі, на прохання місцевих газетярів, – згадує спортсмен, – дистанція невеличка, лише кілометр, але вода – п’ять-шість градусів. Спочатку все йшло нормально, але потім відчуваю, що ноги стають ватними і поступово «відключаюсь». Тоді починаю вголос читати молитву. Мобілізує, наче відкривається друге дихання».

Після кожного рекорду дома Олег «провалюється» у п’ятнадцятигодинний сон. Медиків воліє обходити стороною, з «хімією», спиртом і цигарками не дружить.

Торік, 1 лютого, Софяник разом зі своїм давнім напарником по морських запливах у різних куточках світу – московським підприємцем Шамілем Алімурадовим – уперше пішов на рекорд у Карибському морі. Обидва благополучно фінішували на кубинському мисі Сан-Антоніо, перетнувши таким чином за шість днів Юкатанську протоку (217 км), що розділяє однойменний мексиканський півострів і Кубу, «острів свободи». Проте з реальною свободою в Олега там не склалось.

Одразу після фінішу Олег влаштував собі екскурсію у Гавані. Однак спочатку вирішив навідатись до відомого кубинського дисидента Едуардо Хименеса. Інтерес був цілком предметний – севастополець для своєї майбутньої книги збирав особисті спогади знаних «в’язнів сумління» і перебіжчиків. Надто тих, хто спромігся за часів комуністичних режимів вирватись на Захід, в Америку. Саме це вдалось Хименесу – у 1969 році він на викраденому військовому літаку перелетів до США. Але згодом повернувся на батьківщину, де за «зраду революції» відсидів двадцять років за ґратами.

Знав би Олег, чим та зустріч закінчиться! «Тільки-но сіли зі знайомим кубинцем у нього вдома пити каву, – розповів Софяник. – Хвилин через десять туди несподівано зайшли чотири чоловіки у військовій формі. Перевірили документи. І попередили: «Щоб більше з ним не зустрічався. На Кубі є інші люди, герої революції – от із ними зустрічайся». Випровадили, довезли до готелю. А надвечір туди під’їхали інші, посадили в машину і доправили до в’язниці. Майже п’ять діб я провів в одиночній камері з наглухо забитими вікнами. Ситуація була вельми неприємною, бо я не знав, чим усе закiнчиться. Допитували мене двічі. Добре, що один з офіцерів, полковник Карлос, розмовляв російською. Запитання ставили стандартні, мовляв, з якою метою я прибув на Кубу, чи мав зустріч iз представниками «Руху за свободу еміграції» тощо. Мої вiдповiдi фіксували на друкарській машинці. Все, зрештою, закінчилось тим, що мене банально депортували».

XS
SM
MD
LG