Доступність посилання

ТОП новини

«...І на землі татарській жодного татарина»


Борис Чичибабін

Ці, сьогодні вже легендарні, рядки 1974 року написав великий поет драматичної долі Борис Чичибабін:

Как непристойно Крыму без татар.

Шашлычных углей лакомый угар,

заросших кладбищ надписи резные,

облезлый ослик, движущий арбу,

верблюжесть гор с кустами на горбу,

и все кругом – такая не Россия.

Тоді вираз «як непристойно Криму без татар» був на кшталт подвигу, бо в розумінні влади подібний посил автора дорівнював злочину...

Борис Чичибабін (справжнє прізвище – Полушин) народився 9 січня 1923 року в українському місті Кременчук у сім'ї офіцера. Школу він закінчив у Чугуєві Харківської області, вступив на історичний факультет Харківського університету, але навчання перервала війна.

У листопаді 1942 року юнака призвали до армії, він служив солдатом 35-го запасного стрілецького полку в Грузинській РСР. З липня 1943-го аж до перемоги – механік авіаприладів у різних частинах Закавказького військового округу. Після війни навчання в Харківському університеті продовжилось, але вже за іншою спеціальністю – філолога.

Однак навчання Борису завершити не вдалось. У червні 1946-го року Чичибабіна заарештували і засудили за антирадянську агітацію. Причиною арешту були вірші – крамольна блазнівська співанка з рефреном «Мати моя посадніца», де були такі рядки:

Пропечи страну дотла,

Песня-поножовщина,

Чтоб на землю не пришла

Новая ежовщина!

Слідство тривало майже два роки, вирок – п'ять років таборів, які Чичибабін відбував у Вяттабі Кіровської області.

До Харкова Чичибабін повернувся влітку 1951-го року. Довгий час був різноробочим, підсобним робітником у Харківському театрі російської драми, потім закінчив бухгалтерські курси і працював бухгалтером домоуправління. Тут він познайомився з паспортисткою Матільдою Федорівною Якубовською, яка стала його дружиною.

Наприкінці 1950-х років Чичибабін продовжує працювати бухгалтером (в автотаксомоторному парку), але поступово заводить знайомства в середовищі місцевої літературної інтелігенції.

1958 року з'являється його перша публікація в товстому журналі «Знамя» – і це, звісно, успіх. На початку 1960-х років поет довгий час живе в Москві на квартирі дисидентів Юлія Даніеля та Лариси Богораз, виступає в літературному об'єднанні «Магістраль». І вже через кілька років його вірші публікуються у відомому «Новому світі», в харківських та київських виданнях. Чичибабін знайомиться з настільки відомими діячами культури, як поет Самуїл Маршак, письменник Ілля Еренбург, критик і літературознавець Віктор Шкловський.

Борис Чичибабін і Матильда Якубовська, початок 1960-х
Борис Чичибабін і Матильда Якубовська, початок 1960-х

Поступово викристалізовуються і основні теми його творчості. Сказати «дисидентські» – означає сказати мало. Його «гнів і смуток» викликають «державні хами», як у вірші 1959 року «Клянусь на прапорі веселому». До громадянської лірики примикає вже зовсім рідкісна в післявоєнній радянській поезії тема солідарності та співчуття пригнобленим народам Радянської імперії – кримським татарам, євреям, прибалтійцям. Ці мотиви поєднуються у Чичибабіна з любов'ю до Росії і російської мови, схилянням перед Пушкіним і Толстим, а також із синівською прихильністю до рідної України.

На початку 1970-х років у самвидаві з'явилась збірка віршів Чичибабіна, укладена літературознавцем Леонідом Пінським, із рук в руки передаються магнітофонні записи з квартирних читань поета. «Відхід із дозволеної літератури... був вільним моральним рішенням, неголосною, але твердою відмовою від самої можливості фальші», – написав про це пізніше філософ Григорій Померанц.

1973 року Бориса Чичибабіна виключають зі Спілки письменників СРСР. Він уже перебуває в полі зору органів... 1974-го року поета викликають до КДБ. Йому довелось підписати документ про те, що якщо він продовжить поширювати самвидавівську літературу і читати вірші антирадянського змісту, проти нього порушать справу. Чичибабін практично опинився на довгі роки відлученим від широкого читача...

Борис Чичибабін у день народження Генріха Алтуняна, середина 1970-х
Борис Чичибабін у день народження Генріха Алтуняна, середина 1970-х

Кримська і кримськотатарська складова поезії Бориса Чичибабіна – це «Кримські прогулянки», «Чорне море», «Є селище в Криму. Називається воно Кацивелі», «Ще нещодавно ти зі мною...», «Місяць минув і рік, десять мине і сто...», «Херсонес», «Пам'яті Гріна», «На могилі Волошина», «Чуфут-Кале татарською означає «Іудейська фортеця», «С.Славичу», «Судацькі елегії», «Феодосія», «Дельфін елегія», «Щовечора я у своїй молитві...», «Коктебельська ода», «Спогад». Ці вірші, створені поетом 1960-1980 років, прямо або побічно пов'язані з Кримом.

«Крим я люблю, як кажуть, з першого погляду і на все життя, люблю, як люблять його всі або багато людей, які пишуть вірші і люблять поезію. У мене багато віршів про Крим, і сказати про те, чому, за що і як я його полюбив і люблю, сказати про це прозою краще і більше, ніж сказано в цих віршах, я не зумію», – так написав Чичибабін в одному з листів.

Доктор філологічних наук, професор Аділе Емірова ґрунтовно вивчила кримські сюжети в творчості Бориса Чичибабіна, зробивши надбанням громадськості цю сторінку його біографії.

Без татар Крим – не Крим, несправжній Крим, не той Крим, який бачив, і який описав, і в який на все життя закохався Пушкін
Борис Чичибабін

Емірова умовно ділить кримські вірші Чичибабіна на два тематичні цикли: «філософське осмислення буття» і «татарський Крим». Умовний цикл віршів поета «Татарський Крим» представлений віршами «Кримські прогулянки», «Судацькі елегії» і «Чорна пляма». Фраза «Як непристойно Криму без татар», мабуть, квінтесенція цього циклу. У вірші «Кримські прогулянки» ліричним героєм є сам автор, і авторська позиція висловлена цілком недвозначно:

...Улочками кривыми

в горы дышал и лез.

Думал о Крыме: чей ты,

кровью чужой разбавленный?

Чьи у тебя мечети,

Прозвища и развалины?

..Люди – на пляж, я – с пляжа,

там у лесов и скал,

«Где же татары?» – спрашивал,

все я татар искал....

Шел, где паслись отары,

Желтую пыль топтал.

«Где ж вы, – кричал, – татары?»

Нет никаких татар...

Родина оптом, так сказать,

Отнята и подарена, –

И на земле татарской

Ни одного татарина.

Ця ж тема розвивається у другій частині циклу «Судацькі елегії»:

Мне с той землей не быть накоротке,

она любима, но не богоданна.

Алчак-Кая, Солхат, Бахчисарай...

Я понял там, чем стал Господень рай

после изгнанья Евы и Адама.

Как непристойно Крыму без татар!

Шашлычных углей лакомый угар,

Заросших кладбищ надписи резные,

Облезлый ослик, движущий арбу,

Верблюжесть гор с кустами на горбу,

И все кругом – такая не Россия.

1987 року, після двадцятирічного відлучення поета від літератури, пише професор Аділе Емірова, журнал «Новий світ» зібрався видати добірку його віршів, зокрема й «Судацькі елегії». У відповідь на прохання критика Ірини Роднянської змінити рядок «Як непристойно Криму без татар» Чичибабін написав: «Без татар Крим – не Крим, несправжній Крим, не той Крим, який бачив, і який описав, і в який на все життя закохався Пушкін, який бачили і любили Толстой і Чехов, Ахматова і Цвєтаєва, Паустовський, Пришвін, Сергєєв-Ценський; це якийсь штучний, екзотичний, спеціально для курортників і туристів придуманий і зроблений заповідник... Вони (татари) були споконвічним місцевим населенням на цій землі, вони були народом, який пустив коріння в цю землю, обжив її, одухотворив її назвами гір, селищ, міфологією, пам'яттю, вірою, мрією, вони стали і були душею Криму. І коли цю душу штучно, насильно вилучили з тіла і тіло залишилося без живої душі, але з якоїсь тінню її, з якимось кровоточивим слідом її, з пам'яттю про неї, – татар немає, а татарські назви залишилися, – це не лише трагічно, сумно, страшно, але в цьому є щось несправжнє, накинуте, неприродне, ганебне, непристойне».

Незважаючи на спротив поета, цей рядок був замінений на такий: «Я шел тропою горестей и кар». І тільки в наступних виданнях знайшла первинний вигляд: «Как непристойно Криму без татар»...

Справжнє визнання прийшло до Бориса Чичибабіна вже в постперебудовний час. 1990 року за книгу «Дзвін» його удостоїли Державної премії СРСР.

А через чотири роки, 15 грудня 1994-го року, поет Борис Чичибабін помер. «Помер найкращий поет Росії», – сказав колега і друг Булат Окуджава, а пізніше написав такі вірші:

Ускользнул от нас Борис,

а какой он был прекрасный!

Над судьбою мы не властны

хоть борись – хоть не борись.

И глядит издалека,

улыбается и плачет...

Время ничего не значит.

Перед ним века, века...

Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу

XS
SM
MD
LG