Україна втрачає шельф

Початок будівництва мосту через Керченську протоку нагадав про відсутність правового статусу цього шляху з Азовського моря до Чорного. Москва і Київ до початку анексії Криму Росією не врегулювали питання про водний кордон в Азовському морі та Керченській протоці. Початок робіт без узгодження з Україною означає, що в будь-який момент російські військові можуть з'явитись біля берегів Донецької, Запорізької та Херсонської областей.

У липні російський сенатор від окупованого Криму Ольга Ковітіді закликала російську владу встановити в односторонньому порядку без консультацій з Україною кордони виняткової економічної зони. І мотивувала це міркуваннями «державної безпеки». Втім, де-факто Росія робить саме так, як пропонувала Ковітіді, і тепер веде господарську діяльність біля берегів України без її згоди. Захоплена Росією компанія «Чорноморнафтогаз» видобуває вуглеводні на бурових платформах, розташованих ближче до материка, ніж до узбережжя Криму.

​Андрій Клименко, один із засновників громадської організації «Майдан закордонних справ», яка відстежує заходи іноземних суден до кримських портів, зазначає бездіяльність української влади у захисті своїх економічних інтересів у прибережних водах. «Вже більше року минуло, як цю тему підняли, але віз і нині там. Справа в тому, що там поруч стоять російські військові кораблі і охороняють платформи. Ракетний корабель, один із малих... А нам нічого поставити, одного «Сагайдачного» («Гетьман Сагайдачний» – єдиний фрегат військово-морських сил України – КР) не поставиш. Сам факт перебування російських судів там не є порушенням, це нейтральні води. Але ніхто нічого не робить, щодо «Чорноморнафтогазу» також», – сказав Клименко.

Експлуатація надр і будівництво інженерних споруд росіянами у винятковій економічній зоні України є військовою агресією, вважає експерт-міжнародник Дмитро Левусь. «Одностороннє визначення Російською Федерацією виняткової економічної зони в Чорному морі є продовженням агресії. Економічна зона відраховується від точок і ліній, що визначають територіальні води», – сказав він Крим.Реалії.

На думку експерта, нинішня ситуація значною мірою програмувалась під час тривалих і безрезультатних переговорів Києва і Москви з делімітації морських кордонів. Домовитись про лінії держкордону на суші сторонам вдалось після 5 років важких переговорів. Указ про демаркацію держкордону Віктор Янукович підписав 2011 року. Морський кордон вивели за рамки угоди, а переговори щодо нього тривали безрезультатно.

«Причина єдина – небажання Росії», – сказав Крим.Реалії екс-міністр закордонних справ України (2005-2007) Борис Тарасюк. Саме на середину нульових припали найбільш запеклі та безплідні переговори щодо Азова і Керченської протоки.

Член української делегації, заступник директора Науково-дослідного інституту геодезії і картографії Микола Трюхан вважає, що з 2010 року позиція голови української делегації стала відверто угодською і не була спрямована на захист національних інтересів. «З 2010 року позиції здавали, а з 2011 переговори припинилися взагалі», – сказав він Крим.Реалії. Трюхан зазначив, що Київ пропонував розділити Азовське море з Росією відповідно до принципів Конвенції ООН з міжнародного морського права. Розглядали два варіанти: 60% акваторії Азовського моря – українські та 40% – російські. Але це не влаштувало Росію.

«Тут вирішує конфігурація узбережжя, і тут якогось люфту для лавірування немає. Ми майже домовились. Але потім росіяни зробили вигляд, що ніякої домовленості не було», – розповів заступник директора інституту геодезії і картографії. Виняткова економічна зона України в Чорному морі проходить у широтному напрямку між узбережжями України і Туреччини відповідно до угоди урядів СРСР і Турецької республіки 1978 року про розмежування континентального шельфу.

2009 року Україна програла в Міжнародному суді ООН у Гаазі тяжбу за контроль над шельфом проти Румунії в районі острова Зміїний. Тоді суд розділив спірну територію в пропорції 80% – Румунії і всього 20% – Україні. За прогнозними оцінками, ця ділянка шельфу містить запаси вуглеводнів.

Наступною втратою в результаті силового захоплення з боку Росії стали Голіцинське і Одеське родовища, де працює «Чорноморнафтогаз». За них Міністерство юстиції має намір боротися в Європейському суді з прав людини (ЄСПЛ) або в інших міжнародних судових інстанціях. Як свідчить практика, розгляд таких справ триває роками. Але якщо своє право на «Чорноморнафтогаз» і його активи, зокрема і нафтогазоносні ділянки чорноморського шельфу, Україна може документально обґрунтувати, то з Керченською протокою все набагато складніше.

2003 року Київ і Москва під тиском Росії підписали договір, за яким Азовське море і Керченська протока є внутрішніми водами» двох держав. «Коли договір підписували, про розмежування Керченської протоки не згадали», – підкреслив заступник директора інституту геодезії і картографії Микола Трюхан.

Причина такої правової невизначеності – небажання Росії втрачати контроль за судноплавною Керч-Єнікальською протокою, яку Україна вважала своєю. Проведення суден протокою давало близько 150 млн доларів на рік. З моменту анексії Криму Москва одноосібно розпоряджається протокою.

Як вплинуть на інтенсивність судноплавства роботи зі зведення мосту, поки невідомо. Але розмежування внутрішніх вод у Конвенції ООН з міжнародного морського права 1982 року не передбачене. Росіяни своє розуміння «внутрішніх вод» останнього разу продемонстрували в липні 2013 року, коли російський прикордонний катер протаранив рибальський баркас із Маріуполя недалеко від узбережжя Ростовської області. Тоді загинули троє громадян України.

Україна сьогодні не може протистояти військовій силі Росії в Криму і в довколишніх водах. Але зусилля в міжнародних судах потрібні вже зараз. «Рано чи пізно в Росії прийдуть до влади люди, які захочуть жити в міжнародній правовій системі. І до цього Україна має готуватися вже зараз», – сказав Крим.Реалії політолог Віталій Бала. Він вважає, що юридичну боротьбу не варто повністю довіряти дипломатам, оскільки у керівництва країни немає стратегічного плану дій в умовах зовнішньої агресії. З таким завданням можуть впоратись українські юристи і дипломати, а об'єднати в єдину комісію їх може Верховна Рада, вважає Віталій Бала.