На мій превеликий жаль, серед моїх знайомих є люди, які підтримали «приєднання» Криму. Це, на жаль, медичний факт і під час телефонних сеансів із півостровом (сам туди, на жаль, ні ногою, – увів свої власні індивідуальні санкції, щоб не годувати агресора моїм чесно заробленим доларом) спілкуюсь і з ватним контингентом. А що робити, якщо виросли разом і в одну школу ходили, не рвати ж стосунки через те, що людина не змогла відрізнити пропаганду від правди? Коли в Криму напередодні «референдуму» повісили плакати зі свастикою (забороненою, до речі, в Росії) деякі особливо наївні люди щиро повірили в те, що добрий сусід захищає їх від підлих жидобандерівців, які захотіли вволю напитися крові невинних кримських немовлят.
Використання фашистської свастики при проведенні «референдуму» народні маси не збентежило, адже це було не що інше, як найбільш брудний із часів Третього рейху пропагандистський трюк, від якого Геббельс у труні пару разів перекинувся від тихої заздрості: під час окупації Криму фашистами стільки свастик над ним не майоріло. Судити б гадів за російським же законом за незаконне використання символу фашизму, але хто сам себе засудить? Я так і не розумію, а чому досі немає позову до Гаазького суду за таку брудну маніпуляцію свідомістю? Адже певний прошарок людей щиро в цей цирк повірив: ненависть до фашизму в багатьох на генетичному рівні.
Ну це преамбула, це я до того, що після конфіскації Криму Росією деякі мої знайомі раптом екстрено перепрофілювались у ватників: дуже вже страшно звучала пропаганда зомбоканала Кисіль-ТВ, де яскравими фарбами розписували наближення полчищ правосекторних вовкулаків, що марширують на Крим із дибою і з доверху наповненим крутим окропом котлом, у якому ці чудовиська планували заживо варити кримських домогосподарок.
Навіть магія Першого каналу має свої обмеження. Холодильник «Самсунг» усе-таки здобув незаперечну перемогу над телевізором тієї ж марки
Цей контингент, на заздрість шанувальникам Будди, по 108 разів на день повторював мантру #затоунаснетвойны і радів відсутності уявних виплодків пекла, які фарширують кримчан на ковбасні вироби. Довго, звісно, це тривати не могло, навіть магія Першого каналу має свої обмеження, та й розпечення киселівсього зомбокодування останнім часом дещо ослабло. І я у своїх розмовах із жертвами бурі на екрані плазми починаю бачити гіркоту розчарування, яка все виразніше звучить в інтонаціях ватноналаштованих верств населення: холодильник «Самсунг» усе-таки здобув незаперечну перемогу над телевізором тієї ж марки.
– Квартплату підняли до 500 рублів на місяць, – скаржиться мені прихильник «русской вєсни». Раніше в перерахунку на рублі я 100 рублів платив, тепер на 500% квартплата виросла. Де це бачено, щоб на такий відсоток квартплата зростала? Це ж п'ять сотень відсотків!
– Ну це нормально, – заспокоюю я його. – У Росії в провінції люди за таку двокімнатну квартиру, як у тебе, і 5 тисяч рублів платять. Тож кримчанам дуже пощастило: квартплата у них значно нижча, ніж в інших регіонах Росії. Поки. Далі буде більше, можеш не сумніватись.
– Може, і п'ять тисяч, але зате в них зарплати вищі набагато, – парирує ватний знайомий.
Кримчани погано уявляли собі, як живе російська глибинка, де навіть електрички не завжди ходять, де мізерні зарплати, злидні, безпросвітність...
Тут мені доводиться розповідати моєму знайомому про те, як живуть у російській провінції, де зарплати в 10-15 тисяч – це норма, і мало не половину треба віддавати за комуналку і квартплату. Кримчани ж у масі погано уявляли собі, як живе російська глибинка, де навіть електрички не завжди ходять, де мізерні зарплати, злидні, безпросвітність...
Якби перед «референдумом» вони з'їздили на екскурсію до провінції, розташовану хоча б у ста кілометрах від Москви, і подивилися, як там люди живуть, думаю, отримали б дуже гарне уявлення про «камені з неба», які на них чекають.
– Нічого, це через санкції, але, думаю, їх знімуть скоро, тоді почне життя налагоджуватись.
Доводиться знову розчаровувати знайомого. Пояснюю йому, що не дарма іранці так танцювали після того, як майже 40 років під санкціями прожили, Куба більше 50 років під санкціями, і в тому, що завтра їх із Криму не зніматимуть, можна не сумніватися, дай би Бог, щоб діти або онуки це побачили.
Ентузіазм у мого друга наближається до нуля. Він каже, що збирається виїхати з Криму на заробітки, тільки куди – поки не знає. Може, до Білокам'яної, може, ще кудись.
– Ціни дістали. Дорожче, ніж у Москві зараз, – із неприхованим сумом у голосі каже він. – Крадуть усі, хто при владі, ось у чому проблема.
З чого це в Криму буде чесність і порядок, коли у всій решті країні бардак
А як ти хотів, мій милий друг? Росія – одна з найбільш корумпованих країн світу. Велкам хоум, так сказати. З чого це в Криму буде чесність і порядок, коли у всій решті країні бардак?
Потім після витриманої паузи мій приятель уже з неприхованим роздратуванням говорить про те, що продукти стали повне г... але і їсти їх просто неможливо, а за хорошу якість три шкури деруть. Скарги починають сипатись одна за однією. Бюрократія заїла, він тільки те й робить, що довідки збирає, підписи, печатки. Люди злі від того, що влітку мало заробили, обману більше стало і так далі і тому подібне.
Я, знаючи хворе місце мого приятеля, дістаю з-за спини пачку кухонної солі і щедро посипаю нею хвору рану:
– Ну так хоч заробив за сезон? Курортники були?
– Були. Трохи. Сказали, що більше не приїдуть. Знаєш, я б теж не приїхав, із таким сервісом, як у нас, і з такими цінами. Вони сюди тільки на ентузіазмі ломанулись. Думаю, що наступного року людей поменше буде, багато, хто в це літо приїхав, більше не поїдуть. Навіть у Краснодарському краї ціни нижчі, ніж у нас.
Ми ще довго спілкуємось про те і про се, згадуємо минуле, але в голосі у мого приятеля все більше безвиході, говорить він невесело, йому не подобається перспектива їхати з Криму на заробітки, але інакше він не знає, як звести кінці з кінцями. Говоримо про його переїзд, але не дуже конкретно, адже він поки не знає, куди йому виїхати. Вдома перспектив він не бачить, а гроші потрібні. Розмова закінчується ні на чому, я вішаю слухавку, подумки бажаю моєму знайомому успіху, адже, за великим рахунком, це не його провина. Він хотів як краще, він свято вірив телевізору, думав, що все правильно, що все так і треба. Тепер настало похмілля після банкету. Воно виявилось дуже важким і затяжним. Виходу немає, треба пакувати валізи і шукати кращого життя.
Іван Ленський, американський блогер, кримчанин
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
