Доступність посилання

ТОП новини

Репатріація кримських татар: «битва за Перекоп». Закінчення


Виселена з будинку кримськотатарська сім'я

У правозахисній «Хроніці поточних подій», джерелами якої служили листи й повідомлення кримських татар по гарячих слідах з місць подій, зафіксовано безліч прикладів репресій щодо кримських татар, які намагалися після Указу від 5 вересня 1967 року оселитися в Криму.

26 травня 1968 року, повідомляла «Хроніка...», 98 кримських татар поставили намети поблизу селища Мар'їне за межею Сімферополя. 27 травня о 16 годині намети були оточені кільцем міліціонерів, співробітників КДБ і дружинників (близько 250 осіб). За командою підполковника Косякова стали валити намети, хапати, бити і заштовхувати людей в автобуси. Всі, хто перебував у цей час біля наметів, серед них діти, жінки, інваліди війни, в автобусах під охороною міліцейських машин і мотоциклів були доставлені в сімферопольське управління міліції. Звідти 38 кримських татар, не давши їм взяти речі та одяг, відправили в Баку. Чотири дні їх везли без хліба і води...

«26 червня 1968 група кримських татар прийшла на прийом до голови Кримського облвиконкому Чемодурова зі скаргою на адміністраторів, які не прописують кримських татар. Чемодуров замкнувся в кабінеті, викликав міліціонерів, які стусанами вигнали татар з облвиконкому і доставили у відділення міліції. 11 з них були засуджені на 15 діб, і всі вони, зокрема й жінки, оголосили голодування. Решті десяти на гроші, зібрані під час обшуку, були куплені квитки на літак, і їх відіслали в Душанбе, де ніхто з них ніколи не був. Проти одного із засуджених на 15 діб, Мамеді Чобанова, була порушена кримінальна справа за звинуваченням у спротиву представникові влади. 26 серпня 1968 року Мамеді Чобанов був засуджений на 3 роки позбавлення волі. 27 серпня 1968 року за аналогічним звинуваченням засуджені Мубеїн Юсупов – на рік, і Фахрі Ісмаїлов – на шість місяців позбавлення волі», – пише «Хроніка…».

Сім'я Рустема Карабаша в міському парку Сімферополя після чергового, сьомого, виселення з Криму
Сім'я Рустема Карабаша в міському парку Сімферополя після чергового, сьомого, виселення з Криму

А ось які картини постали перед поглядом Петра Григоренка влітку 1968 року: «Весь день ходив я серед кримських татар. Розмовляв з ними, переходячи з місця на місце. Серце кров'ю обливалося при вигляді цих людей. Розповісти це неможливо. Треба було бачити цю безліч лежачих брудних діточок, які спали на цементній підлозі вокзалу й аеропорту. Але ці ще щасливі. А як тим, що сплять на голій землі в скверах?! Ночами в Північному Криму, особливо на світанку, холодно. Замерзлі дітлахи плачуть. А як ти їх обігрієш? Та населення, навіть без втручання уряду, не виявило б турботи про нещасних. Сімферопольці пальцем не поворухнули, щоб допомогти. Та й як поворухнеш. Влада попереджає: «Татарам не допомагати!»... Жорстока, бездушна влада. У будь-якій демократичній країні уряд, який створив подібну обстановку, не протримався б і трьох днів. Він, щоб врятувати себе, використовував би усі можливості для розміщення цих людей... Поки я живий, не забуду ці картини».

Щоб якимось чином збити несанкціонований потік репатріантів, влада навесні 1968 року була змушена ввести «оргнабір» – спосіб вирішення кримськотатарської проблеми, винайдений в надрах КДБ напередодні ухвалення Указу Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 року.

За інформацією начальника Комітету з використання трудових ресурсів УРСР Денисенко в Центральний комітет КПУ від 11 листопада 1969 року, робота щодо організованого набору сімей з кримських татар проводилася місцевими партійними та радянськими органами Узбецької РСР, що «не дало можливості ініціативним (націоналістичним) комітетам поміж кандидатур, призначених на переселення, висунути своїх представників».

Підбір сімей на переселення проводився з березня до жовтня 1968 року в п'яти областях: Ташкентській, Ферганській, Андижанській, Самаркандській, Наманганській. На переселення оформлялися тільки сім'ї, що перебували у зареєстрованому шлюбі і мали в своєму складі не менше двох працездатних для їх використання у сільськогосподарському виробництві. За цей період, за офіційними повідомленнями, були оформлені на переселення і прийняті 198 сімей, в яких налічувалося 1 209 осіб, зокрема й 483 працездатних.

Напсравді, оргнабір був, скоріше, імітацією вирішення проблеми, хоча не можна не віддати належного далекоглядності андропівського відомства, яке передбачало певні для влади ускладнення після видання двозначного Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які раніше проживали в Криму».

Подивимося, в чому ж полягала ущербність цього заходу:

1. Згідно з планом набору, переселитися в Крим могла дуже незначна кількість людей – менше 1% кримськотатарського населення.

2. Вимоги оргнабору поширювалися лише на вузьке коло фахівців (працівники сільського господарства). Контингент переселенців був дуже обмежений, в нього не потрапляли представники робочих спеціальностей та інтелігенції. Так, наприклад, за інформацією Державного комітету Ради Міністрів УРСР з використання трудових ресурсів у Центральному комітеті КПУ відмову у переселенні отримали наступні рекомендовані Янгіюльським міськвиконкомом сім'ї:

«Абдуллаєв Нурі (голова сім'ї), має н/вищу освіту і працює старшим економістом рембуддільниці, другий працездатний член сім'ї (його дружина) працює вчителькою.

Аблаєв Амза (голова сім'ї), має вищу н/вищу освіту і працює викладачем математики в школі, а його дружина бухгалтером торгу.

Воєнний Толят (голова сім'ї), має вищу педагогічну освіту і працює викладачем німецької мови в школі, а його дружина працює на меблевій фабриці інженерно-технічним працівником».

Мотивація відмови – «рекомендовані сім'ї не мали досвіду роботи в сільському господарстві», а є фахівцями інших галузей господарства.

Проводи кримськотатарської сім'ї, відібраної владою за органабором, до Криму. Кінець 1960-х років
Проводи кримськотатарської сім'ї, відібраної владою за органабором, до Криму. Кінець 1960-х років

3. Оргнабір проводився лише в степові, малоосвоєні у господарському відношенні райони Криму, а зовсім не в ті райони, звідки люди були виселені в травні 1944 року. При цьому розселення здійснювалося вкрай дисперсно – як правило, не більше 7-8 сімей в межах одного господарства.

Як відомо, основна частина кримських татар до депортації жила на Південному березі Криму і в східному Криму. Ці прибережні та гірські райони Криму були повністю виключені з плану розселення кримських татар за оргнабором. Так само як й інші райони традиційного, додепортаційного, проживання кримських татар – Бахчисарайський, Сімферопольський, Сакський, Севастопольський, Євпаторійський.

4. Цей захід мав виражений пропагандистський характер. За задумом влади, оргнабір мав, з одного боку, певною мірою заспокоїти кримських татар (мовляв, повернення вже почалося, але не всі відразу), з іншого – «відсікти» активістів національного руху від широких мас кримських татар: мовляв, ті, хто поводиться добре, рано чи пізно повернуться до Криму.

Ми вимагаємо не вербування на батьківщину, а надання всіх пільг народу, який повертається»

Не дивно, що багато кримських татар з обуренням оцінювали цей захід влади: «Організований набір робітників у районах Узбекистану і повернення їх до Криму – не вирішення питання кримських татар. Це черговий обман народу. Ми вимагаємо не вербування на батьківщину, а надання всіх пільг народу, який повертається». І ... – продовжували робити спроби оселитися в Криму самостійно – без «невпинної турботи партії». У своїй більшості спроби ці були невдалі.

У липні 1968 року влада була змушена констатувати невдачу оргнабору: «Проведення заходів з переселення в Крим деякої частини татарського населення не призводить до зменшення прагнень до переїзду на постійне проживання до Криму, а навпаки, створює умови для активізації діяльності націоналістичних елементів у цьому напрямку. Відповідно до вказівки Першого секретаря Центрального комітету КПУ тов. Шелеста П.Є. робота з переселення з 1-го липня 1968 року припинена».

Оргнабір був, безсумнівно, поступкою влади – але поступкою дискримінаційною та образливою, яка, по суті, прирівняла людей до персоналу й знову побічно позначила другосортність кримських татар.

Згідно з інформацією секретаря Кримського обкому Миколи Кириченка в Центральному комітеті КПРС, станом на 1 грудня 1969 року в області були прописані 2365 «осіб татарської національності», серед них 1241 дорослий і 1124 дітей (у 1967 році – 23 (дорослих – 19, дітей – 4); в 1968 році – 256 (дорослих – 169, дітей – 87); в 1969 році – 376 (дорослих – 255, дітей – 121). З них 1713 осіб (798 дорослих і 915 дітей) прибули в область в порядку планового переселення і 652 людини (443 дорослих і 209 дітей) – в індивідуальному порядку (багато – пройшовши через одне або декілька виселень).

У Краснодарському краї наприкінці 1969 року нараховувалося 6680 осіб, у Запорізькій області – 1189 осіб, у Херсонській області – 830 осіб

Більшості кримськотатарських репатріантів кінця 1960-х років так і не вдалося закріпитися в Криму – вони повернулися назад. Деяким вдалося оселитися в довколишніх до Криму областях. За офіційною інформацією, в Краснодарському краї наприкінці 1969 року нараховувалося 6680 осіб, у Запорізькій області – 1189 осіб, у Херсонській області – 830 осіб.

Таким чином, Указ від 5 вересня 1967 року так і не вирішив головного питання кримськотатарської проблеми – масового повернення кримських татар до Криму, що дало сильний імпульс національному рухові, активність якого упродовж 1967-1970 років залишалася високою.

Початок історії про репатріацію кримських татар після Указу від 5 вересня 1967 року читайте в матеріалі «Сторінки кримської історії. Репатріація кримських татар: «битва за Перекоп».

Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу

XS
SM
MD
LG