Доступність посилання

ТОП новини

Сергій Громенко: Автономія розбрату


Сергій Громенко

Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»

Громадянська блокада Криму мала, серед іншого, важливий побічний ефект. Вона чітко виявила внутрішні суперечності в середовищі київських кримчан, що накопичилися давно, але були приховані за загальною позитивною риторикою. Перші два тижні блокади дискусії між її прихильниками і супротивниками велися на помірних тонах, але в останні дні ситуація різко змінилася. І можливі наслідки цього розколу загрожують стати найкращим подарунком «владі Республіки Крим» до Нового року.

Не словом, а ділом

Якщо дуже коротко, раніше стан речей виглядав так. Більшість кримчан усіх національностей та політичних поглядів блокаду підтримували, нехай і різною мірою. Підставою для цього стали: а) безсумнівний «вибуховий» медіа-ефект – повернення проблеми Криму на порядок денний в Україні та світі – і б) вдала пояснювальна робота організаторів акції. Про блокаду було відомо заздалегідь, її умови обумовлені й багаторазово озвучені, вимоги – прості та конкретні. Це навіть якщо не говорити про конкретні результати: перекриту контрабанду, рішення скасувати ВЕЗ «Крим» і т. і.

Як підсумок, на кожного противника таких заходів доводилося по десять прихильників.

Лежати, мовляв, на дивані, завжди простіше, ніж стояти в полі, та й демонізувати «правосеків» – поганий тон

Навіть два невеликі скандали, які трапилися, не особливо затьмарили ситуативний компроміс навколо «кримського майдану» на Перекопі і Чонгарі. Дві мої знайомі журналістки, по-моєму, навіть не побувавши на блокаді особисто, випустили статті, в яких звинувачували організаторів акції, по-перше, в нездійсненності їхніх вимог, по-друге – у союзі з «сумнівними» партнерами на кшталт «Правого сектора». Їм не без емоцій, але аргументовано заперечили, що чудес на світі не буває, і краще така акція з такими союзниками, ніж взагалі ніякої. Лежати, мовляв, на дивані, завжди простіше, ніж стояти в полі, та й демонізувати «правосеків» – поганий тон.

Втім, витриманих репортажів і доброзичливої аналітики все одно було більше, так що в якийсь момент здалося, що конфлікт вичерпаний.

Проте ми всі помилялися.

Білборд і «срач»

2 жовтня Ленур Іслямов, медіамагнат і один з організаторів блокади, презентував громадськості білборд, встановлений на пункті пропуску Чонгар. Текст свідчив: «Україна. Кримськотатарська автономна республіка. Ласкаво просимо!», написано було українською і латиницею – кримськотатарською. Тоді ж основний посил був розкритий в інтерв'ю телеканалу АТР.

Починаючи з наступного дня і сама ідея такої автономії, і додатково озвучені «паспорти з новою реєстрацією», і знаменитий білборд обросли колосальною кількістю питань, думок і, звичайно, дискусій. Дискусії ці перманентно переростали в, не побоюся цього слова, «срач» з рясним застосуванням пересмикувань, звинувачень і високим загальним градусом неадекватності.

Як підсумок, значна частина київських кримчан провалилася в найгірші часи розколу за етнічною ознакою, взаємної підозріливості та пошуків прихованих ворожих смислів. Якщо дебати в такій тональності не припиняться, процес реінтеграції Криму опиниться в серйозній небезпеці. І це не гіпербола – домогтися зрушень державної машини в цьому напрямку здатна тільки консолідована позиція кримчан. Розкол може звести зусилля активістів нанівець.

Як і про що говорити

Ні в якому разі не претендуючи на останнє слово і вже тим більше не кажучи за всіх, позначу висновки, зроблені мною за результатами однієї з таких дискусій.

Сторона 1 – розсудливі росіяни та українці з різними поглядами.

Сторона 2 – кримськотатарські активісти, прихильники і блокади, і автономії.

Неадекватних учасників немає взагалі.

Вихідна теза така: проект кримськотатарської автономії, на відміну від балаканої-перебалаканої блокади, актуалізувався спонтанно, тому потрібні пояснення, що там до чого, інакше можливе непорозуміння.

Якщо росіяни й українці запитують, що являтиме собою кримськотатарська автономія, це не означає, що вони автоматично заперечують її право на існування

Відповіді були сформульовані по-різному, але в більшості випадків мало місце прикре непорозуміння. Якщо росіяни й українці запитують, що являтиме собою кримськотатарська автономія, це не означає, що вони автоматично заперечують її право на існування. Пошук у цих питаннях «другого дна» привів до агресивного тону деяких захисників ідеї кримськотатарської автономії, що, закономірно, не пішло діалогу на користь.

З іншого боку, українці (тут – в політичному сенсі) мають всякий раз ставити себе на місце кримських татар у подібних суперечках. Згадайте ситуацію на початку 1990-х – як ви реагували на цілком навіть доброзичливі запитання російських лібералів про майбутнє України? Чи не думали ви, що вони ставляться до нас, як до молодших нерозумних братів, раз цим цікавляться?

Єдине, що можна порадити в такій ситуації – бачити в словах тільки те, що в них є (так, хай живе бюрократичний формалізм) і не дозволяти емоціям пробиратися крізь клавіатуру. Так, якщо не переможемо, то хоча б домовимося.

Що робити

Втім, проблема ще глибша, якщо врахувати, що спільного бачення майбутньої кримськотатарської автономії немає і серед самих кримців. Зрозуміло, що вони всі «за» і беззастережно, але повірте державному службовцю – однієї ідеї тут явно недостатньо. Щоб внести зміни до Конституції – а це єдиний спосіб створити таку автономію – потрібна згода 300 депутатів. А як умовити стільки людей, що належать до різних народів і дотримуються різних поглядів, не маючи консенсусу серед всіх активістів – незрозуміло.

Так що мало написати 100500 стратегій повернень Криму – треба їх узгодити між собою. Безглуздо засуджувати блокаду Криму, якщо не в змозі хоча б запропонувати що-небудь натомість. Недостатньо сказати «сьогодні і я – кримський татарин», необхідно зрозуміти, наскільки болючою для цього народу є проблема майбутнього статусу півострова.

І жодне з поставлених вище запитань не може бути розв'язане без широкого обговорення, навіть якщо ніяких сумнівів в існуванні кримськотатарської автономії немає і бути не може. А публічно і демонстративно відмовлятися пояснювати свою позицію на сторінках друкованих видань – безвідповідально і навіть нерозумно. Небагато б домігся мій інститут, якби не боровся щодня з фобіями та абсурдними твердженнями, що стосуються декомунізації.

Хіба може встояти дім, що розділився всередині?

Ну і потім – мені по-людськи неприємно, коли втрачають взаєморозуміння друзі, коли серйозні шановані люди зриваються в агресію і допускають хамство, коли журналісти перекручують факти, а громадські активісти відмовляються пояснювати свою позицію. Недобре це зараз і безперспективно в майбутньому. Хіба може встояти дім, що розділився всередині?

Загалом, як би це банально не звучало, в подібній ситуації альтернативи діалогу просто немає.

Говоріть, друзі!

Сергій Громенко, кримський історик, співробітник Українського інституту національної пам'яті

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG