Доступність посилання

ТОП новини

Петро Григоренко


Петро Григоренко

У його житті чітко простежуються два періоди – діаметрально протилежні... У результаті напружених роздумів і спостережень за реаліями радянської дійсності він подолав шлях від благополучного радянського генерала, який пройшов війну і свято вірив у ідеали партії, до запеклого опозиціонера радянського режиму.

Петро Григоренко народився 16 жовтня 1907 року в українському селі Борисівка Приморського району Запорізької області в селянській родині. З 1922 року – член бюро комсомольського осередку в рідному селі, потім працював у залізничному депо в Юзівці, був помічником машиніста. Недовго Петро був політруком у трудовій школі і в дитмістечку для неповнолітніх правопорушників.

Потім – комсомольська робота, а в 1929-1931 роках – навчання в Харківському технологічному інституті. Незабаром юнак переводиться у Військово-технічну академію в Ленінграді, а потім у Військово-інженерну академію в Москві, яку закінчує 1934 року.

Петро Григоренко з дружиною Зінаїдою Михайлівною
Петро Григоренко з дружиною Зінаїдою Михайлівною

Його армійська кар'єра складається успішно: в 1934-1936 роках Григоренко – начальник штабу окремого саперного батальйону в Західному особливому військовому окрузі. Втім, бездумно виконувати накази – явно не для нього. За наказом начальства цього часу Григоренко керував руйнуванням трьох православних храмів, але незабаром відмовився від такої діяльності, згодом шкодуючи про скоєне.

У 1936-1937 роках Петро Григоренко – командир 52-го окремого інженерного батальйону Мінського укріплюючого району. На його очах відбуваються репресії товаришів на службі, на роботі, він сам їх дивом уникнув, оскільки був направлений до Москви на навчання в Академію Генерального штабу, яку закінчив 1939 року.

А 1938-го в його житті стався епізод, який міг кардинально змінити його подальшу долю. Від брата Івана, заарештованого за політичними мотивами, але потім звільненого Петро отримує інформацію про зловживання чекістів у Запоріжжі і домагається прийому у генерального прокурора Андрія Вишинського – одного з режисерів показових процесів у країні 1937-1938 років, ідеологів політичного терору в країні. Це була одна з найбільш зловісних постатей сталінського періоду...

Чи треба говорити про те, чим загрожувало подібне правдошукання Григоренку... Сам він зрозумів про це набагато пізніше: «Я не розумів також того, що сам ходив цього часу по лезу ножа».

Потім слідувала служба на Далекому Сході, в боях на Халхін-Голі він був поранений під час мінометного обстрілу. Напередодні війни Григоренко – офіцер у штабі 1-ї Окремої Червонопрапорної Далекосхідної армії, з 1940-го року – Далекосхідного фронту.

Війну він зустрів там же – на Далекому Сході – як командир 18-ї окремої стрілецької бригади. З грудня 1943 року він уже на радянсько-німецькому фронті, був заступником начальника штабу 10-ї гвардійської армії (2-й Прибалтійський фронт).

Зінаїда, Андрій і Петро Григоренко 1950 року
Зінаїда, Андрій і Петро Григоренко 1950 року

У лютому 1944-го року Петро важко поранений і відправлений на лікування. З серпня 1944 року – начальник штабу 8-ї стрілецької дивізії Четвертого Українського фронту, брав участь у боях в Карпатах. З лютого 1945 року – полковник.

Пізніше враження про війну будуть відображені Петром Григоренком у книзі спогадів «У підпіллі можна зустріти тільки щурів» і в статті «Приховування історичної правди – злочин перед народом». Трактування історії війни тут настільки разюче відрізнялися від офіційної версії радянської історіографії, що це стало одним з пунктів дисидентської біографії Григоренка. Втім, сталось це набагато пізніше, а поки Петро Григоренко – більш ніж успішна радянська людина...

Після війни він працює у Військовій академії імені Фрунзе: спочатку старшим викладачем кафедри загальної тактики; з 1949-го – заступником начальника науково-дослідного відділу. Того ж 1949-го року Григоренко стає кандидатом військових наук. І ось уже він начальник науково-дослідного відділу; а 1959 року отримує посаду начальника новоствореної кафедри військової кібернетики та звання генерал-майор. Григоренко керує авторським колективом основної теоретичної праці академії «Загальновійськовий бій», пише військово-наукові роботи – їх у нього близько 60.

Він пише докторську дисертацію... але її захист так і не відбудеться. 1961 році, коли робота була вже готова, – генерал-майор Петро Григорович Григоренко звільнений із Військової академії імені Фрунзе за політичними мотивами.

Починається новий – кардинально інший – період його життя...
Григоренко все більше утверджується в думці про необхідність суттєвих змін в політичному устрої СРСР.

1961 року він виступив на партконференції Ленінського району Москви з критикою Микити Хрущова, за що був переведений на Далекий Схід.

Влітку 1963-го року, проробивши «ідейно-теоретичну роботу» і зміцнившись «у думці, що з керівництвом КПРС треба вступати в боротьбу, а не намагатись умилостивити його вірнопідданськими проханнями», створив «Союз боротьби за відродження ленінізму».

2 лютого 1964 року Петро Григоренко був затриманий у Хабаровську і на літаку доставлений до Москви. Через десять днів йому висунули звинувачення в тому, що він «виготовив рукописний текст листівки антирадянського змісту». На допиті в якості підозрюваного Григоренко повідомив, що вважає листівки не антирадянськими, а антиурядовими: «Антирадянські й антиурядові поняття не ідентичні».

У заяві на ім'я Головного військового прокурора від 4 березня 1964 року він вказав, що слідство має довести антирадянський характер його діяльності, і клопотав про призначення у його справі «соціально-політичної експертизи». Однак 10 березня в клопотанні йому було відмовлено, зате цього ж дня відносно нього була призначена судово-психіатрична експертиза.

У квітня 1964 року психіатрична комісія під головуванням академіка Снєжневського визнала його неосудним – після чого генерала близько року утримували в Ленінградській психіатричній лікарні. Рік потому визначенням Військової Колегії його зняли з примусового лікування, але позбавили звання і пенсії.

Знайомство із проблемою «покараних народів» – народів, депортованих із місць споконвічного проживання в період війни, зокрема і з проблемою одного з них – кримських татар, – сам Григоренко пов'язував із впливом письменника Олексія Евграфовича Костеріна, з яким він познайомився навесні 1966 року. Скоро Петро Григорович став не просто спостерігачем, але активним учасником руху за повернення кримських татар...

5 вересня 1967 року був ухвалений Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які мешкали в Криму», який Григоренко назвав «найбрехливішим і найбільш лицемірним указом з усіх виданих щодо кримських татар». У нього були вагомі підстави таким чином визначити значення цього документа вищого органу радянської влади.

Перші репатріанти-кримські татари, які прибули до Криму, на собі відчули всі принади цієї «реабілітації» – практично ніхто з них не зумів прописатись на батьківщині (за офіційними повідомленнями, 1967 року були прописані 23 кримських татарина, і це при тому, що після Указу до Криму прибули кілька десятків тисяч кримських татар). Деякі з них залишились жити в Криму без прописки, а більшість селились на найближчих підступах до Криму, в українських областях і в Краснодарському краї, продовжуючи осаджувати урядові та партійні органи.

Петро Григоренко з соратниками по демократичному руху в СРСР
Петро Григоренко з соратниками по демократичному руху в СРСР

Не менш обурливим було й те, що цей по букві реабілітаційний документ позбавив націю імені. З цього приводу Петро Григоренко у зверненні до лідерів країн – учасників Будапештського наради компартій – написав: «Триває, щоправда, в менших масштабах, ніж за Сталіна, але не менш обурливий геноцид ... В Указі від 5 вересня 1967 року і в наступних документах їх називають: «громадяни татарської національності, що раніше мешкали у Криму».

Очевидно, що з таким самим успіхом про угорців, наприклад, можна сказати, що вони «громадяни татарської національності, які проживають, поки що, в Угорщині».

Згадане звернення датоване 13 лютого 1968 року, а навесні того ж року в історії кримськотатарського та правозахисного рухів відбулась подія, яку дослідники вважають початком їхньої тісної взаємодії.

Точкою відліку реального співробітництва двох громадських рухів прийнято вважати свято, влаштоване 17 березня 1968 року активістами кримськотатарського руху в ресторані «Алтай» на честь 72-річчя письменника Олексія Костеріна, чия стаття «Про малих і забутих», присвячена проблемам виселених народів, отримала широке поширення в самвидаві й серед кримських татар.

Для Петра Григоренка починається зовсім інше життя – повне позбавлень, боротьби і страждань, яких вистачило б не на одне життя...

Закінчення буде

Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу

  • 16x9 Image

    Гульнара Бекірова

    Історик, кандидат політичних наук. До 2014 року працювала в Криму на кримськотатарському телеканалі ATR і викладала в Кримському інженерно-педагогічному університеті. З листопада 2014 року – автор історичної колонки «Сторінки кримської історії» на Крим.Реалії. Автор і ведуча програми  «Тарих седасы» («Голос історії») на телеканалі ATR, член Українського ПЕН-центру. Авторка десяти книг, сценарист шести документальних фільмів, безлічі статей і публікацій в українських та зарубіжних ЗМІ. Лауреат Міжнародної премії ім. Бекір Чобан-заде, фіналіст книжкового рейтингу «Книжка року-2017». Заступниця голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу.

XS
SM
MD
LG