Доступність посилання

ТОП новини

Чи збережеться єдина українська бібліотека в Москві?


Завантажити на комп'ютер

«Інакше, як абсурдом, назвати не можна» – Кононенко про претензії до української бібліотеки в Москві

«Крайні праві російські націоналісти ставлять питання: взагалі нічого українського» – Кононенко

У єдиній українській бібліотеці в Москві відбуваються обшуки, її директора затримано – шукають якусь «екстремістську» літературу. А складається враження, що просто намагаються знищити все те, що має назву «українське».

Зараз дамо слово нашій колезі з Москви Олені Матусовій. Олено, яка ж ситуація на даний момент з українською бібліотекою?

Олена Матусова: Віталію, я хочу трохи внести деякі корективи, тому що бібліотека вже вчора працювала. Тобто обшуки, які були позавчора, ніяк не позначились на роботі бібліотеки, її співробітників.

Треба сказати, що зараз усі чекають якогось повідомлення, чи буде суд, чи не буде суду над Наталією Шаріною. Тому що годину тому її адвокат Іван Павлов (я хочу нагадати, що це той самий захисник, який захищав Світлану Давидову, яку звинувачували в державній зраді) написав у своєму «Твітері», що вони чекають на рішення слідчого комітету.

Але трохи раніше стало відомо, що слідчі ще розмірковують, чи робити їм цю справу, чи не робити. Можливо, те, що відбувається навколо української бібліотеки, їх якось спантеличило. Але не можна сказати впевнено, що це відбулось. Тому що деякі джерела у слідчому комітеті повідомили агентству «Інтерфакс», що, можливо, справу проти Наталії Шаріної буде припинено.

– Почекаємо тоді, як будуть розвиватися події. Але, погодьтесь, Олено, що Ви самі не дуже хотіли б ходити до бібліотеки, де за десь до Вашого візиту відбуваються обшуки і ходять якісь слідчі зі слідчого комітету, намагаючись знайти якусь літературу?

Олена Матусова: Але Віталій Крикуненко мені вчора повідомив, що незважаючи на те, що там відбувались обшуки, досить багато відвідувачів, які сидять і в читальній залі, і на абонементі, і повсюди є відвідувачі. Тобто їх ніяк не стривожила ця ситуація.

– Бачите, ще до бібліотеки люди приходять.

Я хочу повинитись, пане Кононенко. На початку 1990-х, коли ми збирали фонди до цієї бібліотеки, у мене був великий том вибраних творів Степана Бандери і вибраний том творів Ярослава Стецька, які мені подарувала в Мюнхені Слава Стецько. Я якраз привіз їх до Москви. І я весь час думав передати їх до бібліотеки, але щось мене зупиняло. Я думаю: такий сувенір, так мені подарували, я віддам, а потім ніхто навіть не зрозуміє значущості цих книжок. І я зараз думаю, що я правильно зробив. Бо хтось постраждав би, якби ці книжки вчасно не вилучили з бібліотечного фонду.

– Очевидно, правильно. Але справа в тому, що насправді від самого початку, враховуючи, що Москва – це досить великий науковий, культурний центр, вона замислювалася не просто як бібліотека, де люди просто могли б приходити і читати художні книжки, а як культурний центр і, я хочу наголосити, як наукова бібліотека, тому що там було дуже багато суто наукової літератури про Україну, про історію, мову, літературу, культуру в цілому. Тому що на той час уже дві найбільші бібліотеки Росії, тобто ленінська і Салтикова-Щедріна в Петербурзі, перестали отримувати обов’язкові примірники, як це було за СРСР.

Політична карикатура Олексія Кустовського
Політична карикатура Олексія Кустовського

– З України?

– З України, так. І в нас було дуже багато російських науковців, які просто використовували ці фонди для своєї наукової роботи. І це дуже важливо.

І книжки, про які Ви говорили, я не можу сказати, що такі були, але був широкий спектр наукової літератури і джерел. Тобто, наприклад, твори Степана Бандери використовуються істориками як джерело певної епохи і подій, які є. Тобто там була різна література весь час.

– А в принципі можна сказати, що в ситуації з бібліотекою української літератури з 2007 року, коли Вас було усунуто від керівництва цим закладом, з’явилося нинішнє керівництво і директор, якого зараз з дивовижних абсолютно причин затримано, заарештовано. Це просто на вуха не налазить, тому що Вас ніхто не заарештовував, зрештою, хоча звинувачення були дуже схожі. А тут взяли літню жінку, заарештували, посадили в ізолятор ні за що. Так ось, чи можна сказати, що відбулася певна зміна статусу за цей час, за ці роки?

2007 року була інша ситуація. Не було війни, не було агресії Росії

​– Заради справедливості треба сказати, що просто час змінився. 2007 року все ж була інша ситуація. Не було цієї війни, яка зараз фактично відбувається. Не було агресії Росії.

А що стосується Наталії Шаріної, то, звісно, я, незважаючи на те, що вона тоді прийшла для того, щоб, зокрема, звільнити людей, які працювали і були засновниками, мене у тому числі, але заради справедливості треба сказати, що те, що зараз відбувається, по-перше, це абсурд, по-друге, їй треба співчувати. Тому що все ж після подій 2007 року бібліотека, після того, як така гостра фаза пройшла, продовжувала існувати. І до більшості фонду, до значної частини фонду. І ось кореспондентка ваша про це розповідала, що люди читають, тобто вони хочуть читати українську літературу. І в тому є заслуга колективу, який оновився, обновився, майже нікого не залишилось, крім Віталія Крикуненка, але все ж таки цей колектив працював, і він давав доступ для громадян Російської Федерації до цієї української літератури.

Інакше, як абсурдом, назвати не можна. Сама Шаріна говорить: співробітничали з відповідними органами Російської Федерації весь час!

Це інакше як абсурдом назвати не можна. Тому що я сьогодні прочитав уже те, що вона давала деякі коментарі, сама Наталія Шаріна. І вона каже: ми вже після цих справ 2010-2011 років співпрацювали з відповідними органами Російської Федерації!

– Весь час!

– Весь час!

І те, на мій погляд, абсурдне повідомлення, що там книжку одного нашого відомого діяча, який був включений до федерального списку, що він заборонений, я підозрюю, що це дійсно можна вважати, що, можливо, це їй підкинули. Тому що її не було раніше.

Бюст українського поета Тараса Шевченка у Бібліотеці української літератури у Москві. 29 жовтня 2015 року
Бюст українського поета Тараса Шевченка у Бібліотеці української літератури у Москві. 29 жовтня 2015 року

– Ну, і що з того, що співпрацювали? Пам’ятаєте цей відомий процес над єврейськими письменниками 1950-х років. Там серед розстріляних був Іцик Фефер, який був відомим поетом, але він співпрацював з органами – його спеціально делегували, щоб він наглядав за своїми колегами, а потім його ж за це і розстріляли.

– Так.

– Ну? Це нормально для авторитаризму.

Це нормально для авторитаризму, але трагедія для людей, які це переживають

​– Насправді це нормально для авторитаризму, але це трагедія для людей, які це переживають.

– Звісно.

Це дуже непростий момент.

Крайні праві російські націоналісти ставлять питання: взагалі нічого українського

Що пожвавлює всю цю ситуацію? Є такі крайні праві російські націоналісти, які ставлять питання про те, що взагалі нічого українського, вони камуфлюють, що бандерівщини не має бути.

– «Бібліотека малоросійської літератури».

Підживлюють владу доносами, писаннями. Дуже зараз активізувалися

​– Так. Такого нічого не має бути. І от вони підживлюють владу такими своїми доносами, писаннями. Багатьох людей ми знаємо, які дуже зараз активізувалися. І це теж дуже неприємно.

– Олено, а можна сказати, що під час цих обшуків вони дійсно щось там знайшли?

Ні Шаріна, ні її чоловік не володіють українською
Олена Матусова

Олена Матусова: Ситуація дійсно була абсурдна. Тому що, як мені сьогодні повідомила Зоя Свєтова (вона не лише журналіст, а й правозахисниця), вона відвідувала Наталію Шаріну і мала бесіду з її чоловіком. Їй здалось, що ні Шаріна, ні її чоловік не володіють українською мовою.

Директор Бібліотеки української літератури у Москві Наталія Шаріна
Директор Бібліотеки української літератури у Москві Наталія Шаріна

– Так, не володіють.

Олена Матусова: Тому ті газети, які у них знайшли, наприклад, «Час руху», ті книжки, які були знайдені в Бібліотеці української літератури, Корчинського, не було для чого їм ховати ці книжки і розуміти, що там у них є. Це по-перше.

По-друге, Зоя Свєтова мені сказала, що там повсюди видно, що ці книжки і ці газети були підкинуті. Я пропоную послухати зараз Зою Свєтову.

Зоя Свєтова (переклад): О 8:30 до бібліотеки прийшли співробітники правоохоронних органів. Там була тільки прибиральниця цього часу. Вони показали посвідчення свої. Прибиральниця їх впустила. І Наталія Шаріна припускає, що саме тоді ці книжки і були підкинуті. А коли вже був обшук і під час обшуку в бібліотеці співробітники звідкись там, із-за шафи дістали цілу гору книжок. Шаріна й інші співробітники звернули увагу, що на цих книжках немає штампу бібліотеки.

Справу порушено за заявою колишнього співробітника бібліотеки Сокурова-Величка, людини, якій 73 роки. Він учора також був в ОВД Таганський.Брав участь в очній ставці. Судячи з протоколу, абсолютно якась безумна людина.

Олена Матусова: Я хотіла б якраз запитати у пана Кононенка, що він знає про цю людину – Сокурова-Величка? Чи відома Вам ця людина?

– Ми обидва його знаємо. Я його знаю навіть з 1989 року.

У Львові очолював російське товариство Сокуров-Величко, підтримує українську незалежність

​– Я його особисто не знаю. Але я його знав теж з 1989 року як одного з діячів російської культури у Львові. До речі, тоді, коли він очолював російське товариство (Сокуров-Величко – ред.), там видавались газети відповідні, то, до речі, вони й досі повинні бути у фонді цієї бібліотеки. Тому що на тому етапі ми співпрацювали не лише з українськими організаціями, але й з представниками інших народів, які жили в Україні. І тоді в мене складалось враження (ще раз наголошую, що я його особисто не знав), що це людина, яка, принаймні, підтримує українську незалежність.

Переїхав до Російської Федерації, позиція кардинально змінилася. Тут є «гніздо бандерівців», додалися особисті образи, звільнили з бібліотеки

На жаль, потім сталось так, що він переїхав до Російської Федерації – тут позиція кардинально змінилась. Звісно, помилка Наталії Шаріної була в тому, що його запросили 2009 року на роботу. І там він показав своє обличчя як такого крайнього російського націоналіста з абсолютно безумною, ненормальною позицією – що тут є «гніздо бандерівців». І вся його наступна діяльність так до цього і зводилась.

І коли до цього додались ще якісь особисті образи, його звільнили з бібліотеки, що було абсолютно правильним, тому що така людина не може пропагувати українську літературу.

– То він почав займатися доносами.

– Коли я приїздив до Львова 1989 року чи 1990 року, коли створювалися саме національні товариства, мене відрядили зробити такий матеріал. Я його робив навіть для газети «Правда». Я зустрічався з головою цього товариства російського Сокуровим і головою європейського товариства Лізиним. Єврейське товариство мені не дали надрукувати, а російське – дозволили. Але були дуже незадоволені моїм матеріалом, тому що Сокуров тоді говорив про необхідність розвитку української культури, української мови, про те, що росіяни України є частиною загальносвітової. Він говорив речі абсолютно патріотичні і очевидні і працював тоді для них.

– То він почав займатися доносами. І там то відкривали справи, то закривали. Тобто, це людина абсолютно така от.

У мене все ж таки склалось враження, що це не був якийсь вибір позиції, а це ситуативна річ була – і ситуативна в Україні, і ситуативна в Росії. Тому що потім дійсно позиції змінились. Він почав казати речі… Ця ще публікація у мене є в архіві, я можу показати, що говорив тоді Сокуров, а що він потім почав говорити. І він перетворився на звичайного радянського донощика, який готовий писати політичні доноси на людей, які просто з ним не співпрацювали.

А люди, ці негідники, з цього Слідчого комітету просто користуються цією інформацією для того, щоб показати своє службове «рвєніє», так би мовити.

Він, на жаль, не один. Там є угруповання

​– Там він, на жаль, не один. Там є певні угруповання, до яких, у тому числі, і він входить, які все це підтримують. Тобто ці крайні націоналістичні кола саме в Росії і в Москві.

– А взагалі є ще українські бібліотеки в Росії, окрім цієї московської?

– Ні, немає.

– Тобто, це фактично єдина в Росії бібліотека української літератури?

– Так. Державна – вона точно єдина. Звісно, наші товариства, які ще зберігаються в інших регіонах, мають бібліотечки, так можна сказати. Але такої масштабної? Бо це серйозна бібліотека була створена. Вона займає окреме приміщення, досить великий фонд. 2007 року було майже 10 тисяч одиниць

– Треба сказати, що люди її зібрали і подарували, по суті, Москві. Це ж теж треба розуміти. Це не Москва збирала.

Більша частина фонду – подаровано Україною, українськими бібліотеками, людьми з України, українською діаспорою

​– Звісно! Більша частина фонду – це те, що було подаровано Україною, українськими бібліотеками, людьми з України, а також українською діаспорою.

– Маємо запитання додзвонювача.

Додзвонювачка (переклад): Місто Київ. Дуже здивувала мене Зоя Свєтова – такий акцент. Я взагалі не знаю, де вона вивчала російську.

І як це могли підкинути в бібліотеку книги? Що це за слов’янська розхлябаність? Як це, в бібліотеку?! І не соромно таке це в ефірі говорити на національному радіо?

– Ні, не соромно. Тому що Зоя Свєтова – відома російська журналістка і правозахисниця. Це одна з найвідоміших у Росії демократичних журналістів.

А як можна в бібліотеку підкинути книжки? А дуже просто! Прийшли слідчі зі слідчого комітету Російської Федерації. Це відомі на всю Росію негідники, які взагалі ніякі не правоохоронці, вони просто маніпулятори. Вони вже відомі величезною кількістю справ таких, в яких вони виступають дуже неприємно.

Їхній керівник – такий собі Бастрикін. Це він розповідає, що Яценюк воював у Чечні. Він залякував журналістів, що він відвезе їх до лісу. Тобто, це взагалі не правоохоронець, це просто кримінальник. І це таке відомство. І вони з собою принесли книжки.

Що тут незрозуміло? Це ж Росія! Це бандитська по суті система правоохоронна.

– Я ще хотів звернути увагу нашої слухачки на те, що бібліотека – це все ж таки певний порядок. Тобто книги мають бути в інвентарній книзі, записані за номерами, мають відповідні штампи на цих книгах. А тут ідеться про те, що нічого цього немає. Тому що написано, що вона розповсюджувала. Що значить «розповсюджувала»? Якщо вони не були у фонді, то яким чином директор бібліотеки розповсюджувала ці книги?

– Корчинського! Я вже не кажу про те, я не знаю, чи буває наша слухачка у Москві, бо раджу їй там не бувати зараз, але якщо вона прийде до будь-якого бібліотечного закладу, я вже не кажу, що до книгарні, то вона там побачить таку екстремістську літературу, ксенофобську, шовіністичну, українофобську, антисемітську, ісламофобську, яку захочете, яку Гітлер і Геббельс читали б як настільні книги. Це все там продається, реалізовується, видається! І ніхто нікого за це не карає.

Якщо, скажімо, я приходжу до московської книгарні, відкриваю книжку, де написано, що всіх євреїв треба висилити, спалити, знищити, що вони якийсь заколот проти Росії здійснюють. Це продається, це муніципальна установа, не приватний магазин. А я, все ж таки, етнічний єврей за походженням. Що я маю думати? Це порушення кримінального кодексу чи ні? Фактично книжка закликає мене вбити прямо тут, у цьому магазині!

Так. Тому, наприклад, я абсолютно вірю тому, що Зоя Свєтова сказала.

– Тут все ж таки виникає питання: що далі буде з цією бібліотекою? Читачі приходять, читають. Але чи залишиться вона українською бібліотекою, чи ні?

– Нібито зараз ухвалили рішення, що вона виводиться із підпорядкування органів культури і буде передана Московському будинку національностей. Це такий спеціальний заклад, досить потужний, досить великий. І це буде філія цього закладу. Виступив директор, здається, Департаменту національностей Москви і сказав, що, оскільки такий профіль цієї бібліотеки, яких більше немає, то ми вирішили це зробити. Нібито це рішення ухвалили ще до цих подій.

Тут важко сказати. Для нас важливо, для України і для українців, і для українців Росії в першу чергу, щоб вона збереглась у тому вигляді – у вигляді фонду – який зараз існує. Тому що це важливо для розвитку культури.

– Так, можна сказати, що це практично єдиний фонд українських книжок у Росії, який доступний широкому загалу, який був таким собі «культурним посольством» України в Росії.

– І все ж, незважаючи ні на що, вона останніми роками поповнювалась. Можливо, не так, як це було в 1990-ті і в 2000-ті роки, але вона поповнювалась новою українською літературою. Вони замовляли і купували дещо, видавництва наші дарували. Тобто, все ж така загальна лінія зберігалась. І не треба цього втрачати.

Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Віталій Портников

    Київський журналіст, оглядач Радіо Свобода та Крим.Реалії. Співпрацює з Радіо Свобода з 1991 року. Народився в 1967 році в Києві. Закінчив факультет журналістики МДУ. Працював парламентським кореспондентом «Молоді України», колумністом низки українських, російських, білоруських, польських, ізраїльських, латвійських газет та інтернет-видань. Також є засновником і ведучим телевізійної дискусійної програми «Політклуб», що виходить зараз в ефірі телеканалу «Еспресо». У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору.

     

XS
SM
MD
LG