Свято кримського фашизму

Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»

Сімферополь – У Криму відзначають російське свято День народної єдності. За даними соціологів Фонду «Громадська думка», 2013 року 46% росіян не могли відповісти на запитання, що означає це свято. У Криму подібні опитування не проводили, однак за аналогією можна припустити, що відсотків 80-90 кримчан також не змогли б відповісти на це питання. Просто тому, що стикаються з ним фактично в перший раз. Мабуть тому навіть наукового рівня Криму трактування Дня народної єдності – найнесподіваніші.

Наприклад, професор «Кримського федерального університету», член Російського історичного товариства і «Експертно-консультативної ради» при «голові» Криму Олег Романько заявив, що «історичні паралелі між лідерами Кримської весни – Сергієм Аксьоновим і Володимиром Константиновим – і лідерами народного ополчення Кузьмою Мініним і Дмитром Пожарським, силами якого була звільнена Москва 1612 року, очевидні». Він сказав: «Півтора роки тому народ Криму, звісно, за підтримки небайдужих людей у Росії, сам зраджений більшою частиною своєї еліти, яку представляла Партія регіонів, знайшов нових лідерів, нових Мініна і Пожарського – якщо проводити історичні аналогії, то ними відповідно стали Константинов і Аксьонов. І стались, по суті, такі ж події, як і в Москві 1612 року».

Автори багатьох інших коментарів також відзначають багато «паралелей» між звільненням Москви 1612 року і анексією Криму 2014 року і при цьому на всі лади вихваляють Константинова і Аксьонова, хоча навіть у Москві аналітики та коментатори не зважуються «бачити» паралелі між Путіним і Медведєвим. «Героїв кримської весни», щоправда, вихваляють ще не такою мірою, як вихваляли наприкінці 30-х років «вождя всіх часів і народів» або фюрера в Німеччині та дуче в Італії, однак за цими «паралелями» чітко видно, що початок кримському фашизму вже покладено.

Вигадане свято

Історія Дня народної єдності примітна. Якщо оцінювати реально і без перебільшень, то це свято з'явилось у Росії випадково. До 1649 року важке і сумнівне щодо геройства взяття Китай-города другим народним ополченням не відзначали зовсім. І що відзначати? Невеликий гарнізон польських найманців, які займали московський Кремль, тільки після другого нападу ополчення за підтримки козаків Трубецького погодився на почесну капітуляцію і без бою здав позиції. З 1649 по 1917-й рік царська Росія святкувала день ікони Казанської Божої Матері, мало пов'язаний з Мініним і Пожарським. 1931 року пам'ятник Мініну і Пожарському, який стояв з 1817 року посеред Червоної площі, пересунули ближче до собору Василя Блаженного, щоб не заважав парадам.

З 1918 по 2004-й рік 4 листопада взагалі не було святом. Але до того року влада пострадянської Росії, з одного боку, відчувши тягу до відродження монархізму, а з іншого, усвідомивши протиріччя між прагненням країни до демократизму і святкуванням 7 листопада річниці жовтневого перевороту, що знищила будь-яку демократію, вирішила скасувати 7 листопада. Але замість нього народу потрібно було дати якесь інше свято. І тут згодився спогад про Мініна і Пожарського.

2005 року за пропозицією релігійних лідерів указом Думи скасували «День злагоди і примирення» і поправкою до Трудового кодексу день 4 листопада оголосили неробочим днем. День «головної події ХХ століття» 7 листопада підмінили днем «головної події XVII століття» 4 листопада і голосно назвали Днем народної єдності.

У демократичній Росії проголошення 4 листопада святом «було розцінено в країні і світі як перший крок до відновлення монархії і перетворення Путіна в нового царя». Російські демократи вважають, що «не може народ згуртуватись навколо видуманої дати. 4 листопада (25 жовтня) 1612 року в Москві взагалі нічого знаменного не відбувалось. Достатньо відкрити будь-який докладний курс лекцій з історії, щоб переконатись: цього дня в Москві не було ні звільнення, ні єднання, ні перемоги сил, очолюваних Мініним і Пожарським.

1 листопада (22 жовтня) ополченці і козаки відбили у поляків (точніше, у німців) Китай-город. А польський гарнізон у Кремлі капітулював лише 6 грудня (26 листопада).

4 листопада (22 жовтня за юліанським календарем) цього року святкується день православної Казанської ікони Божої матері, встановлений на честь визволення Москви від поляків. Але ми ж живемо за григоріанським календарем, тому вже XXII століття цей день буде припадати на 5 листопада, XXIII столітті – на 6 листопада тощо. Який сенс робити Днем народної єдності релігійне свято лише однієї з багатьох конфесій, представлених у Російській Федерації, та ще з плаваючою датою? Зрозуміло, нове свято не викличе добрих почуттів у наших сусідів – поляків, литовців і німців. Але владі це, мабуть, лише в радість – вона ностальгує про часи, коли Литва була у складі СРСР, а Польща і НДР – під радянським протекторатом».

День народної єдності, як і будь-яке нове свято, встановлене рішенням влади, досі потребує міфологізації. Тому тільки в Криму до сьогоднішнього дня вже накручені десятки найнеймовірніших міфів, які не мають нічого спільного не лише з реальною історією, але й зі змістом подій 1612 і 2014 років.

Містечкова міфологізація

Той самий молодий професор молодого КФУ Олег Романько зазначає: «Саме того часу народ зміг самоорганізуватись, причому весь російський народ, а він уже тоді був багатонаціональним. Зараз пов'язаний з цими подіями День народної єдності, можливо, кимось сприймається зі скепсисом, оскільки святкується перемога, в першу чергу, над поляками, а в сучасному світі святкувати перемогу над кимось вважається нетолерантним. Але справа навіть не в самій перемозі над поляками, а в тому, що російський народ сам взяв долю в свої руки – знайшов у собі сили і сам організувався, сам звільнив свою країну».

А такий відомий «експерт» як Дмитро Полонський вважає, що «раніше День народної єдності не мав великої цінності в Російській Федерації, оскільки нація і народ не могли об'єднатись навколо спільної мети: роками єдність народу руйнувалась, а саму Росію втоптували в багнюку західні країни, що вплинуло і на розвал Радянського Союзу, і спричинило невдачі перших років розбудови незалежної держави».

«Але на сьогоднішній момент завдяки мудрій, правильній державній, як внутрішній, так і зовнішній політиці, до росіян повернулось почуття гордості за свою країну, повернувся патріотизм і розуміння того, що в цій єдності, незалежно від походження, віросповідання, становища в суспільстві, закладений наш один великий і серйозний російський успіх», – сказав він.

Дмитро Полонський упевнений: «Сьогодні російська зброя приносить мир і безпеку не тільки нашій країні, а й нашим партнерам, нашим друзям, тим дружнім державам, з якими Росія має відносини в усьому світі. Звісно, це викликає гордість і означає, що ми вирвались уже з тієї пастки, до якої нас так довго заганяли. Це означає, що ми маємо повне право вважати себе не просто великим народом, великою нацією, але й великою державою – державою світового масштабу, якщо не найсильнішою державою в світі». Як тут після слів «міністра правди» не згадати тези Оруелла «Війна – це мир!», «Брехня – це правда», «Рабство – це свобода!», «Незнання – сила!».

Для кримських коментарів характерно: про що би хто не говорив, він обов'язково знаходить паралелі між Москвою-1612 і Кримом-2014, між Мініним-Пожарським і Аксьоновим-Константіновим. Наприклад, замдиректора РІСД – керівник Центру досліджень проблем країн ближнього зарубіжжя Тамара Гузенкова вважає, що це і добре, що кримчани мало знають, що за подія була 1612 року. «Що стосується Криму, то, оскільки це нова приєднана територія і для кримчан цей бекграунд не має такого великого значення, вони можуть емоційно набагато ближче його сприймати і святкувати набагато яскравіше і більш усвідомлено, ніж це відбувається в інших регіонах Росії. Не виключений такий варіант, що це свято буде в кримських умовах набагато швидше, сильніше й емоційніше інкорпороване в місцеву спільноту, і цілком можливо, що тут воно матиме набагато більше значення, ніж в інших регіонах Росії», – каже вона.

На думку проректора КФУ Сергія Юрченка, анексія Криму прямо перевернула свідомість росіян.

«Возз'єднання Криму з Росією і всі пов'язані з цим події дали новий вимір в розумінні Росією самої себе і стали важливим чинником зміни в ментальності росіян і кримчан, які стали росіянами, і, відповідно, цей фактор вплинув і на те, що був побудований кримський міст між суспільством і владою в Росії», – говорить Сергій Юрченко.

Інші коментатори вважають, що справа 1612 року триває і зараз. Доцент КФУ і член Громадської палати Криму Андрій Нікіфоров заявляє:

«Якщо росіян ще нещодавно можна було назвати найбільшим розділеним народом, то ситуація, нехай і не повністю змінена, але значною мірою скоригована тим, що такий регіон, як Крим, де люди себе у відриві від Росії ніколи не мислили, повернувся до складу російської держави. Передумов для подальшого згуртування народу маса, причому не без нашої участі консолідація народу, громадянського суспільства, перебігає набагато ударнішими темпами, оскільки відбуваються цікаві, навіть титанічні зрушення в тому, як себе позиціонує Росія у світі»

Деякі експерти за Фрейдом, очевидно, проговорюються про те, що анексія принесла Криму лише позбавлення, і потрібні титанічні зусилля, щоб їх подолати.

Депутат «держради», директор академії біоресурсів і природокористування КФУ Сергій Додонов каже: «Коли я зустрічаюсь із представниками інших регіонів, вони кажуть: так, ми приїжджаємо до вас і бачимо, в якому стані ви, розуміємо, що нам треба тимчасово поділитись і потерпіти. І тут теж є загальне об'єднуюче завдання: зробити так, щоб Крим нічого не втратив від возз'єднання з Росією. І тому всі ми готові сьогодні терпіти, але ще більше готові довести, що ми можемо більше, ніж про нас думають».​

Сергій Додонов також заперечує внутрішні чинники єдності російського народу і вказує, що об'єднує росіян лише зовнішня загроза: «На мій погляд, посиленню згуртованості російського народу сприятиме, насамперед, зовнішній чинник, ніж внутрішні... Внутрішніми факторами в даному випадку кожен намагається знехтувати: «Все для фронту, все для Перемоги» – гасло, яке було актуальним у 40-х роках, актуальне і зараз, у принципі».

Уникає підкреслювати внутрішні фактори і сам «герой кримської весни» Володимир Константинов. Він, мабуть, розуміє, що внутрішні чинники єднання – пшик. Щоб приховати, це він вигадує зовнішні фактори:

«Нашій народній єдності кинуті нові виклики, і нам доводиться знову, але тепер вже інакше, ніж півтора роки тому, відстоювати єдність нашої Батьківщини – Росії. Можу зазначити, що завдання, що стоїть між нами зараз, у чомусь є складнішим за ті, які ми успішно розв'язали попередньої історичної епохи... Наша єдність із Росією – надійна гарантія від будь-якої зовнішньої блокади Криму. Наш народ накопичив унікальний досвід протидії зовнішній загрозі... Але набагато менш успішно ми долаємо невлаштованість побуту, добиваємося добробуту і матеріального благополуччя – така особливість нашого народу. Ці особливості російського менталітету повною мірою властиві і нам, кримчанам. У міру того, як ми приступаємо до здійснення програми економічної модернізації республіки, з'ясовується, що розлучитися з українським минулим так просто і безболісно, як би нам хотілося, не виходить...»

Ну що ж, у бідах Росії завжди винна Україна як «зовнішня загроза».

І тут весь геройський внесок Криму в єдність Росії і значення його ополченців Аксьонова-Константинова зіпсував голова наглядової ради АНО «Експертна група «Кримський проект», перший заступник голови Експертно-консультативної ради при «голові» Криму Сергій Міхєєв, який сказав правду: «Я думаю, безпосередньо змін (пов'язаних з поверненням Криму до Росії) не було, але поступово ставлення до цього свята змінюється. Крим вписується в контекст єднання, бо вперше з 1991 року, з розпаду СРСР, ми побачили повернення історичних російських територій на свою історичну батьківщину. В принципі, про це можна говорити, хоча я не думаю, що людьми якось прямо це пов'язується».

Сергій Кононенко, політичний оглядач

Думки, викладені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції