30 вересня 1965 року Мустафу Джемілєва затримали біля його будинку співробітник міліції та громадянин у штатському. Джемілєва обшукали на підставі того, що міліція має право обшукувати кожного, кого підозрює в носінні зброї.
За словами Мустафи, «цей «шукач зброї» чомусь дуже докладно почав вивчати мій блокнот і, виявивши там написи кримськотатарською мовою арабським шрифтом, зло вилаявся, назвавши їх «шпигунською писаниною».
Наступного дня в його відсутність, без санкції прокурора і без надання якихось документів працівники міліції зробили в квартирі у Джемілєва обшук, забравши паспорт. Коли ж він з'явився за паспортом, оперуповноважений Мурадов у присутності кількох людей у штатському назвав його «кримською наволоччю», кримських татар «наволоччю... їх не треба було прощати, а треба було знищити». Аргументуючи це тим, що Мустафа народився в 1943 році на окупованій території, Мурадов під регіт присутніх працівників у штатському, назвав його «наволоччю, в жилах якої тече фашистська кров».
Мустафі знадобився час, щоб з'ясувати у начальника міліції, що його звинувачують у порушенні паспортного режиму. Щодо паспорта йому було сказано, що документ забрав працівник військкомату, але той запевнив Джемілєва, що ніякого паспорта він не брав і сказав, що йому доручено вручити юнакові повістку з наказом з'явитися з речами для відправки в армію через кілька днів.
Того ж дня Джемілєв без всяких документів виїхав до Москви, щоб у Міністерстві сільського господарства СРСР, в чиєму підпорядкуванні був Ташкентський інститут інженерів іригації і механізації сільського господарства, з'ясувати причини ситуації, що склалася.
2 листопада 1965 року в Бібліотеці імені Леніна він був затриманий співробітником міліції, як особа, яка не має при собі документів, і до з'ясування пробув в ув'язненні шість днів. Вночі 7 листопада в супроводі міліції його привезли на вокзал і видали квиток на потяг, що відходить в Ташкент, куди, за їхніми розрахунками, він мав виїхати.
Однак Мустафа не міг виїхати, не з'ясувавши повністю своєї справи. Він подав до Міністерства оборони СРСР заяву з проханням надати йому відтермінування від служби в армії до остаточного вирішення свого питання в Міністерстві сільського господарства.
Через кілька днів він отримав висновок Головного управління вищої сільськогосподарської освіти, яке, розглянувши його справу, дійшло висновку, що відрахування було недостатньо обґрунтованим і доручило ректору переглянути своє рішення.
Дорогою додому Мустафа заїхав у Мелекес Ульяновської області, де вступив на третій курс заочного відділення фізико-математичного факультету Мелекеського педінституту.
Однак рішення Міністерства про незаконність відрахування не мало впливу на ректорат. Іригаційний інститут повідомив військкомат, що відхиляє рішення Головного управління вищої освіти Міністерства сільського господарства, тож Джемілєв призивається в армію.
31 грудня 1965 року органи прокуратури порушили проти Джемілєва кримінальну справу з обвинуваченням «в ухилянні від призову на дійсну військову службу».
7 січня 1966 року Мустафа Джемілєв, викликаний на допит до слідчого районної прокуратури Євдокимова, у письмовій формі відповів йому на питання про причини його поїздки до Москви, відносини з військкоматом і з інститутом. До документів він доклав довідку про зарахування до Мелекеського педінституту, копію листа з Міністерства господарства на адресу ректора Пулатова, а також записку декана заочного відділення, де говорилося, що інститут, посилаючись на рішення Головного управління, не заперечує проти його відновлення в інституті в тому випадку, якщо він працюватиме за обраною спеціальністю. Євдокимов запевнив його, що це питання в найближчі дні буде розглянуте, а документи повернуть 11 січня 1966 року.
9 січня двоє громадян в автобусі підклали Джемілєву в кишеню годинник, тим самим намагаючись інсценувати крадіжку. Коли у них це не вийшло, вони звернулися до міліціонера, який, наче навмисно, походжав автобусною зупинкою, звинувативши Джемілєва в тому, що він на зауваження громадян відповідав нецензурною лайкою і загрозами фізичної розправи. У міліції Джемілєв сказав, «що порушує кримінальну справу проти цих громадян, яких звинувачує в тому, що вони з метою шантажу й образи підклали» в його кишеню годинник. Через кілька годин Джемілєв був доставлений в народний суд Кіровського району, який засудив його до 15 діб арешту.
Таке було підґрунтя судового процесу Мустафи Джемілєва, який відбувся 12 травня 1966 року в Ташкентському міському суді – за звинуваченням його «в ухилянні від чергового призову в армію».
Звернімо увагу на один важливий момент.
Суд над Мустафою Джемілєвим відбувався у травні 1966 року, коли в Кримінальному кодексі РРФСР ще була відсутня потім знаменита стаття 190 (190-1 – «поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад», 190-2 – «наруга над державним гербом або прапором і 190-3 – «організація або активна участь у групових діях, що порушують громадський порядок»), за якою згодом судили більшість радянських дисидентів, зокрема й активістів кримськотатарського руху. Стаття 190 та її аналоги в республіканських законодавствах була ухвалена Указом Президії Верховної Ради РРФСР через кілька місяців після суду над Джемілєвим, у вересні 1966 року. Вона була набагато гнучкіша, ніж одіозна стаття 70 (колишня стаття 58) – «антирадянська агітація і пропаганда» і дозволяла «правоохоронцям» досить розширено трактувати виступи громадян на захист своїх прав.
Від самого початку було зрозуміло, що справжні мотиви притягнення його до кримінальної відповідальності пов'язані аж ніяк не «з ухилянням від призову в армію», а з його діяльністю як активіста національного руху кримських татар
У процесі ж Мустафи Джемілєва 1966 року для всіх від самого початку було зрозуміло, що справжні мотиви притягнення його до кримінальної відповідальності пов'язані аж ніяк не «з ухилянням від призову в армію», а з його діяльністю як активіста національного руху кримських татар.
У своєму останньому слові, яке згодом широко розійшлося в самвидаві, Джемілєв висловився про справжні причини висунутих йому звинувачень: «Співробітники КДБ розлютовані тим, що ми збираємо статистичні відомості про загиблих на місцях заслання кримських татар, що збираємо матеріали проти садистів-комендантів, які знущалися над народом у роки сталінщини і які відповідно до Статуту Нюрнберзького трибуналу мають постати перед судом за злочини проти людяності».
Він був засуджений на півтора року позбавлення волі у виправно-трудовій колонії загального режиму, розташованій на околиці Ташкента. Тут утримувалися ще кілька кримськотатарських політв'язнів, яких табірна адміністрація намагалася перевиховувати. Суть перевиховання зводилася до вимагання у них письмової заяви, в якій би вони відмовилися від участі в національному русі. Згідно з документами Ташкентської виправно-трудової колонії, Джемілєв «на неодноразові бесіди не реагує: говорить, що буде вести «боротьбу». Заяву писати відмовився».
У грудні 1966 року Мустафа написав лист, адресований редакціям газет «Андижанская правда», «Известия» и «Совет Узбекистони», в якому, зокрема, говорилося: «Наша преса, радіо, телебачення, до нудоти часто констатуючи існування в нашій країні ідеальної дружби і рівноправності народів, не помічають або, вірніше, не хочуть помічати тих фактів, які розхитують основи цієї дружби і рівноправності, перетворюють ці твердження на бутафорію і посміховисько».
Розмірковуючи про становище кримських татар, Джемілєв пише: «Багатовікова національна культура, створена потом і кров'ю багатьох поколінь, перебуває на межі загибелі... Ми, як і раніше, не маємо права жити у себе на батьківщині, позбавлені можливості розвивати свою національну культуру, вивчати свою рідну материнську мову».
Зрозуміло, подібні думки ніяк не свідчили про «перевиховання». Після виходу Мустафи на свободу в 1967 році про відновлення в інституті вже не могло навіть йтися. Для нього і багатьох його соратників починалися зовсім інші «університети»...
Першу частину матеріалу читайте тут
