Сьогодні, напевно, перший день, коли мені захотілось переробити стартовий джингл нашої програми. Викинути звідти політику, економіку, експертів і вставити щось про красиве, прекрасне, про душу, про музику, про мистецтво. Тому що в цій студії ми надзвичайно часто говоримо про ті речі, які визначають наше сьогоднішнє життя, і надзвичайно рідко, недоречно рідко говоримо про ті речі, які, напевно, значно більшу тектоніку виробляють у всьому тому, чим ми живемо, в тому, чим дихаємо, що любимо. Ви знаєте, радий до чортиків вітати в нашій студії чарівну гостю. Співачка, композитор – Джамала.
– Добрий вечір. Хайирли ак'шамлар.
Про нашу гостю: Кримчанка з унікальним голосом і приголомшливою енергетикою виконує джаз, соло, ритм-енд-блюз і продовжує займатись класичною музикою. Штурмує сцену Джамала з 15 років. А 2009 року вона вирішила спробувати свої сили на «Новій хвилі». Рівень конкурсантів тоді був теж дуже високий. В результаті перше місце Джамала розділила з індонезійським співаком Санді Сандоро. Співачку називають однією з найуспішніших учасниць в історії конкурсу «Нова хвиля». Сьогодні музичні критики називають Джамалу однією з найяскравіших українських зірок. Торік Джамала відіграла в Києві свій найбільший клубний концерт, на який безкоштовно запросила переселенців із Криму і Донбасу. «Шлях додому» – це нова концертна програма Джамали, названа за однойменною композиції співачки.
– Це та сама ситуація, коли гостя не потребує представлення... Ні слова про політику – неписане гасло сьогоднішнього ефіру, тим більше, що ми говоримо з Джамалою. Ми нічого в сюжеті не наплутали?
– Трошки наплутали. Запрошувала я переселенців на свій концерт не в «Атлас» (там занадто мало місця, до півтори тисячі місткість), а в «Стерео Плаза», де все-таки побільше, шість тисяч людей. Це було майже рік тому, у грудні. Це був концерт, на який я запросила кримчан, людей, які приїхали з Донецька, Луганська і не лише не знали, як тут жити, але і не мали можливості якось себе розважати, ходити на якісь заходи. А я мала можливість їх запросити – і запросила.
– Коли я слухав біографію, зрозумів, наскільки дивно зараз звучать дати, події, які відбувались п'ять-сім років тому, бо іноді здається, що це було в нескінченно іншій реальності. Ваше життя за останні півтора роки – воно як змінилось?
– Я справді живу досить насиченим творчим життям, тому що я пишу музику. Я за рік написала новий альбом – «Подих». І, власне, мені дуже сподобалось ваше гасло: «Кримчани мають право знати», що у Джамали, наприклад, вийшов альбом 12-го жовтня, який називається «Подих». Дуже, дуже важливо, щоб кримчани це знали. Зараз інформація до них доходить дуже пізно або не так, як нам би хотілось. Тому я дуже рада, що сьогодні я у вас у гостях і можу розповісти про свою музику, про те, що відбулось за рік. Нова музика, нові почуття, нові розчарування, образа, самотність – усе це є в новому альбомі. І, звісно ж, він несхожий на всі попередні мої роботи, але в ньому досить тепла і любові, щоб поділитися цим і з Україною в цілому, і далі.
– Ваш перший альбом досі в моїй машині, флешка стоїть з музикою, я її слухаю в ті моменти, коли, знаєте... руки опускаються...
– Грусть-тоска?
– Грусть-тоска. Я навіть не буду намагатись відтворити музичні фрази пісень, які там звучать, але це те, що змушує мою машину і всіх пасажирів... посміхатись. Люди з усмішками! А ось новий альбом яким буде? Про що він?
– Він зовсім про інше. Почнемо з того, що минуло достатньо часу з першого альбому, чотири роки або більше. І, звісно, я змінювалась, надихалась подіями, що відбуваються в моєму особистому житті, подіями у країні, тому що не можу бути окремо від того, що відбувається. Живу і дихаю з вами одним повітрям. Тому, звісно, і суму, навіть інтонацій, тональностей більше стало мінорних. Новий альбом – про пошук.
Я не припиняю вірити в людей і не припиняю життєвий пошук, не припиняю цей «шлях додому»
Чому тур називається «Шлях додому»? Чому альбом називається «Подих»? Подих – це дихання. Подих – це вдих – і видих. Подих – це дух. Тобто це таке містке слово, яке, з одного боку, дарує надію – це вдих, але, з іншого боку, це і видих, бо є моменти, які розчарували мене цього року і впродовж мого ще недовгого життя. Накопичилась певна кількість розчарувань, але при цьому я не припиняю вірити в людей і не припиняю життєвий пошук, не припиняю цей шлях. Не припиняю цей «шлях додому». «Дім» – я маю на увазі наш мозок, який, сподіваюсь, у всіх є. У сенсі гармонії цілковитої, до якої ми хочемо прийти через пізнання себе і знайти справжній шлях до себе додому. Це, знаєте, завдання-максимум для кожної людини. Тому я йду. Куди я прийду, ще не знаю. Але точно – я йду.
– Останні півтора роки стали для багатьох, знаєте, історією про рожеві окуляри. Багато хто їх позбувся. Багато хто зрозумів важливі речі не лише про країну, не лише про людей, які поруч, але і про самих себе. І взагалі ці події дозволили нам усім усе з'ясувати. Якби Вас запитали про найголовніше розчарування останніх півтора років і про найголовніше відкриття?
– Зачисточка серйозна відбувається з людьми упродовж двох років. Дуже багато людей посипались як...
– Як доміно.
– Як доміно! Я була в шоці. У мене є така пісня про дружбу, що найближчі люди, виявляється, не ті. Ти думаєш про людину, що ти з ним... в одній пісочниці... що їсте з однієї тарілки... – а виходить – вау! – А я не знала. Виходить – перевертень. Такі штуки траплялись, і це був найголовніший біль. Я людина досить відкрита і, в принципі, позитивна – і, звісно, боляче, коли ти віриш-віриш-віриш, а потім взагалі не так все складається. Це боляче.
– Так. Це історія про позбавлення від ілюзій.
– Але, тим не менше, я все одно коректна, по морді б'ю себе іноді і кажу, що люди живуть і в більш складні часи, і що це не найбільше нещастя, якщо тебе хтось зрадив. Зрадив – ну, о'кей, прости і йди далі.
– Безглуздо говорити з Джамалою про кого і про що б то не було, крім самої Джамали. Це моє глибоке переконання. Але бог із ним, із мінором, – а яке головне відкриття останніх півтора-двох років?
– Навіть не знаю.
– Що вас здивувало «в плюс»? Ось Ви не очікували, що буде так – а воно трапилось саме так. Щоб ввечері засинати не в мінорі, а з мажорним настроєм?
– Можливо, це банально прозвучить, але мене радує, що в музиці в Україні зараз багато відбувається хороших речей. За це літо був такий серйозний фестивальний ажіотаж, виникло дуже багато фестивалів. Приїжджали до Львова, наприклад, на «Альфа Джаз» достатня кількість легенд – Вейн Шортер, Хербі Хенкок. Можливо, це важлива подія для меломанів, але, друзі, повірте, такі люди настільки піднімають статус нашої країни тим, що приїжджають... І ми маємо можливість ходити на концерти і слухати їх «наживо»...
– А що у Джамали грає в плеєрі?
– О! Запитали! Цілої передачі не вистачить. Так, я насправді великий фан музики, люблю слухати дуже багато музики нової, зараз слухаю новий альбом Джеймі Вуна, останній альбом Фінка «Hard Believer» і була на концерті його в «Стерео Центрум». Це було неймовірно. Я стояла, хитала головою і думала: вау! Це ж як здорово, що такий чувак як Фінк взяв і приїхав до нас, і зібрав зал. Незважаючи на те, що багато зарубіжних колег бояться. Я спілкуюсь, наприклад, через Фейсбук із Грегорі Портером (це один із найнеймовірніших джазових голосів світу, не побоюсь цього слова), Хена, британський дует електронний – у них, звісно, острах є: що там, що там у вас, все погано? Я намагаюсь із ними сперечатися: ні-ні-ні, ви приїжджайте і подивіться. З останніх важливих подій – я була в Каннах, виступала зі своїм концертом Мейкомбе-2015 на узбережжі Середземного моря. Це був захват. Там я зустрічалась з іноземцями і, звісно, намагалась їх якось підбадьорити, що у нас ніби все відбувається.
– Ця історія про те, що є люди, які більші за самих себе. Більше того, є люди, які самі собі не завжди належать, тому що ці люди є ще й обличчям. Джамала – це посол української та кримськотатарської актуальної сучасної культури.
– Дякую.
– Мені іноді здається, що цей статус дуже важкий, нести його на своїх плечах – не найлегше завдання. Можливо, я помиляюсь? Виправте мене.
Я – українська співачка, і я завжди гордо це скрізь говорю
– Ні, це правда не просто. Не просто бути... Багато хто каже «кримськотатарська співачка», а я кажу: друзі, давайте скажемо точно: я – українська співачка, і я завжди гордо це скрізь говорю. Я – українська співачка кримськотатарського походження – це дуже важливо для мене. Так, я кримська татарка, так, я дочка свого народу і гордо несу цей прапор. Але все-таки мені важливо, щоб це було єдиним, розумієте? Коли я в свій альбом «вкраплюю» кримськотатарську пісню серед українських, англійських, російських пісень – це не випадково. Звісно, всі чекають на окремий альбом кримськотатарської музики, але я впевнена, що це буде зроблено тільки для кримських татар, це стане на поличку, усі скажуть: Машалла (тобто молодець) – і все на цьому закінчиться. А мені важливо, щоб через мою музику – не важливо, чи потрапляє вона до Британії, до Німеччини (зараз є запит з Берліна, є мета видатись у Британії) – коли вона просто протікає між рядків, навіть як у пісні «Шлях додому» – «Artıñnı unutma» – не забувай повертатись назад, чувіха. Дуже важливо, коли люди можуть фіксувати (вони запитують: кримські татари – хто це?) І тоді: хештег – я вас вітаю, ви попались.
– Ми говоримо про те, що хтось би, напевно, хотів Джамалу звузити, її приватизувати – зробити її маленькою, локальною. А вона, виходить, значно більша: вона – міст між Кримом і Україною і всіма, хто хоче Україну і Крим розуміти, слухати, чути. У мене таке питання: сьогодні суспільство дуже втекло все в політику. Джамала і політика – це сумісні речі?
Я надаю перевагу залишатись незаангажованою творчою людиною, віддаватись цьому цілком. Політика – взагалі не моя історія
– Ні, я не думаю про це взагалі. Я все-таки надаю перевагу залишатись незаангажованою творчою людиною, віддаватись цьому цілком, тому що неможливо щось робити на півставки – тобто неможливо бути хорошим політиком і хорошою співачкою. Інша якась ще творча професія, в принципі, можлива. Я скористалась можливістю, коли мені запропонували зіграти у фільмі «Поводир» – це інше амплуа, не думайте, що це все поряд. Ні-ні-ні, це інша зовсім професія, яку мені потрібно було швиденько-швиденько пізнати, якщо я хотіла зіграти в дуже складному драматичному фільмі Олеся Саніна «Поводир» героїню – Ольгу Левицьку. Ось це сусідство мені подобається: кіно, творчі жанри – мені подобаються. А ось політика – взагалі не моя історія.
– Бог із нею, з цією політикою, тут сперечатись навіть не доводиться...
– Мені здається, що одна пісня, важлива, з важливим посилом, із неймовірною щирістю максимальною – а інакше нічого не спрацює – здатна сказати набагато більше, ніж усі (блін, я зараз можу помилитись) законопроекти, конференції, форуми. Ми бачимо це на стадіонах «Океану Ельзи». Дійсно, в цей гурт повірили більше, ніж у всіх політиків разом узятих. Люди проголосували цим приходом, цим квитком на концерт.
– Сьогодні є в країні жорсткий дефіцит моральних авторитетів. До думки людей прислухаються, це такий камертон не лише гарного смаку, але і правильної поведінки. Чи відчуваєте Ви себе: а) моральним авторитетом? б) хто для Вас моральний авторитет?
– Це велика відповідальність – сказати, що я почуваюсь моральним авторитетом.
– Тоді викинемо це питання.
– Я можу сказати, хто для мене є моральним авторитетом. Мустафа Джемілєв, Рефат Чубаров, моя мама, мій тато – для мене абсолютно моральні авторитети. Моє коло спілкування досить вузьке. Люди, з якими я працюю, – невелика команда – теж для мене великі авторитети. Я прислухаюсь до них. Повірте, у мене немає часу і бажання розбиратись і обов'язково вчитись бути політиком. Ми бачимо зараз приклади, як на наших очах руйнуються люди, які досягли досить великих висот, але руйнуються як політики, просто розсипаються навіть через невміння говорити.
– Може, це найбільша історія, тому що насправді кожен має займатися своєю справою.
– Абсолютно точно.
– У нас нерідко парламент сприймають як якийсь модний клуб, куди можна прийти, «потусити», зробити хороші фоточки, селфі. Насправді це нудний інститут, де потрібно займатися законотворчістю, так само як, наприклад, бути на сцені і займатися творчістю...
– Це офігенний менеджмент: у мене сьогодні вийшов альбом, завтра ви про це сказали, післязавтра у мене концерт, я вас запрошую. Це що? Це послідовність. Вона організована ким? Командою. Власне, парламент для мене – офігенний менеджмент, який, по суті, має нам усе докладно пояснити, як усе це організувати, щоб у нас не виникало до них питань «а, ви всі там лузери». На мій творчий погляд – я так бачу. А мені цього не вистачає, вони не пояснюють, що вони там взагалі роблять, мені це все не зрозуміло, тому мені не цікаво.
– Ви не самотні у відчуттях того, що від відбувається. Чим для Вас є Крим?
– Батьківщиною.
– А за чим найбільше сумуєте?
– Сумую за дідусем, я його не бачила півтора роки, йому вже 80 років, він хворіє. Сумую за своїм шляхом до моря, це десь сім хвилин від мого будинку. Я не сумую за батьками, вибачте, бо вони приїжджають до мене часто. У Львові на моєму сольному концерті минулого тижня ми бачилися з татом: це просто щастя було, коли ми змогли кілька годин (навіть не було діб) просто поспілкуватися, поговорити. Мама теж досить часто приїжджає, приїде на концерт 5-го грудня. Сумую за кримським повітрям. Не сумую за кухнею, тому що тут відкрили достатньо місць, куди можна ходити і почуватися як вдома.
– Мені здається, я поставив запитання, на яке потрібно відповідати не словами, а справами. А найголовніша справа була зроблена Джамалою 12 жовтня – вийшов новий альбом «Подих».
