Сьогодні я – кримська татарка

Тамара Музичук

20 травня 1944 року на стіл народного комісара з внутрішніх справ Лаврентія Берії лягла телеграма: «Доповідаємо, що розпочата відповідно до Ваших вказівок 18 травня цього року операція з виселення кримських татар завершена сьогодні, 20 травня, о 16 годині». У декількох рядках цього звіту – історія, яка торкнулась усього народу, історія людей, які змушені були залишити свої будинки за лічені хвилини, а назад змогли повернутись лише за 40 років.

40 років наполегливої боротьби за життя. 40 років жорстоких випробувань і втрат.

40 років невгасаючої надії і невтомної віри в те, що одного разу в один прекрасний сонячний день їхня нога знову ступить на святу благословенну рідну землю.

«Ми з дитинства слухали розповіді про прекрасну землю, про наш рідний край, про Батьківщину. Ми мріяли, марили Кримом: горами, лісами, морем, ущелинами і озерами».

«Я пам'ятаю, ще в п'ятирічному віці марив ідеєю повернутись на свою історичну батьківщину. Якось знайшов винну пляшку з етикеткою, де були намальовані кримські гори і море. Віддерши її, я всім показував у дитсадку, з гордістю наголошуючи: «Це моя Батьківщина. Я кримський татарин і хочу повернутись на рідну землю».

«Ми скоро повернемось – ці слова можна було часто почути в будинках кримських татар у місцях депортації. Люди жили на валізах з надією, що скоро побачать рідні Чатирдаг і Кара деніз (Чорне море) наживо, а не на картинках чи за спогадами батьків».

І ще тисячі таких історій. Історій, у яких не потрібні імена. Адже в них мрія кожного кримського татарина – одного разу повернутись – стала єдиною мрією всього багатостраждального народу.

І вони повернулись. Це був довгий шлях додому. Численні спроби знайти рідну землю закінчувались черговою висилкою. Крізь горе і біль, потрясіння і втрати народ усе ж завоював своє право жити на Батьківщині.

«Наше дитинство і юність проминули в Узбекистані. Друзі, навчання, робота, все життя тепер залишене, і невідомо, що нас чекає. Жага рідної землі зірвала нас з місця і привела до Криму, як тільки це стало можливим. Наша довга-довга дорога додому нарешті закінчилася. Я встала на коліна перед донькою і довго говорила їй про те, як добре, що ми повернулися і що нічого, що тепер зміниться наше життя і буде нам дуже важко обживатися і шукати нових друзів. Я говорила довго і незрозуміло, і зовсім по-дорослому, говорила більше для себе, а не для неї. Моя маленька донечка дивилася на мене, заплакану, широко розкритими карими очима, в яких відбивався жовто-рудий степ в променях гарячого липневого заходу. У траві гуділи тисячі комах, і запах польових трав так був схожий на той, що дивним чином снився мені з дитинства... я розуміла, що наш шлях і закінчений, і тільки початий. Повернулося до тебе, Крим, твоє насіння, що розлетілося світами. Істинне завжди повертається», – так описувала радість повернення свого народу на Батьківщину Аліє Кенжаліва.

Сьогодні вони знову мріють про Крим: «Чи хочеться повернутися? Звісно. Це ж Батьківщина. Душа тягнеться туди. Ти там ріс, тобі постійно хочеться там бути. Друзі, спогади про перше кохання – все залишилось у Криму».

Вони так само, як і тоді, – на валізах із надією: «Ми не живемо тут, а тимчасово мешкаємо... поки Крим не повернемо в Україну».

І так само, як і багато років тому, невтомно вірять у своє повернення. «Знаєте, мого батька у 5-річному віці з родиною вагонами вивезли в Середню Азію. Він там виріс, я там виріс. Я з самого дитинства знав, що моя Батьківщина – це Крим, хоч я там і не бував. На старості років я вмовив батька повернутись. Ми знову потрапили на свою Батьківщину, і було таке відчуття, що ніхто ніколи звідси і не виїжджав. Тепер уже моїй дочці п'ять років. Вона малює Крим, вона плаче, згадуючи Бахчисарай. І це при тому, що тут (у Дрогобичі, Львівська область – авт.) їй шалено подобається, вона дружить тут із дітьми і поччувається спокійно. Ми не те щоб віримо чи не віримо, ми знаємо, що ми повернемось. Рано чи пізно. Ми завжди повертаємось. Бог нам дає ці випробування не просто так. Нам важко, але ми стаємо сильнішими. Наш народ долав і не таке, і це ми зможемо здолати. І ми обов'язково повернемось!»

Сьогодні кримськотатарський народ знову в боротьбі за свою історію, свободу і Батьківщину. За право зберегтись і залишитися собою. За право жити і померти на землі своїх предків і майбутніх поколінь кримських татар. І вони готові знову пройти через тисячі випробувань і втрат. Адже за межами Криму в них землі немає.

І якщо, читаючи ці рядки, їхній біль на секунду стала нашим болем, їхня боротьба на мить стала і нашою боротьбою, тоді ми всі сьогодні кримські татари.

Сьогодні я – кримська татарка.

Тамара Музичук, історик

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції