Крим очима чужинця

Юрій Марченко

Російський відеоблогер Петров на власному Ютюб каналі запустив багатосерійну документально-історичну стрічку під назвою «Росія: чужий погляд». Дві серії цієї кіноепопеї були присвячені опитуванню кримчан влітку 2015 року.

У 73-ій серії автор наводить відповіді жителів Сімферополя на два запитання: «Якби ви мали можливість повернутися назад до складу України, чи ви повернулися б?» і «Чому?». Опитування відбувалося на пішохідних вулицях у центрі міста. Об’єктом плебісциту столиця Криму була обрана через те, що саме в ній, на думку автора, серед перехожих мав бути більший відсоток справжніх кримчан, ніж у курортних містах, де влітку багато відпочивальників з інших регіонів.

З назви фільму «Росія: чужий погляд» випливає, що серіал висвітлює погляди чужинців на Росію. Той факт, що в сімферопольській серії представлена думка кримчан про свій півострів, свідчить про те, що для автора фільму (а можливо, і для решти росіян) Крим – це вже Росія, а кримчани – ще чужинці.

На опитування сімферопольців автор витратив кілька годин. Фільм триває менш ніж 16 хвилин, бо дуже багато респондентів принципово відмовилися від спілкування, навіть не поцікавившись змістом запитань.

У цій стрічці одинадцять перехожих або не мали визначеної думки з питання повернення Криму до України, або казали, що їм це байдуже, або відмовлялися відповідати, називаючи запитання про долю півострова конфліктним і провокаційним.

Чому громадяни ухилялися від відповіді на ці запитання, можна зрозуміти, якщо згадати про статтю 2801 Кримінального кодексу Росії, згідно з якою за публічні заклики до порушення територіальної цілісності країни винуватців можуть позбавити волі аж на 5 років. Стаття 2801 набрала чинності 9 травня 2014 року, вже після анексії півострова, отже, метикуваті сімферопольці розуміли що до чого і врахували, що прокурорка Няш-мяш будь-яке висловлювання стосовно долі Криму може підвести під «публічний заклик до порушення територіальної цілісності» і запроторити респондента до буцегарні.

Лише четверо з учасників опитування виказали бажання повернути Крим в Україну. Своє «Так» відновленню українського статусу півострова ці люди вмотивовували тим, що за України життя було більш комфортним; що там взагалі краще, ніж тут; що з дитинства звикли до України; що зараз стало важко добиратися до родичів на материку.

Про незгоду з поверненням Криму в Україну заявили п’ятнадцять респондентів. Семеро з них не змогли або не схотіли назвати причини свого рішення. Цікавими є підстави для неповернення, названі вісьмома іншими учасниками плебісциту.

Один добродій поводом для свого «Ні» визначив те, що за 20 років його життя незалежна Україна не надала громадянам ні нормальної освіти, ні медицини і взагалі «ні фіга не дала»!

Один парубок сказав: «Зараз ні, бо якось там не весело», а інший молодий чоловік: «Зараз ні, бо колотнеча – це завжди не дуже добре».

Слово «зараз» перед «ні» в цих заявах свідчить про те, що якби в Україні справи були веселіші і не було колотнечі, не виключено, що ці два чоловіки поміняли б своє «Ні» на «Так».

Бородач середнього віку згадав, як за Льоні Брежнєва відпочивальники з Уралу вивозили з українського Криму баули з ковбасою і з м’ясом, бо українці – працьовиті люди і п’ють менше росіян. Отже, в незалежній Україні українці повинні були б жити краще росіян. Україна не використала цей шансі тому він каже «Ні» поверненню Криму.

Щось не відчувається в цьому «Ні» хоч якоїсь прихильності до Росії і росіян.

Жіночка в жовтій кофті не захотіла вертатися в Україну, бо там усе дорого, а в Криму дуже дешево – «дешевше, ніж у Сочі, вдвічі».

Коли в Криму ціни стануть, як у Сочі, можливо, жовта кофтинка змінить своє «Ні» на «Так».

Тітонька середніх літ навіть уявити собі не могла, як це повертатися назад, бо за час після входження до складу Російської Федерації в Криму відбулося дуже багато позитивних змін. Правда, якими саме були ці позитивні зміни, вона не конкретизувала.

Білявка з декольте повідомила, що народилася в Росії, є «чистою росіянкою» і дуже рада, що нарешті «вдома». Зарплати стали вищими за українські, дуже багато робочих місць і можна працювати на двох роботах. Головне, що в Криму немає війни, на відміну від України, хоча з іншого боку, немає й визначеності щодо майбутнього, і це її непокоїть.

Жінка 1948 року народження згадала, що народилася, коли Крим був російським. Після 5 років щасливого життя в РРФСР розпочався кошмар УРСР, коли її «силоміць примушували» (саме так висловилася жінка) вивчати українську мову! В Україну, якщо вона залишиться такою як зараз, товаришка, народжена в РРФСР, не повернеться нізащо.

Цікаво, невже англійську мову і ботаніку з географією ця пані вивчала добровільно і лише викладачка української мови збиткувалася над дитиною?

Відповіді кримчан вражають своєю прагматичністю та відсутністю духовних потреб, за винятком хіба що «чистої росіянки», яка після аншлюсу відчула себе в рідній батьківщині – «вдома», а також бабці з РРФСР, яка нарешті позбулась дитячих жахів від катувань українською мовою.

Жоден із сімферопольців не згадав про «русскій мір», духовні скрепи, про славу російської зброї і сакральність древнього Корсуня (Херсонеса). Мабуть, далися взнаки 60 років українського панування в Криму. І поки кримчани не видавлять зі свого менталітету українську меркантильність, вони залишатимуться чужинцями для високодуховних великоросів, у яких Росія – über alles.

Отже, за підсумками вищезгаданого референдуму, із 30-ти осіб, які були опитані, 4 було за повернення в Україну, 15 – проти й 11 утрималися, тобто кількість бажаючих залишатися з Росією склала 50% від усіх, хто взяли участь у волевиявленні.

Якщо порівняти цих 50% русофілів зразка 2015 року з 96,77% тих кримчан, що проголосували за приєднання до Росії на невизнаному в світі референдумі про статус Криму 16 березня 2014 року, то час працює на користь України.

Щодо нерепрезентативності обох «референдумів», то 50% Петрова здаються більш репрезентативними, ніж 96,77% Путіна.

У 74-й серії автор фільму підсумовує свої багаторічні дослідження з історії та сучасності Криму і ділиться висновками. Свою прозорливість Петров ілюструє таким фактом: якось перебуваючи в Криму ще за часів України, він помітив, що кримчани у побуті називали українську валюту рублем замість гривні. Ця маленька деталь вже тоді навела пана Петрова на думку, що кримчани мріють приєднатися до Росії.

Добродію Петрову невтямки, що в Україні й досі багато хто (навіть націоналісти з Правого сектора і Свободи) на базарі називають гривню рублем не через любов до Росії, а за багаторічною звичкою.

Після своїх досліджень пан Петров дійшов висновку, що головне позитивне почуття у населення Кримського федерального округу – радість через відсутність на півострові війни, а більш за все невдоволені жителі зростанням цін, корупцією і тим, що при владі в Криму залишилися ті самі люди, що були за України.

Автор фільму не жа́лує президента Росії, має купу претензій до нього, але поважає Путіна за єдиний конкретний акт – за приєднання Криму до Росії. Цим, на думку Петрова, президент Росії продемонстрував, що «має яйця» (це вислів автора), на відміну від Обами й українських політиків, «які не мають ні яєць, ні політичної волі».

Петербуржцю Петрову слід нагадати, що «мати яйця» – це круто для шпани з ленінградських підворіть, а для державного політика з Московського кремля добре «мати голову» на плечах. Порівняймо канцлера Німеччини з президентом Росії. Хоча фрау Меркель природою позбавлена дечого, проте вона має голову і політичну волю та ні в чому не поступиться яйценосцю Путіну.

Що стосується тюхтія Обами, то хочеться запитати: «А віджати Аляску Путіну слабо́?». Чи, може, зараз у нього на першому плані проведення референдуму про статус Константинополя – сакрального міста для всіх православних росіян?

Цікаво було б дізнатися, як підуть справи на півострові надалі, отже, незважаючи на деякі розбіжності в поглядах, будемо чекати нових досліджень щодо Криму від російського науковця-аматора пана Петрова.

Юрій Марченко, блогер

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції