Доступність посилання

ТОП новини

Лев Абалкін: Говоріть із Кримом!


Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»

Після публікації результатів скандального опитування ВЦІОМ, проведеного в Криму з приводу умов енергетичного забезпечення республіки, вибухнула чергова боротьба думок і лояльностей.

Російські державні телеканали переповнили ефір підсумками дослідження, що свідчать, як здається телевізійникам, про найвищу довіру кримчан до чинної влади Росії. У країні, де повага заробляється публічним самокатуванням на потіху правителів, така подача була вельми доречною. Вона вирішила безліч проблем.

Наростання невдоволення масштабами крадіжок серед кримських чиновників вимагало виходу. Не звільняти ж усю республіканську вертикаль, оповиту ореолом Сергія Шойгу? Так не можна! Вже краще показати, що хоч і крадуть, сучі діти, але готові за батьківщину мерзнути, чекати і взагалі #русскиесвоихнебросают.

Для кого це було зроблено? Для кримчан? Ні! Для жителів Росії? Можливо. Для самозаспокоєння? Точно!

Саме тому й обрали формат псевдонародного псевдоголосовання у вигляді соціологічного дослідження. Його реальне завдання – не показати якусь статистику ставлення жителів Криму до енергетичних проблем, а підтвердити результати так званого референдуму дворічної давності.

Для кого це було зроблено? Для кримчан? Ні! Для жителів Росії? Можливо. Для самозаспокоєння? Точно!

Після оприлюднення результатів ВЦІОМ (92,6 відсотка респондентів не підтримали укладення контракту на українських умовах і лише 6,55 відсотка висловилися «за») почався шквал критичних коментарів, що опитування – це ніяке не дослідження, а просто пшик.

Якби ВЦІОМ застосував інший метод дослідження, то результати сприймалися б інакше?

І хоча багато коментаторів (зокрема з Росії), не мають соціологічного освіти й базового уявлення про те, як формуються вибірки й наскільки телефонне опитування відображає реальну громадську думку, продемонстрували швидше власне невігластво, ніж адекватну позицію, хочеться запитати: а якби ВЦІОМ застосував інший метод дослідження, то результати сприймалися б інакше?

Адже справа не в самому опитуванні, а у відсутності довіри до установи, яка його проводила, і, м'яко кажучи, не зовсім наукових цілях цього дослідження. Хіба вуличне або поквартирне опитування дало б інші результати? Хіба ступінь довіри до цифр, що видаються на-гора російськими соціологами, взагалі визначається застосованими інструментами? Ні, звичайно!

І тим не менше відчувалось, що тиражований у російських ЗМІ підсумок соціологічного опитування (мовляв, «кримчанам українське світло не потрібне») є завуальованим виправданням Володимира Путіна перед населенням республіки. Царю ж приносити вибачення не комільфо, а тому холопи мають самі сказати, що зла на самодержця не тримають і готові терпіти до посиніння.

З української сторони було висловлено безліч думок про перший серйозний програш Москви в політичному протистоянні з Києвом. Мовляв, Україна нарешті навчилась ухвалювати жорсткі рішення і стояти на своєму, перейшовши від оборони до наступу.

Чому населення республіки, яке змушене страждати від політичних рішень, ухвалених на найвищому рівні, не чує позиції української влади?

Це, звісно, чудово, але чому в цій політичній сутичці, такій очевидній, банальній і зрозумілій, офіційний Київ не вважає за потрібне публічно звертатись до кримчан? Чому населення республіки, яке змушене страждати від політичних рішень, ухвалених на найвищому рівні, не чує позиції української влади?

Може, в Україні просто не знають, що треба говорити заручникам?

Говорити з окупованими

Зараз Україна демонструє чудеса в галузі зміцнення власного державного суверенітету. Зрозуміло, що Києву подобається позиція сильного гравця, але забувати про своє населення не можна, а про кримчан сьогодні ніхто не згадує.

Часом здається, що українська влада – єдина, хто вірить результатам досліджень ВЦІОМ і результатами псевдореферендума. Тільки цим можна пояснити небажання Києва вести діалог із кримчанами. Ніхто навіть не робить вигляду, що проблеми, сподівання й переживання українських громадян, які залишились у республіці, когось цікавлять.

Де офіційна заява Петра Порошенка з викладенням причин відключення півострова від світла, адресована самим кримчанам?

Де офіційна заява Петра Порошенка з викладенням причин відключення півострова від світла, адресована самим кримчанам? Хіба гарант не є президентом усіх громадян України, незалежно від місця їх проживання?

І якщо політичне протистояння між державами неминуче б'є по людях, може, варто звернутись до них напередодні блекаута, який триває вже не через здуті вітром ЛЕП, а через принципову позицію українського уряду?

Міністри можуть дозволити собі суху канцелярську мову, глава держави – ні.

Звичайно, зараз півострову не загрожує гуманітарна катастрофа, адже наявний дефіцит електроенергії не можна порівняти з тим, що був у листопаді. Звісно, тепер західні партнери не дивляться на Україну косо, тому що йдеться про принципові формулювання в контрактах, а не про забезпечення виживання населення.

Відмова української влади від спілкування зі своїми громадянами свідчить про сприйняття кримчан як пішаків

Але все ж відмова української влади від спілкування зі своїми громадянами, які виявились заручниками диких обставин, прямо свідчить про сприйняття кримчан як пішаків, із якими не потрібно розмовляти, чия думка не грає абсолютно ніякої ролі.

Цим грішить Москва, ставлячи кримчан перед вибором «цукерки або смерть», цим поки грішить і Київ, який до кінця не розуміє, що від сьогоднішньої поведінки вищих чинів держави залежить те, наскільки конфліктним виявиться процес повернення півострова до складу України.

Тому владі варто працювати над образом українського Криму на експорт, щоб у рядового жителя республіки Україна асоціювалась не тільки з блокадою, постами «Правого сектора» і «кінцем світла».

І тут рецепт один: говоріть із Кримом!

Лев Абалкін, кримський політолог

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG