«Ой, у полі-полі сам Бог походжав // Та й матір Божу за руку воджав», – голосно тягнуть два чоловічі баси. Прокидаюся не від «співу», а від яскравого світла і відчуття пшеничного дощу на обличчі. Я вже знаю, якщо сусіди, дядько Володька і дядько Микола, у нас засівають, значить, настав ще один Новий рік – старий. Здогадуюся, що зараз мати зацокала посудом. Провалюючись у сон, ніяк не можу зрозуміти, чому вітаючи з Новим роком, дядьки ще й додають: «Та з васильками!» Звідки квіти взимку?
У радянські часи колядки та щедрівки, святкування Нового року за старим стилем – Маланки і Василя були під негласною забороною. Їх показували тільки в кіно, і, можливо, ще зі сцени сільського клубу. На Різдво хрещеник міг принести хрещеній матері «вечерю» зі словами: «Я зріс і вам вечерю приніс». Може, ще сусіди або родичі колядували один одному, але без вуличного розмаху, без колоритного переодягання, без гучних пісень і сміху, без Кози і Зірки-сонця. Подібне вважалося нерадянським, особливо на східній Україні, і вкрай не віталося канонами соціалістичного реалізму.
Вже в університеті, збираючи ватагу колядників, ми знали, що кількома роками раніше, студентів-«першопрохідців» зупинили на вулиці люди в штатському і забрали студентські квитки... Звичайно, ми водили Козу не під якийсь старий новий рік, а 31 грудня, але вирішили підстрахуватися. На прослуховування запросили секретаря парткому факультету і йому, замість «син Божий», заспівали «рік новий народився».
Першим ділом поводили Козу у рідному студмістечку на Ломоносова. «О, український новий рік!» – радісно посміхалися студенти з Африки. Потім продовжили на Хрещатику, де нас пригостили кавою. А ввечері настала черга письменників. «Спасибі, що привели козу, яка ні в одному оці», – зустрів з порога незабутній майстер експромту поет Петро Осадчук. У прозаїка Володимира Дрозда і поетеси Ірини Жиленко підростав синок. Побачивши хлопців і дівчат у народних костюмах, справжню рогату Козу у вивернутому навиворіт кожусі, він напросився з нами колядувати. «Ось що воно, водити козу», – сказав Володимир Дрозд, рахуючи сходинки багатоповерхового письменницького будинку. «А ми знаємо, що таке дати дрозда!» – почув відомий письменник у відповідь. В академіка Миколи Жулинського колядували двічі: «Буде професор із Канади, ще раз зайдете, хлопці?» Чому б і не зайти! «Та ви ж у мою хату жар-птицю привели», – вигукнула велика поетеса Ліна Костенко, почувши, як ніжно дівчата виводять: «Щедрик-щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка».
Тоді я і знайшов відповідь на своє дитяче питання: «звідки на Новий рік васильки?» Такими піснями, може, тисячу років тому, а може, й більше, наші далекі предки зустрічали новий рік. Тоді його починали навесні з пробудження природи, з перших квітів, з прильоту птахів. Вдумайтеся, українці ще не називали себе українцями, але вже була наша праукраїнська мова, були пісні і традиції, які дожили до наших днів... З прийняттям християнства мої васильки «наклалися» на князя Володимира, хрещеного Василем, а ластівці довелося прилітати взимку, коли стали відраховувати новий рік з 1 січня.
Багатьом народним звичаям у радянській імперії ставили тавро «пережиток», навіть забороняли, бо вони заважали новим святам, вигаданим під партійну руку. А головне, колядки та щедрівки руйнували міфи про єдність зі старшим братом, про першорідність російської мови і народу. Українські щедрівки збирачі російського фольклору ховали під «щедрівки південноруських слов'ян».
Першу обробку свого «Щедрика» український композитор Микола Леонтович зробив у 1901 році, а через двадцять років хор Олександра Кошиця подарував «Щедрика» слухачам нью-йоркського Карнегі Холу. Звідси українська пісня і розлетілася на весь світ. «Carol of the Bells» сьогодні одна з найпопулярніших різдвяних мелодій! Але хто знає ім'я автора? 1921 рік, який розпочав світову популярність «Щедрику», став останнім роком життя композитора. За офіційною радянською версією, 22 січня Леонтовича, який приїхав до батьків, смертельно поранив з гвинтівки і пограбував бандит-петлюрівець (!), попросившись у сільську хату на нічліг. Насправді «петлюрівцем» виявився чекіст Грищенко, агент боротьби з контрреволюцією і саботажем. Для радянської влади українська пісня, українські традиції та звичаї, діячі української культури були безумовною «контрреволюцією і саботажем» завжди. Втім, хіба тільки для радянської?
...На зворотному шляху до гуртожитку, втомлені, з великим мішком наколядованого добра, ми незмінно дзвонили в квартиру на вул. Горького (тепер Антоновича) до самого Івана Драча! Тут нас пригощали дивовижним «Віскі», а школярка Мар'яна виносила на підносі мандарини. Іван Федорович дарував книги – ставив розмашистий підпис. В один із приходів мені випадково дістався «Соняшник» без автографа. Через два десятки років я попросив Івана Драча «повернути борг», але підписати книгу вже моїм дітям. «Софійці и Антонові, двійнятам, на щастя, здоров'я і любов. Від серця», – написав поет і все так само розмашисто розписався.
Нехай побажання Івана Драча стануть новорічним щедриком усім українським дітям, дітям всієї планети. Через тисячоліття прилетіла до нас наша ластівка – жар-птиця і з нашими дітьми летить в нове тисячоліття! «З Новим роком Вас! Та з васильками!»
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
