Агатангел Кримський

15 січня цього року – ювілей найбільшого українського вченого ХХ століття. Агатангел Юхимович Кримський – історик, філолог, перекладач, орієнталіст, тюрколог, основоположник українського сходознавства.

Агатангел Кримський народився 1871 року у Володимирі-Волинському. На його походження вельми красномовно вказує прізвище – батько був родом із кримських татар, предки якого залишили Бахчисарай наприкінці XVII століття, влаштувавшись у Білорусі (на той момент це була територія польсько-литовської Речі Посполитої).

1892 року Агатангел закінчив Лазаревський інститут східних мов у Москві, чотири роки по тому став випускником історико-філологічного факультету Московського університету. Потім пішли стажування в Сирії й Лівані, де він удосконалював знання арабської мови. А потім знову alma mater – але тепер уже в якості викладача. Майже двадцять років Кримський пропрацював у Лазаревському інституті східних мов професором кафедри словесності й історії мусульман.

Після встановлення у 1917 році української державності Агатангел Кримський вирішив повернутись на батьківщину. Не дивно, що вчений такого масштабу й унікальних знань (за найскромнішими підрахунками, Кримський володів шістнадцятьма живими і класичними мовами), знайшов себе і в політичному (він підтримував ідею державної незалежності України), і в науковому житті (з 1918 року Кримський став дійсним членом Української Академії наук і з того часу аж до 1941 року завідував кафедрою Київського державного університету).

Викладацька робота була лише однією зі сфер багатогранної діяльності Агатангела Кримського. Це була людина надзвичайної гуманітарної обдарованості. Він відомий не тільки як учений, його перу належать кілька поетичних збірок, збірок оповідань, він написав навіть роман. Знавець мов, він перекладав не тільки східних поетів – Омара Хайяма, Сааді, Хафіза, Фірдоусі, а й західноєвропейських авторів.

При цьому основною була для нього дослідницька робота. Багато його праць сьогодні справедливо вважаються класичними, хрестоматійними. До них слід віднести роботи з історії Ісламу; історико-літературознавчі праці – двотомник «Історія Туреччини та її літератури», «Історія арабів і арабської літератури світської й духовної», тритомник «Історія Персії, її літератури і дервішської теософії», «Історія нової арабської літератури».

Агатангел Кримський неодноразово бував на батьківщині предків. Він співпрацював із видатним кримськотатарським просвітителем, видавцем Ісмаїлом Гаспринським, серед його студентів були кримчани.

Досить часто він відвідував Ялту й Бахчисарай. У Бахчисараї спілкувався з Ісмаїлом Лемановим, викладачем російської й арабської мов у знаменитому Зинджирли медресе. Теплі стосунки пов'язували Кримського з істориком і філологом Османом Акчокракли, з професором Бакинського університету, філологом і поетом Бекіром Чобан-заде. Серед його друзів був і молодий кримськотатарський поет Абдулла Лятіф-заде, з яким Агатангел Юхимович обговорював розвиток і проблеми кримськотатарської художньої літератури.

Його учнем був Якуб Кемаль, завідувач Східного музею в Ялті. За свідченням Кримського, вже надрукований 1940 року рукопис Кемаля «Документальна історія цехів в Кримському ханстві» так і не побачив світ і був повністю знищений. Але що там рукописи і книги – за якихось кілька років 1930-х були знищені й самі ці молоді талановиті діячі кримськотатарської культури...

Загибель своїх кримськотатарських друзів Агатангел Кримський переживав важко. Почасти тому ми сьогодні зовсім інакше оцінюємо значення збірки «Студiї з Криму» – улюбленого дітища Кримського, куди увійшли і твори кримськотатарських учених – Якуба Кемаля й Османа Акчокракли, репресованих сталінським режимом.

До участі у збірнику були запрошені маститі вчені. Кость Харлампович опублікував тут матеріал «Листування запорізьких козаків із султаном. З доповненням Запорізького листа в літературній обробці Степана Руданського». Олександр Оглоблін – статті «Вірші смоленського шляхтича Н.Поплонського на честь Перекопського бою 1691 року» і «Петрик, ханський гетьман України». Арсеній Маркевич розмістив дослідження «З культурного минулого Криму ХIХ ст.». Якуб Кемаль опублікував статтю про арабський суфійський рукопис ХІІІ століття, знайдений у Криму, а Осман Акчокракли виступив із антологією кримськотатарських поетів.

Але найширше місце у книзі займають роботи самого Агатангела Кримського. Видання відкриває його велике дослідження «Сторінки історії Криму і кримських татар», у якому є розділи «Татари», «Нариси історії Кримського ханства», «Хронологічна таблиця кримських ханів», «Чуфут-Кале», «Про долю українських бранців у Кримському ханстві». Окрім того, Кримський розмістив у збірнику статті «До історії сучасних 25% татарського населення в Криму» й історіографічну роботу «Література кримських татар». Збірка «Студiї з Криму» й нині не втратила своєї наукової цінності, для кримознавців – це найважливіше історичне джерело.

Не можна сказати, що кар'єра Кримського складалася безхмарно. У 1920-1930-х роках він піддавався гонінням як «буржуазний націоналіст», але – нічого фатального поки не відбулося, хоча репресії проти інтелігенції йшли повним ходом. А після приєднання Західної України в 1939 році Кримський був відновлений на всіх посадах, здійснив низку поїздок до цього регіону. Тепер він потрібний був владі, оскільки для знову приєднаних земель міг служити прикладом успішної кар'єри й можливостей, які нібито давала вченим радянська влада...

Здавалося, на схилі років усе складалося добре – як, звичайно ж, і повинно було бути в ученого такого масштабу і з таким послужним списком.

22 червня 1940 року Указом Президії Верховної Ради СРСР Агатангела Кримського нагородили Орденом Трудового Червоного прапора, через місяць у газеті «Вісті» був опублікований наказ про присвоєння йому звання «Заслужений діяч науки УРСР». Півроку потому широко відзначався 70-річний ювілей вченого, організований на найвищому рівні – у ньому взяли участь найбільші наукові інституції України – Академія Наук, Спілка письменників, Київський державний університет.

Було сказано багато добрих слів, на його адресу надійшли десятки привітальних телеграм і листів від колег...

Війна застала вченого в Криму, де він переніс мікроінсульт. А 19 липня 1941 року, коли він ще не зовсім одужав, до нього прибула машина НКВД – нібито щоб відвезти до місця евакуації. Лейтенант НКВС мав повноваження у разі відмови Кримського їхати добровільно, відвезти його примусово. Кримський був змушений погодитися.

Згідно з постановою від 20 липня 1941 року, Кримського направляли до внутрішньої в'язниці НКВД із обвинуваченням: «Політичне забарвлення: український націоналізм». З перших же допитів стало зрозуміло, що старого академіка звинувачують у зв'язках із СВУ – націоналістичною організацією «спiлка визволення України» (як відомо вже сьогодні – її не існувало). Йому ставили питання про знайомство з Симоном Петлюрою, ставили в провину націоналістичні установки в укладанні словників. Сам Кримський такого роду звинувачення відкидав: «Ніколи ідеологом українського націоналізму я не був і не міг бути, тому що це огидно всій моїй природі і моєму світогляду», – говорив він слідчому.

Вирок був такий: «Кримський викритий у тому, що він є ідеологом українського націоналізму, проводив антирадянську націоналістичну діяльність».

30 жовтня 1941 року Агатангела Кримського перевели до Кустанайської в'язниці, де він одразу ж потрапив до лікарняної камери. Там він і помер через кілька місяців, 25 січня 1942 року, – в жахливому бруді й смороді, серед хворих і вмираючих. Згідно з діагнозом, причинами смерті були похилий вік і загальна слабкість.

Довгий час ніхто не знав, де знаходиться знаменитий академік...

Сьогодні ім'я Агатангела Кримського носить Інститут сходознавства НАН України. Його засновником і першим директором став 1991 року Омелян Прицак – колись талановитий аспірант Кримського зі Львова, професор Гарвардського університету.

Рішенням Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО Агатангел Кримський внесений до списку найвидатніших діячів людства.