Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
Росіяни, які їдуть до України, щоб сховатись від власного режиму, часто потрапляють в одну й ту саму пастку. Вони за інерцією продовжують думати, що вони вдома. І що їм потрібно цей самий дім якось облаштовувати.
Це майже хрестоматійна історія. Спершу з Росії приїжджає політичний активіст: ходить на телеканали, скаржиться на Кремль, викриває Путіна. А потім, змучившись від неробства за кілька місяців він, занудьгувавши, починає говорити різне. Наприклад, з'ясовувати: «на» чи «в». «Україна» чи «Окраїна». Наступати на мозолі й сипати сіль на подряпини. Давати поради країні й людям, які в ній живуть.
Проблема тільки в тому, що цих порад ніхто не просив. І виглядають вони особливо безцеремонно. Якби в якості нової батьківщини була обрана Португалія – модель поведінки емігранта напевно б відрізнялася. Але в тому й особливість України, що за зовнішніми ознаками – починаючи з архітектури міст і закінчуючи виразами облич – вона часом досить сильно нагадує Росію. Ось, напевно, хтось із приїжджих і плутає. А, переплутавши, вирішує, що покликання України – стати «кращою Росією». І що його власна роль у цьому процесі – всіма силами допомагати Києву переродитися в ту саму «Better Russia».
І те, що з Росії до України приїжджають люди ліберальних поглядів, нічого не змінює.
Справа в тому, що в Росії є два підходи до України. Один – це прокремлівський, в рамках якого незалежна Україна можлива лише у форматі УРСР. Тобто підконтрольна, слухняна й повністю у фарватері. Щоб князь Володимир, Богдан Хмельницький, пісні протяжні, фрикативне «г», кухня ситна, хитрування й шароварна добродушність.
Інший підхід – ліберальний. У ньому Україна – це такий собі демократичний Ноїв ковчег, в якому ні елліна, ні іудея, а тільки лише лібералізм, вільні вибори й повна відмова від колективних ідентичностей. В обмін на це Україні обіцяють приплив мізків, капіталів і сто тисяч років безтурботного щастя. І Україна в цей момент старанно підшукує евфемізм, який позбавив би її від необхідності лаятися вголос.
Україна не намагається стати «кращою Росією» – вона намагається стати Україною
Бо Україна не намагається стати «кращою Росією» – вона намагається стати Україною. Вона не збирається підлаштовуватись під еміграцію – бо вважає, що адаптуватися має приїжджий. Зрештою, тут переконані, що у російського суспільства був шанс збудувати Росію мрії. Якщо він не реалізований, то наївно сподіватися збудувати Росію-мрію з України, та ще й руками українців.
А тому не варто давати поради з приводу української історії і ставлення до неї. Тому що будь-які міркування про те, що українські націоналісти не тягнуть на роль інтегральних героїв, упруться в питання про те, чи тягне на цю роль у самій Росії підкорювач Кавказу генерал Єрмолов. Можна запитати у Рамзана Ахматовича Кадирова. Чи, може, тягне на роль ідеального пам'ятника герой балканських воєн і затятий націоналіст генерал Скобелєв? Більше того – навіть у літературі згоди немає: у Федора Михайловича одна половина зібрання творів – це сльозинка дитини й гуманізм, а друга – антисемітизм і чорносотенство.
Не варто дорікати Києву й за перехід від концепту «Великої Вітчизняної» до «Другої світової». Бо Україна сьогодні намагається як мінімум домовитися про власне минуле усередині своїх власних кордонів. Донедавна виходило так, що є Україна+1. У ролі цього самого «плюс один» опинялася Галичина – історія цих земель не вписувалася в термін «Велика Вітчизняна», бо починалася в 39-му, а не в 41-му.
Українці й росіяни – близькі народи, з великим багажем спільно нажитого майна. Але не братські
Не треба розмов про братні народи. Українці й росіяни – близькі народи, з великим багажем спільно нажитого майна. Але не братські. Тому що в самому цьому слові занадто великий емоційний компонент. Який дуже погано поєднується з веденням агресивної війни.
Україна цілком може бути укриттям для тих, хто готовий втекти з Росії і від Росії. Але гостьовий статус дає не тільки права – він на додачу дає ще й обмеження. Ті самі, якими ми себе сковуємо, приїжджаючи в гості до друзів в іншу країну.
Головне не забувати про те, що Україна – це інша країна.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
