Юлія Каздобіна
Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
Для переважної більшості українців окупація Криму стала повною несподіванкою. З'єднаний із Україною тонким перешийком, Крим жив своїм окремим життям, відгомін якого було чутно на материку в основному як вимоги більшої автономії, проблеми депортованих народів і періодичні сплески активності проросійських сил. Тим не менше, агресія Росії почалась задовго до 20 лютого 2014 року і відбувалась із різною інтенсивністю упродовж тривалого часу. І, як не парадоксально, вона свідчить, що сама собою сила доволі обмежено корисна.
Лютий-березень 2014 року – це не перша спроба Російської Федерації здобути Крим. Думаю, що немає сенсу переказувати недавню історію. Зазначу лише, що претензії Росії на Крим почалися майже відразу після здобуття Україною незалежності. Навіть після підписання Договору про дружбу і співробітництво між Україною і Росією, в якому обидві сторони підтвердили непорушність існуючих кордонів, заяви про те, що Крим – це Росія, а Севастополь – споконвічно російське місто російських моряків, нікуди з російського простору не зникли. Тобто Росія, хоча й підписалася під тим, що Крим – це Україна, внутрішньо з цією заявою не змирилась. І не вважала за потрібне цього приховувати.
Міф про те, що Крим був переданий Україні Хрущовим незаконно й несправедливо, активно культивувався усередині Росії
Далі – більше. Міф про те, що Крим був переданий Україні Хрущовим незаконно й несправедливо, активно культивувався усередині Росії. Цей міф, як і багато інших, заснованих на періоді нетривалого російського імперського панування над півостровом, просувався й у Криму. Для цього цілеспрямовано проводились масові заходи, фестивалі, конференції, як у Криму, так і в Москві й інших містах Росії. Ці ж міфи часто звучали й у російських ЗМІ, були присутні у шкільних і університетських підручниках. Тобто Росія активно працювала над затвердженням свого уявлення про державні кордони в якомога більшій кількості голів.
Економічні стосунки між Росією й Україною ніколи не припинялись. Більше того, Росія стимулювала залежність України від її енергоносіїв. Також вона активно розширювала і зміцнювала свою присутність у Криму через інвестиції, фінансування проросійських організацій і, як не сумно, церкву. Кримських студентів активно залучали до навчання в російських ВНЗ, як на материку, так і в філіях, розташованих на території Криму й Севастополя. Тобто Росія, у відсутність можливості захопити Крим силою, хоча й у викривленому вигляді, активно користувалась інструментами м'якої сили, розширюючи кола свого впливу.
Намагання підірвати й дискредитувати українську державність, як реальні, так і інформаційні, ніколи не припинялись. А уряд Януковича-Азарова навіть не намагався їм протистояти, призначаючи на ключові державні посади людей, безпосередньо пов'язаних із інтересами Росії, продовжуючи термін базування Чорноморського флоту Росії на українській території і так далі. Про рівень проникнення представників російських інтересів до силових структур у Криму можна було почути при кожній зустрічі із журналістами й активістами із Криму. При цьому, меседжі про неспроможність української державності Росія транслювала на всіх можливих рівнях. Тобто підрив і послаблення української державності був цілеспрямованою політикою, якій, на жаль, сприяла й Україна.
Для атаки був обраний момент слабкості, коли Україна була просто нездатною протистояти агресору
Не може бути сумнівів у тому, що захоплення Криму було добре спланованою операцією. Разом із тим, повна відсутність держави Україна в момент початку окупації (20 лютого, в день початку окупації, на Майдані ще розстрілювали протестувальників, а уряд Яценюка був сформований двадцять сьомого, коли «ввічливі люди» вже щосили господарювали на Кримському півострові) стало вирішальним фактором. Для атаки був обраний момент слабкості, коли Україна була просто нездатною протистояти агресору, який заповнив собою вакуум влади. Серед іншого, це дозволило захопити територію майже без крові і спротиву. Тобто, навіть будучи набагато сильнішою за Україну, Росія вичікувала зручного моменту.
При захопленні Криму Росія не зважилась піти на неприкрите порушення міжнародного права, чим є, без сумніву, незаконна окупація, і, тим більше, анексія. Російська армія діяла без відзнак, роблячи вигляд, що вони – це не вони. Путін заперечував присутність російських військ на території Криму, окрім тих, які там і так були за договором із Україною. А для того, щоб надати тому, що відбувається, видимість законності, був організований фарс, який російські ЗМІ і влада назвали референдумом. Тобто навіть будучи, за словами Путіна, найсильнішою, Росія вважала за потрібне робити вигляд, що дотримується якихось міжнародних правил.
Коли дійшло до інтеграції Криму в російську дійсність, виявилося, що не все так гладко. Перші місяці на півострові були відзначені плутаниною й чергами. Нашвидкоруч створене міністерство Криму було розформоване, а його функції на кілька місяців зависли дорогою до Міністерства економічного розвитку. Федеральна цільова програма й закон про ВЕЗ, ухвалені незабаром після анексії, надовго застрягли в бюрократичних коридорах без особливих шансів дати обіцяні результати. Ну і, звісно, санкцій ніхто не очікував. Загалом, чим далі, тим очевидніше, що про майбутнє Криму в рамках «великої і єдиної» якось не подумали. І сила тут особливо не допомогла.
Сила – це далеко не єдина складова «успіху» в захопленні Криму
Як бачимо, сила – це далеко не єдина складова «успіху» в захопленні Криму. Хоча вона й зіграла значну роль, для її успішного застосування навіть така сильна держава, як Росія, багато років займалась підготовкою ґрунту, використовуючи різні способи впливу, а сила була застосована в найбільш сприятливий для цього момент. До того ж, навіть Росія вважала за потрібне робити вигляд, що вона діє в рамках правового поля. При тому, що її дії були явним викликом світовому порядку, спроби легалізувати анексію шляхом «референдуму» говорять про те, що навіть Путін побоявся занадто явно виходити за норми права.
У момент анексії, за великим рахунком, Україна обмінялась ролями з Росією, з тією різницею, що претензії України на окуповану територію законні. Зараз відбуваються дзеркальні процеси, де роль більш сильного грає Захід. І може здатись, що якщо анексію не вдалося зупинити одразу, чи якщо Крим не вдалося повернути негайно, то це вже більше неможливо. Але, тим не менше, приклад Росії говорить про протилежне. По-перше, навіть будучи набагато сильнішою за Україну, Росія змушена була доволі довго чекати свого шансу, а по-друге, сила відносна й застосовна далеко не для всього, тому, не варто розраховувати винятково на силу. А право на нашому боці. Головне, щоб Україна не змирилася.
Юлія Каздобіна, аналітик Українського незалежного центру політичних досліджень
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
