У Петербурзі вийшла російська версія фотоальбому Вікторії Івлєвої «Мандрівка, або подорож фейсбучного хробака Україною». Перше видання книги було в Києві влітку 2014 року. Це опис подорожі десятьма містами і кількома селищами зі сходу на захід України, з Донецька до Львова, з середини березня до 11 квітня 2014 року.
Фотограф, журналіст, лауреат премії World Press Photo Вікторія Івлєва стала волонтером, возила гуманітарну допомогу до Луганська, неодноразово бувала в Україні з часів Майдану. Що сталося з її героями за останній час?
– У Вашій книзі є російська жінка, яка відчуває себе громадянкою України.
– Вона і є громадянка України.
– Вона каже: «Мені прикро, тому що це від своїх. Від своїх болючіше». Щось відомо про цих людей, які жили на сході України і були налаштовані проукраїнськи, серед яких були і росіяни?
– Я вам більше того скажу: я з ними з усіма продовжую дружити. Коли з'явилась книжка, вона вперше у Києві була видана, мені вдалось на презентацію покликати всіх героїв. Приїхали люди зі східної України, з Івано-Франківська, зі Львова, прийшли люди з Києва, про яких там теж ішлось, приїхали люди з Полтави, з Житомира. Всі зібрались.
– Ті, хто виїхали з Донецька, з Вами підтримують відносини?
– Зі мною підтримують відносини і ті, хто не виїхав.
– Що з ними? Це найбільше тривожить.
– Мабуть, остання людина виїхала не так давно. Вони в Києві, шукають роботу. Без України себе особливо не уявляють, але й місце знайти важко. При цьому людина з вищою освітою, він лікар, впродовж останніх років продавав медичну техніку, медичне обладнання. Звісно, складно, тому що економічна ситуація важка, але вони не втрачають оптимізму. У будь-якому разі, їхні політичні погляди не змінились. Може, це мені так щастить, я таких вибираю «міцних горішків».
Остання людина трималась дуже довго, і він, і його дружина тримались довго, ще тримала хвора мати. Але все-таки довелось виїхати. Доля іншої людини – це донецький фотограф, він допомагав мені під час поїздки – змінилась абсолютно катастрофічно. Він налаштований за Україну, а його кохана дружина, лікар за професією, пішла на протилежний бік, за «Донецьку народну республіку», за неконтрольовану територію. Вона вдягнула камуфляж, від чого він зовсім отетерів, коротко підстриглась (у неї було прекрасне довге волосся), пофарбувалась, щоб сивини не було помітно, пішла там працювати лікарем і загинула. Життя його абсолютно розтоптане, він зараз не живе в Донецьку, поїхав до іншого міста. Це людина, в якої було абсолютно нормальне спокійне життя, були і свої діти, і їхні спільні діти. Я бачу, що він часто з'являється в мережі, але боюся його питати, тому що пам'ятаю, як я питаю: «Ви тримаєтесь якось?». Він каже: «Я тримаюсь. А заходжу в магазин, підходжу до полиці, де продається фарба для волосся, дивлюсь – і «вколовшись об шиття з невитягнутою голкою, раптово бачу всю її і плачу нишком». Усвідомлення того, що і я в цьому винна, не дає мені спокою.
– Поясніть свою думку, будь ласка.
Це моя країна влаштувала все це, це моя країна зробила, значить, я одна 140-мільйонна частина, я винна
– Це моя країна влаштувала все це, це моя країна зробила, значить, я одна 140-мільйонна частина, я винна, я в цьому абсолютно впевнена. І все, що я роблю, йде від цього відчуття.
– Тоді що такі люди, як Ви, мають робити чи мали робити?
Я особисто вийшла на Пушкінську площу два рази постояти. Ось і вся моя участь у чеченській війні
Ми ж не відчували цю кров. Чому ми тоді не розуміли, що таке війна. Зараз я це розумію кожною своєю клітинкою
– Мали війну в Чечні зупинити. Дивлячись на 20 років назад, на 15 років назад, ти розумієш, наскільки це було можливо, тому що тоді було інше суспільство, воно було живе. Воно було різне, живе, ліве, праве, але воно було, перш за все, воно було, і ми могли це зупинити. Ми цього не зробили. Я особисто вийшла на Пушкінську площу два рази постояти. Ось і вся моя участь у чеченській війні. Я можу сказати, що у мене є особисте виправдання: у мене були дуже маленькі діти, мій старший син народився 1993 року, а мій молодший – 1995-го. Але можна в інші способи брати участь. Це перше, що ми мали б зробити, тоді багато що пішло б інакше. А ми ж не відчували цю кров. Чому ми тоді не розуміли, що таке війна? Зараз я це розумію кожною своєю клітинкою.
– Давайте повернемось до книги і до її героїв. Ви там виступаєте листоношею ще, Ви возите листи, спочатку від дітей зі школи Сухомлинського в селі Павлиш Кіровоградської області. Вони написали своїм ровесникам в центральну і західну Україну. Про цих молодих людей щось відомо?
– Це були учні з двох шкіл, я пішла в російську школу з українським компонентом і в українську школу з російським класом, щоб було і те, і те. Але де ці діти зараз, я, на жаль, не знаю, хоча я б дуже хотіла їх знайти. Ми з одним хлопчиком якийсь час підтримували листування, я просила його, щоб діти мені писали, як зараз вони почуваються, коли почалися активніші дії, але він поступово припинив відповідати. Я пам'ятаю, у нас в класі спочатку була дискусія, думки розділились. Хтось розповідав, як бабуся їздила в санаторій, не знаю, якого року, і там кляті «бандерівці», не знаю, що з нею зробили. А хтось йому казав: та що ти слухаєш бабусю, в минулому році ми прекрасно були в таборі під Львовом, добре відпочили, їздили на спортивні змагання. «А ось моя бабуся говорила таке». Бабусі – це ж велика рушійна сила.
– Все-таки не можу для себе досі пояснити градус ненависті, який був у росіян, проросійськи налаштованих людей на сході України. Мені здається, що це якась колективна омана, масове божевілля. Поруч кордон російський, вони могли поїхати, їздили. Звідки цей ілюзорний образ великої Росії, коли вони бачили, що в російських областях на їхньому кордоні все те саме? Ви правильно помічаєте в книзі, що це один і той самий пострадянський континуум: коли ми опиняємось у маленьких містах українських, ми бачимо всю комуністичну атрибутику.
– Ви знаєте, я думаю, це і було божевілля. Я думаю, це була добре зроблена провокація з використанням того, чого не було. Це була історія про заборону на російську мову. По-перше, не можна заборонити те, чого не було, ніякого закону про російську мову не було, кажу це з повною відповідальністю, тому що бачила документи Верховної Ради. За Януковича був виданий закон про національні мови, про мови нацменшин. Звісно, він найбільше допомагав росіянину на сході України, але він стосувався всіх мов нацменшин: там є угорці, там є румуни, є чехи, є цілі національні села. Закон говорив про те, що документи, які поширюються на цій території, які не повинні йти далі в область і в Київ, вони можуть вестися рідною мовою, тому що більше вони нікому не потрібні. Так, це було зручно і добре. Ось тобі і весь закон. Далі представник партії «Свобода» Олег Тягнибок ставить на голосування питання про те, чи можна поставити на голосування цей закон, тобто не сам закон про національні мови, а просто включити до порядку денного розмову. Йому сказали: ні. Більшість проголосувала проти, на цьому питання було вичерпане. Цього було досить провокаторам з Російської Федерації, щоб кинути цю іскру, зворушити людей. Тут ніяк люди не можуть зрозуміти: Україна занадто слабка держава, як будь-яка молода держава, там занадто слабка влада. Там ніхто нікому не вказував ніколи, як і про що говорити, не до того було, це було абсолютно не важливо. Ба більше, якщо ви їздите часто в цю країну, то ви можете побачити, що одна людина говорить українською, інший йому відповідає російською, а не розумієш, перепитай, я перейду на твою. Це нормально і на телебаченні.
– У вас є розділ, пов'язаний із Києвом і з Майданом. Ви приїжджаєте ще в досить романтичний період Майдану, одночасно жалобний, це справляє незабутнє враження.
Люди можуть сумувати через жертви, але винні в жертвах ті, хто довів народ до революції, а не народ, який вийшов на революцію. Абсолютно фантастична річ – це український волонтерський рух. Люди, які тягнуть на собі країну
– Люди можуть сумувати через жертви, але винні в жертвах ті, хто довів народ до революції, а не народ, який вийшов на революцію. Але взагалі, звісно, як же, нічого не відбувається, все ті ж Ахметови, ті ж Коломойські. Дивлячись звідси, здається, що нічого не відбувається, тому що нам мало говорять про те, що відбувається. По-перше, абсолютно фантастична річ – це український волонтерський рух. Люди, які тягнуть на собі країну, замінюючи державу в величезній кількості міст, з нуля відтворили українську армію, яка майже була нікому не потрібна. Вони по всьому світу збирали гроші, кошти, я вже не знаю, зброя все-таки була якась, десь щось купувалося – це справа держави. Обмундирування, теплі шкарпетки, намети, ще щось – це все закуповувалось українським народом. Кількість людей, які займаються волонтерством, віддають свої сили, свій час, свої гроші своїй країні, надзвичайна. Це люди якогось одного напруження. У мене ні з одним волонтером не було ніяких непорозумінь, жодного разу. Багато за що можна зачепитись і що критикувати. Але потрібно ж бачити і щось нове та незвичайне, про що ми можемо тільки мріяти.
– Вікторіє, хто аудиторія Вашої книги, як Ви це собі уявляєте?
– По-перше, книжка не просто вийшла в Росії, а була надрукована рідному моєму місті Санкт-Петербурзі. Це окремий для мене особисто плюс. По-друге, для мене це дуже важливий жест – вихід цієї книги зараз в Росії, яка заповнена брехнею, яка заповнена катастрофічною, я думаю, вже непоправною, жорстокістю нескінченною. Я вважаю, що це жест.
Оригінал публікації – на сайті Радио Свобода
