Доступність посилання

Свідчення окупації. Завжди пам'ятай Звідки ти й Куди йдеш!


Наталія Літера

Квітень 2014 року. Крим, Україна, Сімферополь, перші місяці окупації. Імміграційна служба. Район Куйбишевського ринку. Непримітна будівля, старий ганок, дві черги. Одна – відмова від російського громадянства; друга – здача документів на отримання російського паспорта.

Однак вслухайтесь в абсурдність формулювання: відмова від російського громадянства...

Я – громадянка України, народилась і виросла в Криму, маю відмовлятись від чужого, нав'язаного мені громадянства, на своїй власній території, вистоюючи черги, надаючи весь пакет документів на всіх членів сім'ї...

Я – громадянка України, народилась і виросла в Криму, маю відмовлятись від чужого, нав'язаного мені громадянства

Тоді і зараз я постійно задаюсь питанням, навіщо ми це робили? Ми все одно їхали. Відповідь на поверхні – страх і відповідальність. Страх невідомості і відповідальність за майбутнє дітей.

Я пам'ятаю, як мучила телефонними переговорами колишнього колегу, висококласного юриста, питанням, чи потрібно нам відмовлятись від російського громадянства, адже ми громадяни України. Мій знайомий знає відповідь на будь-яке питання, що стосується українського законодавства, але тут було важко з однозначною відповіддю. Але більше схилявся до думки, що якщо ми пропустимо «терміни відмови» (там ще й терміни були встановлені, здається до 19 квітня), то потім, можливо, не зможемо виїхати, тобто автоматично станемо громадянами Росії, маючи кримську прописку. Зараз усе це нагадує «Записки божевільного», але два роки тому це були наші реалії.

Пам'ятаю жінку з Судака – вона приїхала зі своєю дочкою-студенткою, яка вчилась у кримському ВНЗ. Ця сім'я не мала наміру виїжджати з Криму. Жінка розмовляла «щирою мовою» і поводилась, відкрито опозиціонуючи «другій черзі».

– Мама приїхала поспілкуватись з однодумцями, – з посмішкою повідомляла дочка.

– Як же ви будете жити тут без «їхнього» паспорта? Ви ж не зможете ні працювати, ні лікуватись, ви не зможете дихати...

Вона відповіла навмисно гучним голосом: «Мене зґвалтували, а я маю робити вигляд, що мені добре?»

Я не намагалась її ні в чому переконати, мені було нескінченно шкода і страшно за цю жінку. У відповідь на мій лепет вона відповіла навмисно гучним голосом: «Мене зґвалтували, а я маю робити вигляд, що мені добре?».

У тій черзі я познайомилась із молодою родиною, в якій чоловік пройшов усі Майдани з 2005 року. Коли він розповідав про київську зиму 2013-2014 року, його очі ставали вологими. За місяці ми кілька разів зустрічались у нас вдома в Києві та згадували цей день.

Я не сподівалась, що це приниження закінчиться одним днем. Робочий день добігав кінця і черга поступово танула, багато людей було іногородніх: Євпаторія, Алушта... Вони переписували свої прізвища на завтра і поспішали на вокзал, щоб встигнути на свої рейси.

Приїхав чоловік із роботи, і я в фарбах стала розповідати йому події дня... З кабінету вийшов співробітник і сказав, що прийом закінчений. «Приходьте завтра». Нас залишилось троє: ми з чоловіком і ще один чоловік. У кабінеті залишався ще один «відмовник». Ми енергійно стали просити, що стоїмо з 8-ї ранку, що вдома діти негодовані, всі документи зібрані і ми не затримаємо вас. Усі наші вмовляння були марними. Помічник інспектора з непроникним обличчям, як папуга, повторював: «Робочий день завершений».

Чоловік, який стояв перед нами, мовчки зайшов до кабінету інспектора. За кілька хвилин вийшов «щасливчик», який, як ми думали, мав бути останнім у цій черзі за «негромадянством» і, минаючи нас, сказав: «Чекайте. Думаю, вас приймуть. Там мужик їм напад епілепсії демонструє».

І нас прийняли, ми були останніми. Старший інспектор УФМС Росії у РСО-Аланія, майор внутрішньої служби К.Є. Хугаєв (Чому Аланія? Не знаю, довідки, які нам видали, були так підписані) мовчки взяв наші документи, запитав, чому відмовляємось. Він був втомленим і байдужим і викликав у мене почуття вдячності за швидкість процедури. Від руки вписав у якийсь журнал формату А4 наші прізвища, дітей, документи (я звернула увагу на зошит-журнал зразка журналів мого дитинства) і видав дві довідки, роздруковані на принтері, де не було тонера.

Ми були щасливі, що цей день закінчувався і на руках були «довідки-заяви, що підтверджують наше бажання зберегти громадянство України» (з оригіналу)​

Коли ми вийшли з кабінету і йшли весняною вулицею Київською додому, ми насолоджувались життям і будували плани подальших дій. Ми були щасливі, що цей день закінчувався і на руках були «довідки-заяви, що підтверджують наше бажання зберегти громадянство України» (з оригіналу), щоправда, їх було важко прочитати і без печаток, але для нас це були папірці «моральних гарантій» перетину кордонів Крим-Україна і на той момент – демонстрацією нашої громадянської позиції.

Підтвердження, що описувана процедура відмови від російського громадянства, – фарс і профанація, не змусило на себе довго чекати. У серпні 2014 року я перевозила дітей із Криму до Києва, в наш новий будинок, де чоловік закінчував ремонт. Джанкой. Пропускний пункт. Перша перевірка російських прикордонників. За останні місяці я вже багато разів перетинала адмінкордон Крим-Україна, але до цього неможливо звикнути. І навіть зараз, за два роки, я з болем і тремтінням в серці згадую ці пункти контролю.

Чому? Це моя країна! Це моя земля!

У наше купе зайшли двоє чоловіків і жінка, стали дивитись документи, свідоцтва про народження дітей, щось їм не сподобалось, вони стали телефонувати комусь.

– Вашому синові – 16. Де паспорт? – запитали перевіряльники. – Так, йому виповнилось наприкінці квітня 16, і ми, громадяни України, їдемо додому, і питаннями одержання паспорта будемо займатись у своїй країні – сміливо відповіла я, маючи при собі всі документальні докази, що ми громадяни України і тільки. – Ми не можемо пропустити вашого сина через кордон.

– Що? Як це не можете? Це моя дитина. Ми громадяни України, у мене є документи, що підтверджують відмову від отримання російського громадянства. Ось будь ласка. Ми їдемо додому. У моєму паспорті досі кримська прописка тільки з тієї причини, що в Криму не працюють механізми «прописати-виписати».

Перевіряльник подивився мої довідки і відповів:

– Я такі теж надрукувати можу, і принтер при цьому заправити.

Тоді я зрозуміла, що моя дитина виросла, і це вже не хлопчик, а чоловік, який може ухвалювати дорослі рішення

І тут мене понесло. Я благала, плакала, сердилась, говорила, що їх дії – протизаконні. Я була в розпачі, дочки почали плакати, а син заспокоював, що він зателефонує дідусю і той приїде за ним, а ми з татом щось придумаємо і заберемо його трохи пізніше. Вже тоді я зрозуміла, що моя дитина виросла, і це вже не хлопчик, а чоловік, який може ухвалювати дорослі рішення.

Я не знала, що мені робити, я не могла додзвонитись чоловікові і порадитися з ним, це було 6 або 7 серпня, коли в Криму різко перестав працювати український мобільний оператор МТС.

Син зателефонував діду, поїзд ще не зрушив, а мій тато мчав на старій машині, щоб забрати онука на незнайомій станції у Джанкої.

Я поїхала з дівчатками далі. До нас почали заходити люди з сусідніх купе, хтось намагався заспокоїти, хтось говорив, що не можна бути з ними такою норовливою, один чоловік простягнув телефон і сказав, що вже є зв'язок і я можу поговорити з чоловіком.

За кілька годин на мій український МТС у поїзді зателефонував номер, що починається з цифр +7978 ...

– Мама, все в порядку. Не хвилюйся. Я з дідусем, їдемо додому.

Наталія Літера, кримчанка

Думки, висловлені в рубриці «Свідченн окупації», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Поділіться тим, що бачили і що знаєте, пишіть нам на email: krym_redaktor@rferl.org

XS
SM
MD
LG