Доступність посилання

ТОП новини

Півострів, що змінив Росію: два роки після Криму


Акція в Омську, присвячена річниці «возз'єднання» Криму й Севастополя з Росією, 18 березня 2015 року
Акція в Омську, присвячена річниці «возз'єднання» Криму й Севастополя з Росією, 18 березня 2015 року

За два роки після анексії Криму Росія сильно змінилась – це визнають і прихильники Кремля, і його противники. Президент Володимир Путін неодноразово констатував, що так зване приєднання півострова дало поштовх хвилі патріотизму і згуртувало російське суспільство. З іншого боку економічна криза, що почалась після цього, завдала удару сформованій у Росії моделі управління, на що вказують опозиційні експерти й політики.

В ефірі Радіо Крим.Реалії російські експерти – політолог Дмитро Орєшкін і керівник відділу соціально-культурних досліджень «Левада-центру» Олексій Левінсон – обговорювали, як анексія Криму вплинула на російську політичну систему і як за два роки змінилось російське суспільство.

– Наскільки анексія Криму змінила самі інститути російської влади, Дмитре?

Орєшкін: Сам собою кримський аншлюс інститути влади не надто змінив. Ці інститути деградували упродовж останніх 15 років, і в очах суспільства вони користуються все меншою довірою, а все більше довіри виявляється на стороні персонально Володимира Путіна. У цьому сенсі державні інститути деградують, а вождистський режим, коли все замкнуте на одній людині, яка персоніфікує всі гілки й види влади, зміцнюється. Мало хто вірить у політичні партії, в парламент, у вибори, у справедливість суду, в доброякісність поліцейських розслідувань, Слідчого комітету... А Володимиру Путіну вірять. Це в значній мірі рейтинг відчаю, і з кожним роком це стає все ясніше. Повноваження політичних інститутів деградують, а разом із ними зникає й довіра до них. Російська державність як деякий набір правил поведінки, контролю, набір інституцій, слабшає, а міцнішає режим російського «вождизму», який у деякому сенсі подібний до сталінського. Нічого хорошого в цьому немає, але це об'єктивна тенденція.

– Невже Росія перетворилась у монархію, Олексію?

Левінсон: Фактично так і є. У пам'яті багатьох росіян, які все ще перебувають в активному віці, Росія існувала зовсім в інших умовах. Протягом перших років після розпаду СРСР була помітна тенденція до авторитаризму, але інститути влади існували і працювали – не тільки державні, а й громадські. Нинішнє суспільство не обов'язково приречене на авторитаризм назавжди, але факт у тому, що воно доволі охоче приймає таку форму правління, не чинячи спротиву.

Орєшкін: Я не згоден із тим, що Володимир Путін – монарх. Монархія – дуже гнучка й різноманітна річ. Зрештою, сучасні монархії – це Великобританія, Норвегія, Нідерланди і Японія. Російський президент, скоріше, вождь. Монарх може ділитися владою, бути більш впливовим – менш впливовим, символічним. А в фігурі Володимира Путіна сконцентровано буквально все. Що стосується суспільства: раз є 140 мільйонів людей, значить, між ними є якесь суспільство. Інше питання, що воно абсолютно не займається політикою, – його відтерли від цієї політики, але більшість із цим погодилась. Суспільний договір такий: ви нас годуєте й розповідаєте казки, які ми величні, а ми погоджуємося слухати. За останні три-чотири покоління – коли у нас було суспільство, яке хтось готовий був слухати? Виняток – кінець 80-х – початок 90-х років, коли влада сама зрозуміла, що зайшла у глухий кут і від суспільства почали чекати якоїсь підтримки. У нульових роках ситуація почала налагоджуватися, і ось тут влада постаралася зробити все, щоб суспільство відтіснити подалі від важелів. Пояснювали це так: якщо в країні стало краще жити, то це не тому, що рубль став стабільним, не тому, що ми прийшли до ринкової економіки і з'явилася якась структура демократичних стримувань і противаг. Я б не став кидати камінь у російське суспільство: воно на радощах за останні 15 років вперше отримало можливість досхочу наїстися, і йому було не до політики й ідеології. Воно тільки зараз починає дуже повільно не прокидатися, а переживати когнітивний дисонанс. Це не совість: за уявленнями росіян, Крим відокремили – і правильно зробили, приєднали – і знову правильно зробили. Питання постало інше: чому після цього ми не почали жити краще? Це цікавить людей зараз. Начебто ж Крим повернули і стали сильнішими! Американцям показали – стали сильнішими, в Сирії перемогли – стали сильнішими. Чому ж тоді ціни ростуть, а зарплати падають?

– Чи відчуває суспільство, на Вашу думку, цей розрив очікувань, Олексію?

Левінсон: Не можу погодитись із тим, що він взагалі існує. Якраз інтригу для дослідників і політиків являє відсутність когнітивного дисонансу. Відповідно до загальноприйнятих теорій, якщо люди живуть погано, то починають бунтувати проти влади, але в Росії цього не відбувається. Відчутне зниження рівня життя не викликає сумнівів щодо необхідності приєднання Криму. Зараз його підтримує рівно стільки людей, скільки і два роки тому – приблизно 82 відсотки. Що стосується горезвісного рейтингу Володимира Путіна, то за останні місяці він знизився з 89 відсотків до 81 відсотка, але це все одно тотальна підтримка. З іншого боку, на мою думку, російський лідер не наділений тотальними повноваженнями з боку суспільства. У злободенних питаннях внутрішньої політики від Володимира Путіна, по-перше, нічого не чекають, по-друге, не приписують жодних особливих заслуг. Кажуть, що він навів порядок у країні, але не зрозуміло, що тут мають на увазі, адже про злочинність та іншу невлаштованість при цьому також згадують. Безумовним досягненням президента росіяни вважають те, що він знову ввів країну до низки великих держав, оскільки ми щось там показали американцям. Іншого з нього не питають. Якщо паралельно ростуть ціни, то на схваленні Володимира Путіна як символічного лідера це не позначається.

Дмитро Орєшкін
Дмитро Орєшкін

Орєшкін: Згоден, це цікавий феномен. Володимир Путін як би відповідає за небеса. Він із Олімпу блискавками вражає численних ворогів вітчизни й завжди перемагає, але за те, що на батьківщині при цьому відбувається, він відповідальності не несе. Він тефлоновий – і таким залишається останні десять років. У мене єдина поправка щодо громадської думки, виходячи із власного досвіду: раніше прихильники влади могли махнути рукою, мовляв, чого з тобою говорити, раз ти за американське печиво скачеш. Тепер вони питають: «Як ви думаєте, що буде з доларом, із рублем?» Їх це почало цікавити. Ейфорійний пік підтримки після Криму все ж минув, і зараз починаються сумніви й невизначеність. При цьому економічні проблеми виснуть на прем'єр-міністрові Дмитрові Медведєву, на ліберальному уряді, який в очах суспільства зраджує інтереси країни, а до Володимира Путіна це стосунку не має. Це я й називаю рейтингом відчаю: вже якщо у президента ми не віримо, то в кого ж тоді вірити? Але цей рейтинг також має колись вичерпатись, хоча він уже разюче довго тримається.

– Ви згодні, що рейтинг Володимира Путіна – це рейтинг відчаю, Олексію?

Олексій Левінсон
Олексій Левінсон

Левінсон: На мій погляд, він виглядає не Зевсом із Олімпу, а захисником. Не дуже зрозуміло, від кого треба Росію захищати, але суспільство не без допомоги з боку повірило в те, що навколо одні вороги. Тому ставлення до Володимира Путіна зовсім не таке, як до монарха чи вождя – він нікуди не веде, Росія спинилась на одному місці, тобто, як мислиться, на вершині слави. Така конструкція, звісно, не є стійкою й вимагає деякого підживлення, тому що збудована на ідеї надзвичайності ситуації. Зараз панує думка, що Росію завжди не любили, що вона завжди була в оточенні ворогів, але це вимагає подій, які з ряду геть виходять, для підтвердження самої ідеї. Як з'ясувалося, Сирія таку роль не зіграла, і нічого подібного у Криму за останні два роки не відбулося. Щоб ця конструкція продовжувала висіти в повітрі, їй необхідне відповідне підживлення. Це, мабуть, одна з головних змін у посткримській Росії.

  • 16x9 Image

    Віталій Портников

    Київський журналіст, оглядач Радіо Свобода та Крим.Реалії. Співпрацює з Радіо Свобода з 1991 року. Народився в 1967 році в Києві. Закінчив факультет журналістики МДУ. Працював парламентським кореспондентом «Молоді України», колумністом низки українських, російських, білоруських, польських, ізраїльських, латвійських газет та інтернет-видань. Також є засновником і ведучим телевізійної дискусійної програми «Політклуб», що виходить зараз в ефірі телеканалу «Еспресо». У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору.

     

XS
SM
MD
LG