Доступність посилання

ТОП новини

Куба й Обама – шанс на свободу


Фідель Кастро
Фідель Кастро

Спеціально для Крим.Реалії

«Режим наказав усім дисидентам не виходити зі своїх будинків сьогодні й завтра – інакше кажучи, поки президент Обама буде на Кубі. Перед житлами дисидентів виставлені караули, щоб точно ніхто не вийшов». Із такими звинуваченнями виступив Елізардо Санчес, дисидент і голова кубинської комісії з прав людини, заарештований і звільнений у суботу відразу після прибуття до Гавани з Майамі, пише кореспондент газети La Stampa Паоло Мастроліллі в номері від 21 березня. «Дисидентів затримали на три з половиною години, але потім відпустили. З того часу як зв'язки зі Сполученими Штатами почали відновлюватись, такі короткочасні затримання почастішали: вони дозволяють режиму демонструвати, що він продовжує контролювати ситуацію й може зробити з тобою все що захоче. Влада хоче залякати дисидентів», – ідеться у статті.

Давня звичка мандрівника й журналіста – перед поїздкою до нової країни прочитати якомога більше – про країну, населення, історію, традиції, культуру. Для поїздки на Кубу потрібно дізнатись і про права людини, про свободи й демократію, окрім того, що додаткову інформацію прислали з Freedom House для організації відрядження. Ми знали, що на нас чекає – арешт і в'язниця, за цією програмою всі посилаються Freedom House для роботи з дисидентами – поляки, шведи, французи, іспанці, чехи відсиділи по тижню чи по кілька місяців у кубинській в'язниці.

Що ми знали про Кубу? Тільки те, що долинуло з часів радянської пропаганди – «острів свободи», безкоштовна медицина, шикарні пляжі. Звичайно, кубинська сальса, ром і сигари. Країною править бородань Фідель Кастро, команданте й незаперечний вождь. Мабуть, усе. З усіма іншими принадами і «принадами» довелося знайомитись майже одразу, коли російські вже не тверезі туристи натовпом попхались до автобусів, щоб насолодитися пляжами Варадеро, ромом, мулатками й сигарами. Ми сіли в таксі й поїхали до готелю, через два дні до іншого, потім – до третього, «замітали сліди» від цікавих «секурітад», місцевих кагебешників.

У нас був список кубинських дисидентів, адреси й паролі, все як у справжніх розвідників, і завдання – поставити їм кілька питань, що стосуються майбутнього Куби – якою їм бачиться політика, економіка й демократія країни, в якій більше 60 років панує примітивний соціалізм ленінського штибу. Кубі не пощастило – вона острів, у якого немає меж із сусідніми державами й контактів із зовнішнім світом, окрім пасажирських літаків, для офіційних пасажирів, і плавучих засобів – для втікачів. Їх, які відпливали від берегів Куби в сторону Флориди, були тисячі, десятки тисяч, хтось гинув під час штормів чи через старість суденець. Інакше вирватись із соціалізму було неможливо – влада, як у СРСР, просто не видавала паспортів.

Ми з моїм напарником і другом Зурабом ходили в гості до дисидентів не з порожніми руками: спочатку йшли до валютних магазинів і купували в подарунок дефіцитні товари – ковбасу й сосиски, молоко і хліб, шоколад і масло

Ми з моїм напарником і другом Зурабом ходили в гості до дисидентів не з порожніми руками: спочатку йшли до валютних магазинів і купували в подарунок дефіцитні товари – ковбасу й сосиски, молоко і хліб, шоколад і масло. У звичайних магазинах були лише дешевий ром, дешеві сигари «Насіоналес» – 25 штук за долар – і кетчуп, всі інші продукти або треба було вистояти у величезних чергах, або отримати за картками – хліб, молоко, м'ясо. Ми заходили пообідати в «паладари» – приватні ресторани, де було два меню – для кубинців із простенькою їжею і для іноземців – із мідіями, тигровими креветками, омарами й іншою морською живністю. Кубинці ці продукти могли купити тільки з-під поли, приблизно так, як колись у Радянському Союзі.

Мабуть, тільки Освальдо Пайя жив у власному будинку, де стояли пристойні крісла. Він нас зустрів посмішкою і привітав із тим, що тепер ми «на мушці» у таємної поліції, яка постійно перебуває в його будинку, відстежуючи всіх, хто приходив до Освальдо в гості. Освальдо був найбільш іменитим дисидентом, 1987 року створив Християнсько-Ліберальний рух, який так і не був зареєстрований до 2012 року, коли Пайя загинув в автокатастрофі.

Куба перебуває в найжорстокішій інформаційній блокаді. Багато дисидентів майже нічого не знали про те, що сталося після розпаду СРСР, звичайні кубинці іноді ставили дивні питання, наприклад, чому з мавзолею винесли Леніна. Винне в тому кубинське телебачення – два канали й по одному в кожній провінції, які розповідають, про те, як усе жахливо в усьому світі, скрізь війни й катастрофи, пожежі й землетруси, і тільки на Кубі все чудово й народ щасливий. Багато кубинців цьому вірять. Тоді, 14 років тому, Фідель Кастро виступав по телебаченню щовечора, по дві-три години. На ранок усі газети виходили з повним текстом виступів, у яких він проклинав американський імперіалізм і хвалив кубинський соціалізм.

Чорношкірий кубинець Хосе, який закінчив у Москві інститут пожежної безпеки, але, повернувшись додому, сидів без роботи, розповідав про «принади» соціалізму. Він не був дисидентом, він звичайний кубинець, який на собі відчув принади ідеології. «Ти бачиш, Олеже, скільки навколо чорних? Нас, мулатів і чорних, на Кубі більше 60 відсотків, білих трохи більше 30, а подивися на оточення Фіделя – там майже всі білі. Моїм предкам ці комуністи обіцяли покінчити з сегрегацією, зробити всіх рівними, а реально все навпаки, чорні роблять тільки чорну роботу, начальство тільки біле. А кубинських китайців, яких кілька відсотків населення, взагалі ніхто ніколи не чує. Куба – расистська країна, як би смішно це не звучало».

На Кубі подвійне й навіть потрійне життя

На Кубі подвійне й навіть потрійне життя. Є офіційний фасад – центр Гавани, з чистими вулицями і площами, доглянутими скверами, будинками в хорошому стані, де живе комуністична номенклатура. Трохи вглиб Гавани починаються нетрі, які ще 60-70 років тому були маєтками й віллами, шикарними прибутковими будинками. Після революції господарі бігли до США чи Європи, в їхніх будинках почали селитися люди з сіл із величезними сім'ями й відсутністю прибутків. Майже всі будинки в більшій частині Гавани не ремонтували всі ці соціалістичні часи, вони обшарпані й нефарбовані, в багатьох вікнах немає скла, тільки жалюзі. Встаньте біля будинку і крикніть яке-небудь популярне кубинське ім'я і з вікон висунутися десятки голів-жертв соціалізму, утікачі з села, які так і не знайшли роботу в місті.

Ще гірше в селах, де людей рятує тільки клімат і хоча б якийсь дах над головою у сезон дощів. Злидні жахливі, розбиті дороги, халупи з будівельного сміття, що тільки потрапило до рук. Серед усієї цієї неймовірної бідності звучить музика й чути спів – імовірно так і виглядає соціалізм у країні без нафти й газу, з вічним диктатором і оскаженілою пропагандою. Не дивно, що й дисиденти на Кубі говорять не про високі політичні ідеї і програми, а про елементарне виживання, коли вони перебувають у стані вічної напруги через загрозу арешту і в'язниці на кілька років.

Одного дня вдалося дізнатися, де можна користуватися інтернетом і зателефонувати додому. Це був якийсь державний пункт комунікації, де можна отримати послугу тільки після ретельного вивчення паспорта. Кубинцям туди вхід заборонений. «Хорхе?» – здивовано перепитує співробітниця центру, розглядаючи паспорт Зураба. «Сі-сі, Хорхе, Джорджія», – повторює Зураб, йому треба зателефонувати додому. Нам заламують ціну в 10 доларів за хвилину, стільки ж за інтернет. Виходу немає – розоряємося і їдемо до Хосе, він десь дістав рибу й хоче почастувати. Заїжджаємо до валютного магазину, чекаємо, коли продавець перепише номери кожної доларової купюри до журналу. Купуємо молоко, хліб і вино – буде шикарна вечеря, за якою Хосе, як завжди посміхаючись, розповідає про те, як комуністи проводять свої багатотисячні мітинги на площі Хосе Марті. «Ви подивіться на обличчя, там же немає жодного простого кубинця, там тільки державні службовці, вони бояться, найбільше своїх колег, які можуть донести, якщо «добровільно» не прийдеш на мітинг», – уже сумно закінчує розповідь Хосе.

Як і в будь-якій диктаторській державі, суспільство поділене на численну номенклатуру, щирих патріотів, дисидентів і «відвертих», як Хосе, а також величезну кількість кубинців, які просто живуть

Як і в будь-якій диктаторській державі, суспільство поділене на численну номенклатуру, щирих патріотів, дисидентів і «відвертих», як Хосе, а також величезну кількість кубинців, які просто живуть. Вони радіють кожному дню, купленій із нагоди картоплі, вигідно проданим іноземцю сигарам, які були поцуплені на рідній фабриці. На ці гроші можна купити дешевий ром і кави. Або посидіти в барі, випити непоганого пива, а потім піти до «Каса де ла Мусики» (Будинку музики) й потанцювати сальсу з якою-небудь яскравою мулаткою, якщо вона буде вільною. Можна піти на нелегальну штовханину й купити мамі ліки, тому що на Кубі медицина хоч і безкоштовна, але абсолютно злиденна, і в аптеці можна купити тільки трилітрову банку рідкого аспірину. Якщо, звісно, не зловить агент «секурітад», яких навколо повно, як мух над розрізаним ананасом.

Нас узяли в «коробочку» після тренінгу для кубинських журналістів, який ми проводили на околиці Гавани в приватному будинку. Хтось із дисидентів нас попередив – якщо на тренінгу буде осіб десять, то третина з них будуть агентами «секурітад». Була погоня з переслідуванням і несподіваною появою агентів там, де ми їх не чекали. Уже в літаку ми намагалися зрозуміти, що сталось і чому ми не в камері, а благополучно летимо до Рейк'явіка. Кілька російських туристів, допиваючи не одну прихоплену з собою пляшку рому, голосно хвалилися подвигами над мулатками. «Острів свободи» залишив відчуття жахливої несправедливості: красива країна, веселі й добродушні люди, які живуть як уві сні – всюди портрети Фіделя, Че Гевари й Хосе Марті, тисячі плакатів про соціалізм, тисячі проклять на адресу американського імперіалізму. І зовсім безвихідні злидні. Сотні дисидентів і вільних журналістів сидять у тюрмах. Президент США в Гавані – таке не могло приснитися навіть у найказковішому сні. Але це нарешті сталося. Чи скористається Куба можливістю вийти з мороку соціалізму?

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Професор державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

XS
SM
MD
LG