Доступність посилання

«Депортованих українців» юридично не існує – дослідник і активіст


©Shutterstock

Депортовані з Польщі в середині 1940-х років понад півмільйона українців досі не мають відповідного юридичного статусу, політичного представництва і навіть офіційного визнання кривд, вчинених супроти них, від нинішньої української держави. Робота над цими питаннями перебуває лише на початкових стадіях, а за взірець «українці Закерзоння» могли би взяти вже зроблену роботу кримських татар, які так само роками домагались від України визнання їхнього статусу, вважає нащадок депортованих, дослідник депортації українців Польщі, активіст організації «Молода Лемківщина» Тарас Радців.

– Сучасний статус українців, депортованих із теренів Польщі, так званого «Закерзоння», є яскравим свідченням того, як українська держава ставиться і сприймає цих людей сьогодні. Тобто відколи ми здобули незалежність, ми втратили виправдання того, що в нас немає держави, яка б могла захистити, чи дати принаймні оцінку статусові цих людей.

Ми вже двадцять п’ять років постійно до цього питання повертаємось, цим займаються суспільно-культурні товариства, які об’єднують депортованих українців в об’єднання депортованих «Закерзоння». Це питання з року в рік піднімається і скеровуються до відповідних органів резолюції, звернення до народних депутатів, до уряду з проханням надати хоч якийсь правовий статус цим людям.

Бо в сучасному правовому полі цих людей не існує, тобто в жодному нормативному документі не згадується про таку категорію українців, як депортовані українці. Тобто єдине, що було колись, але нема вже тепер, – їм було передбачено матеріальну компенсацію, як і іншим соціально незахищеним верстам людей, таким, як ветерани, пенсіонери, де була незначна компенсація, доплата, – але її сьогодні теж не існує.

– Кожна країна щодо своїх громадян має таке положення. В Україні отримали статус депортованого народу кримські татари. Тільки Україна була не лише тією державою, з якої виселяли, але і до якої виселяли?

– Не існує в українському суспільстві достатнього резонансу і розуміння, хто ці люди. Можна шукати кілька причин, від матеріальної, яка тягне за собою різноманітні компенсації, але навіть для самих депортованих не стоїть питання матеріального першочергово, вони очікують від держави відповіді для себе, хто вони для неї і як вона до них ставиться. Оскільки близько п’ятисот двадцяти тисяч депортованих із «Закерзоння» є все-таки українцями за національністю, вони справедливо вимагають, щоб держава не ігнорувала їх.

Найкраще порівняння – кримські татари. Це прекрасно, що українська держава, як мультикультурна, дбає про них, але ми мусимо зрозуміти, що таке визнання було б обумовлене геополітичними обставинами. Тобто, я думаю, якщо би в нас не було зараз війни, питання кримських татар так само б не стояло на порядку денному. Що ж до депортованих українців, такої обумовленості не було.

– Чи, на Вашу думку, варто було б об’єднати зусилля кримських татар і переселених депортованих українців як двох категорій населення, переселених одні з України, другі в Україну?

– Кримські татари на цьому етапі хіба могли би бути локомотивом як група, яка вже пройшла цей етап. Але я не вірю в це і не бачу можливості для такої співпраці хоча б тому, що коли ми говоримо про кримських татар, ми чітко говоримо про депортацію. Коли ж ми звертаємося до питання депортації українців «Закерзоння», ми одразу зустрічаємося з великою кількістю інших формулювань: переселення, добровільне переселення, евакуація…

– Тобто тут потрібно було зробити якийсь грамотний юридичний аналіз. На якому етапі він відбувається?

– Депортація українців – це, по-перше, три різні етапи: 1944 – 1946 роки, які мають чотири підетапи, операція «Вісла» – вона не стосується України, і третій етап – це 1951 рік: із Західної Бойківщини 32 тисячі переселяли на південні частини України – Херсонщина, Миколаївщина. Очевидно, потрібне чітке правове юридично грамотне трактування, щоб це нормативно правильно оформити, але цей процес ніколи не починався в нас. Ніколи інститути держави до цього питання не залучали, тобто було звернення до них із проханням розглянути, але на цьому весь діалог закінчився цим монологом.

– Ми знаємо про те, що в Польщі так звані «кресові організації» (об’єднання поляків, які чи предки яких були змушені переселитися з Заходу України до Польщі – ред.) є дуже впливові в політичному сенсі. Чому такого самого тиску не можуть створити українці, переселені з Польщі, адже приблизно йдеться про ті самі цифри, тобто близько півмільйона громадян з обох сторін?

– Почнемо з того, що «кресові» середовища значно мобілізованіщі, і як група тиску лобістська, вона значно ефективніша, ніж українці «Закерзоння». Перший мотив, знову ж таки, політичний. Мусимо розуміти, що «кресові» середовища – це не є сили, які об’єднують суто поляків із «кресів», тобто східних частин Речі Посполитої.

Політика «кресов’яків» активно експлуатується і використовується правими консервативними силами Польщі і не тільки Польщі, тобто там ще є зовнішній фактор, який використовує це у своїх політичних цілях.

В Україні питання українців «Закерзоння» не цікавить ніяку з політичних сил. Дивно, хоча це достатньо серйозний мобілізаційний потенціал, бо це більш як півмільйона осіб. Другий нюанс, який треба визнати, – ці сили не є скоординованими. Це велика кількість різного плану організацій, яка не координує свою роботу жодним чином, періодично декларує заяви про необхідність чогось, крім індивідуальної роботи з окремими народними депутатами, бо такі є, з якими періодично співпрацюють. Цього недостатньо для ухвалення політичних рішень. І через відсутність такої координації зацікавленості держави в цьому цей потенціал жодним чином не використовується.

XS
SM
MD
LG